ВДОВА ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

«...Я вспоминаю действительность, как попранную сказку»

Борис Пастернак

Вона продає тістечка біля одного з троєщинських універсамів - висока струнка жінка близько сорока років. Тістечка дуже смачні - вона професіональний кондитер, чаклує над ними ночами, коли домашні сплять, а вранці виносить продавати. Якщо в день удається заробити гривень 20 - це везіння. Можна купити місце на базарі, але в неї немає таких грошей. Тому її постійно ганяє міліція. «Це їх заробіток, - розмірковує вона. - Їм теж зарплату місяцями не платять». - «Вони знають хто ви?» - запитую. - «Ні. Я ж не буду всім розповідати».

Вона - вдова Василя Ігнатенка, одного із шести пожежних, які першими почали гасити радіоактивне полум’я на Чорнобильській АЕС. Усі вони померли від гострої променевої хвороби. Країна забрала в Людмили чоловіка й зробила його Героєм Радянського Союзу. Незабаром не стало й країни. А на території, яка залишилася після країни, кожний виживає поодинці. І нікого не цікавить, як і на що існують живі герої колишньої країни, що відбувається із родинами героїв мертвих.

Людмила вірила, що їй казково поталанило: після закінчення училища дали направлення у Прип’ять на «Фабрику-кухню», у кондитерський цех. Це було місто-мрія, побудоване молодими й для молодих: середній вік 48 тисяч чоловік, які там проживали, становив 26 років. Постачання - одне з найкращих у Союзі. Сюди привозили наймодніші товари, приїздили найвідоміші артисти. Багато квітів і птахів, багато усмішок і радісного сміху. Повітря напоєне очікуванням щастя, кохання. І кохання прийшло: Людмила й оглянутися не встигла, як вийшла заміж за красеня і жартівника Василя Ігнатенка, який був душею будь-якої компанії.

Вони отримали однокімнатну квартиру. В подвір’ї під фруктовими деревами робили шашлики, варили юшку на весь будинок. За будинком хлопці викопали ставок - там плавали черепахи.

Вони ходили по Прип’яті, взявшись за руки, навіть уві сні він не відпускав її руку. Мріяли поїхати разом до Москви, де Василь проходив строкову службу в пожежних військах. Він закохався в це місто і хотів показати його дружині: «Ми обов’язково поїдемо подивитися Москву». Людмила подумала, що вже втрьох. Вона була вагітна...

Скільки разів потім безсонними ночами виникала в неї думка: якби аварія сталася на кілька годин пізніше, Василь залишився б живий - у нього було звільнення з 4 ранку 26 квітня, збиралися їхати до його батьків саджати картоплю. Та все трапилося так, як трапилося. О 1 годині 23 хвилини ночі на Чорнобильській АЕС стався вибух. Пожежних викликали як на звичайну пожежу: не давши дозиметрів, респіраторів і спецодягу. «Лягай спати, я розбуджу тебе, коли повернуся!» - крикнув їй Василь. Він, звичайно, не повернувся.

...До сьомої ранку вона знайшла його в лікарні - розпухлого, із опухлими очима, із безкінечною блювотою. Сказали, що потрібно чимало молока, і Людмила з Танею Кібенок, дружиною пожежного, який був в одному з Василем наряді, на машині помчалися по сусідніх селах. Повернувшись, вони не впізнали місто: вводилися війська, перестали ходити потяги та електрички, вздовж дороги вишикувалися в ряд автобуси для евакуації. Дивно й страшно бачити на кіноплівках того часу, що засвічувалися білими спалахами радіації, військових у наглухо застебнутому спецодязі з респіраторами й у протигазах, немов прибульців з іншого світу, які бродять серед мирних жителів Прип’яті: дітей, які граються у пісочницях, жінок, які несуть в сумках хліб, весільні машини, які проїжджають вулицями.

Було спекотно: усі ходили з оголеними руками й ногами, беззахисні перед радіацією. Їх ніхто не інструктував на випадок аварії, про це взагалі було суворо заборонено говорити. «Ваші чоловіки отруїлися газами», - сказали близьким пожежних.

