Ведмедик на півдні

Здається, цього літа всі рекорди, з точки зору «народності», побили турецькі курорти. Принаймні більшість моїх знайомих воліли перетнути Чорне море, погордувавши кримськими цінами та кримським сервісом. Тому хочеться сказати слово на захист півострова, розповівши про один із сотні «нечергових» куточків, — усім відому й водночас мало кому знайому гору Аюдаг.

Державний заказник гора Аюдаг (офіційно — лаколіт, несправжній вулкан, який підняв себе, як Мюнхгаузен за волосся, на висоту 570 метрів та й так і завмер кам’яним грибом) свого часу ніс на собі середньовічне місто, що виросло навколо старовинних монастирів. Зараз місто та обителі почивають під товстим шаром ґрунту. Надтвердий камінь — діабаз — тут брали з давніх-давен, саме з кримського діабазу, цієї «шкури» Ведмідь-гори, зроблено трибуни на Красній площі в Москві. А ось розкопки на Аюдазі почали вести відносно недавно, тільки з 1999 року, тому мальовничі руїни, можливо, лише в майбутньому являть себе поглядові зацікавленого мандрівника.

Здалеку здається, що гора покрита мохом. Насправді це дубовий гай. Зійдіть некрутою стежкою, що в’ється між дубами, на оглядовий майданчик, і то тут, то там у цій пекучій безводній кам’яній пустелі, де чутно лише крик цикад і шурхіт ящірок, обов’язково зауважите обрис колишньої вулиці, фундамент житлового будинку, залишки храму з півколом вівтаря, зверненого на схід... Надзвичайне відчуття охоплює, коли починаєш подумки відбудовувати старовинне місто, заселяти його людьми, наповнювати рухом і звуками, відлунням часу... Подумати тільки: якихось 500—600 років тому тут вирувало життя!..

Де ж населення цієї суворої скелі брало воду? Зараз на Ведмеді не знайти навіть маленького джерела, але до ХV століття на горі било чимало джерел, доки не стався землетрус і величезний уламок скелі не зруйнував монастир: не стало води, а з нею не стало й людей. Далі історію творили тільки дощ і вітер...

Отже, ми на оглядовому майданчику, сюди від підніжжя йти півгодини. Інакше це місце ще називають – галявина Клісури. Звідси, з висоти 233 метри, відкривається краєвид на Партеніт, мис Плака. Погляд вільно біжить далі, до самісінької Алушти, яку закриває собою куполоподібна гора Кастель — теж несправжній вулкан, як і наш Ведмідь. І море — десятки й сотні квадратних кілометрів щонайчистішої бірюзи з насінинками-яхтами біля стрімких скель унизу, під лапою велетня. Так-так, місце, на якому влаштований оглядовий майданчик, – ніяка не голова Ведмедя, а лише потужна ліва лапа, до голови ще йти і йти...

На північному сході видно залишки оборонної стіни завдовжки близько кілометра. Отже, тут починалося місто. Або закінчувалося. Стіна видається зайвою: вигляд у Ведмедя практично неприступний. У землю міцно, мов шуруп, угвинчена садиба середньовічного феодала, також обнесена стіною, яку тепер переступить навіть дитина. І християнський храм-базиліка без даху і майже без стін, такий крихітний, що, здається, й одному молільникові було б затісно.

Вище над галявиною видніються сиві руїни поселень, сліди петляючих і розгалужених доріг. Вважається, що поселення виникли на межі VIII—IX століть; можливо, тут містилася резиденція єпископа Готії. Трохи нижче (доведеться спуститися стежиною, крутою й небезпечною в дощ) бачимо теж маленький, майже іграшковий, храм святих Костянтина й Олени, як гадають – XIV століття. Його споруджено на місці давнішого храму, від якого вціліли тільки фрагменти фундаменту.

Пройдемо трохи далі і під навислими, схожими на кулаки або величезні ковші екскаваторів валунами виявимо бухту Панаїр. Це теж ще не ведмежа голова, а лише ділянка на лапі. Тут колись стояв той самий старовинний монастир, зруйнований каменепадом. Він – не єдине свідчення землетрусів: на західному схилі гори 1963 року виявили поселення, наполовину знищене скелею, що впала. Але ми відхилися. Вважається, що звідси, з храму Костянтина й Олени, у 20-х роках позаминулого століття граф Воронцов вивіз дві мармурові колони, які тепер містяться в Алупкінському палаці. Підтвердження грабунку — знайдені археологами пляшка з-під вина і лом XIХ століття: хтось зробив свою справу й відразу відзначив скоєне вином.

Власне, на горі височіли кілька старовинних монастирів. Зараз ми наблизилися ще до одного, розміщеного на мисі, який так і називається — Монастирський. Оце вже і є мишкова голова заввишки 136 метрів, зблизька, втім, на голову зовсім не схожа — готична вертикаль із гострих, спрямованих одна поперед одної вгору скель. Археологічних досліджень тут ніхто ніколи не проводив, тому невідомо, що приховують ці руїни.

Цілком особлива, прониклива тиша розлита в тих місцях. Можна навіть розрізнити тон, ноту, яку вона бере і на якій звучить: це якийсь шум або гудіння, якесь звукове мерехтіння, та аж ніяк не просто безмовність... Звідси піднімаємося вгору на спину Ведмедя, до його найвищої точки, біля куприка. Нас супроводжує все той дубовий ліс. Восени він стає брунатним, і тоді Аюдаг перетворюється на справжнього бурого ведмедя...

Спина Ведмедя — одне з найбільш загадкових місць у Криму. То тут, то там погляд мандрівника вихоплює шматок стіни, фрагмент фундаменту або кладки. Це схоже на рештки колосальної корабельної аварії, на час, який стирає самого себе, залишаючи недоторканим лише одвічний убогий ґрунт...

Неподалік самої вершини (повз яку можна пройти й не помітити) лежить найголовніша загадка — кільцеподібне укріплення площею понад три гектари із загальною довжиною стін 693 метри. Хто спорудив його на висоті в півкілометра і навіщо?.. На це в дослідників поки що немає достовірної й вичерпної відповіді. Можливо, минуть роки, Ведмідь «оживе» і розповість про християнське середньовічне поселення більше, ніж ми знаємо тепер. А може, таємниця так і залишиться таємницею... Що ж стосується мандрівника, то є сенс іще раз переконатися: у пошуках загадок, диковинок і просто гострих відчуттів не обов’язково їхати за тридев’ять земель. По-справжньому чудесне завжди поруч.