28 пожежних, нічого не пояснюючи їх родичам, спецрейсом відправили до Москви в шосту радіологічну лікарню. Людмила помчалася за ними. Без спеціальної перепустки туди не можна було ввійти, але гроші, дані вахтеру, відчинили перед нею двері. Вона добралася до кабінету завідуючої відділенням Ангеліни Гуськової та якимось дивом, єдина з усіх дружин, умовила ту виписати перепустку для перебування в лікарні з 9 ранку до 9 вечора. «У вас є діти?» - запитала Гуськова. Людмила душею відчула - потрібно збрехати. «Так, хлопчик і дівчинка». - «Ну, тоді ви більше не народжуватимете. Добре, я пущу вас до нього».

...Людмила не повірила своїм очам: ця мирна картина була з інших часів - хлопці сиділи на ліжку, грали в карти й сміялися. Навіть набряків на обличчі не залишилося. Щоправда, Гуськова сказала: «Повністю уражена нервова система й кістковий мозок». - «Ну що ж, буде трошки нервовим», - подумала Людмила. Що ми тоді знали?

«Хлопці, я пропав! І тут знайшла», - вигукнув Василь, але не міг приховати нотки гордості й подяки. Коли всі вийшли, вони обнялися і поцілувалися, хоча Людмилу найсуворіше попередили - до нього не можна торкатися. «Обійдеться», - думала вона. Ще вона думала, що з майбутньою дитиною нічого не станеться, адже її тіло її захищає.

Жила вона у своїх знайомих. Щодня зранку - на базар, потім зварити бульйон на шістьох і з шістьма півлітровими банками через усю Москву бігти в лікарню. Купила їм зубну пасту, рушники, щітки, мило - у хлопців нічого не було. Вона не знала, що клініка перебігу променевої хвороби лише 14 днів. Страшних днів.

«Ну ось ми й приїхали до Москви», - сказав Василь. Він уже лежав в окремій палаті. Через три дні їй дозволили жити в готелі для медпрацівників на території лікарні. «Тут же нічого немає, як я готуватиму?» - сказала Людмила. - «А вам уже не потрібно готувати, їх шлунки більше не приймають їжу».

Василь змінювався щохвилини: колір обличчя то синій, то бурий, то сірий. Все тіло тріскалося і кровоточило, у роті, на щоці, на язиці з’явилися виразки. Він ще бадьорився: 1 травня дістав з-під подушки три гвоздики (попросив нянечку купити) і простягнув Людмилі. Це були останні подаровані ним квіти. Обійняв її і вони разом дивилися з вікна на салют, як колись мріяли, - салют у Москві...

3 травня він уже не міг піднятися. Вона намагалася йому допомогти, на її руках залишалися його кров і шкіра. Вона робила все: саджала його, перестилала ліжко, ставила градусник, виносила судно. І як губка вбирала в себе радіацію. За іншими доглядали молоді солдатики - чиїсь діти, які проходили строкову службу, тому що няньки та сестри боялися.

Василеві пересадили кістковий мозок його сестри, але це не допомогло. Він буквально розпадався на шматки. Лежав тепер у барокамері, за прозорою плівкою, куди входити не дозволялося. Та вона навчилася пробиратися до нього, він її постійно звав: «Люся, Люсенько».

Хлопці почали вмирати. Помер Тищура. Помер Титенок. Їй говорили: «Вася одержав 1600 рентген, а смертельна доза - 400. Ти сидиш біля реактора». Вона не могла його залишити, майже не спала - ні вдень, ні вночі. Постригла, оскільки волосся стало падати жмутами. Плоть відокремлювалася від кісток. Він захлинався своїми нутрощами - шматки легень, печінки виходили через рот. Людмила обертала руку бинтом і вигрібала все це з його гортані - щоб міг дихати. «Йди до вікна, подивися на салют хоч ти», - шепотів він 9 травня. «Гарно? » - «Гарно», - відповіла вона, не бачачи нічого за пеленою сліз.

Василь Ігнатенко помер 13 травня, коли вона вперше залишила його, поступившись проханню Тані Кібенок бути присутньою на похороні її чоловіка. Коли довідалася, що спізнилася і що він звав її перед смертю, кричала страшно, по-звірячому на всю лікарню. До неї боялися підійти.

У надзвичайній комісії всім дружинам пояснили, що їх чоловіки тепер державні люди, герої і належать державі. Тому їх поховають не з рідними та близькими, а з усіма почестями в Москві на кладовищі в Мітіно. В автобусі з нею сталася істерика, тому що вони з труною кілька годин кружляли Москвою: полковник, який їх супроводжував, ніяк не міг отримати дозвіл в’їхати на кладовище. Кладовищем йшли під конвоєм солдат, могилу засипали миттєво, не дали попрощатися. «Швидко! Швидко!» - командував офіцер. Наступного дня їм купили квитки додому. Людина у цивільному, яка їх супроводжувала, не дала їм навіть вийти з готелю купити продукти в дорогу. За чотирнадцять днів проживання в готелі заплатили самі.

Вдома Людмила заснула й проспала три доби. «Нічого, нехай спить, - сказав лікар із «Швидкої». - Це такий сон, вона прокинеться». Вона прокинулася спустошена, стара й нескінченно втомлена. А їй було лише 23 роки.

...Перейми розпочалися через кілька місяців на кладовищі в Москві. Людмила народила в доктора Гуськової. Дівчинка, Наташа, прожила п’ять днів. Вона народилася з пороком серця й цирозом печінки. У цій маленькій печінці було 28 рентген. «Вона врятувала тобі життя», - сказала Гуськова. Наташу поховали разом із татом.

І розпочалося інше життя. Життя після життя...

Людмила Ігнатенко отримала двокімнатну квартиру в одному із двадцяти чорнобильських будинків на Троєщині. Будинок називали «вдовиним». Квартира здавалася їй занадто великою. Вона забивалася в куток і плакала.

Заочно отримала спеціальність технолога харчової промисловості. Нарешті зважилася народити дитину. Не потрібний був ні інший чоловік поруч, ні його аліменти. Хотілося тільки, щоб було задля кого жити. Думала назвати хлопчика Васею, але її мама категорично заперечила. Вона боялася, що це ім’я принесе йому страждання.

Анатолій - інвалід дитинства. У нього теж проблеми з печінкою і важка форма астми. Але вона не могла на нього надивитися, надихатися. Пестила рученьки, прислухалася до подиху. У три рочки Толенька почав умирати. Вони лежали у «Охматдиті» - дитина 2,5 місяця перебувала під крапельницею. До того ж у лікарні він підхопив коклюш. Астма прогресувала, Толя не ходив, навіть не міг стояти. Людмила знала, що втрату цієї дитини вона вже не переживе. Молила Бога, і він, напевно, її почув. До лікарні приїхали кубинські лікарі. «Ми врятуємо вашу дитину, якщо ви згодні поїхати на Кубу», - сказали вони. Через вісім місяців Толі стало краще й вони повернулися до Києва. Потім ще рік жили в брата Людмили в Тюмені - хлопчику потрібно було перемінити клімат.

Толик знає все про Василя Ігнатенка. Він розділив із мамою її спогади та її біль. Він називає його «дядько Вася», а маму Василя - «бабуся Таня». Їздить із мамою в Москву на кладовище, хоча складніше стало домагатися, щоб хлопчику оплатили квиток.

Це ще один біль: коли загиблим пожежним ставили монумент і барельєфи, поховання перепланували, і ніхто з вдів тепер не переконаний, що під плитою з барельєфом лежить справді той, хто на ній зображений. «Я не знаю, де мені опуститися на коліна перед Васенькою, - каже Людмила. - Раніше я думала, що коли помру, мене поховають поруч із ним, а тепер це нереально».

Ходять чутки, що під плитами насправді пустота: тіла були настільки радіоактивні, що просвічували землю і прошарок бетону. І їх вивезли туди, де ховають радіоактивні відходи. Та поїхати навіть на таку, дуже дивну, могилу - для неї полегшення.

...Її пам’ять бережно зберігає осколки світу, які розлетілися вщент. Один із таких осколків - весільне фото, на якому Василь підняв її на руки, а вона вигукнула: «Тільки не впусти мене!» Це фото залишилося висіти на стіні в їхній прип’ятській квартирі. «Я мріяла про цю фотографію, вона снилася мені ночами. Я так хотіла, щоб вона була зі мною!» Та до Прип’яті потрапити вона не могла, для цього потрібний був спеціальний дозвіл. І лише коли торік до Києва приїхала шведська знімальна група...

Історію Людмили шведський журналіст і кінорежисер, директор Гетеборзького кінофестивалю Гуннар Бергдал прочитав у книжці Світлани Алексєєвич: «Чорнобиль: хроніка майбутнього». У книжці було багато страшних свідчень, але повість Людмили здалася йому найпронизливішою. Він сидів у літаку з книжкою в руках і плакав. «А потім я подумав: чи вистачило б у мене сил, попри смертельну небезпеку, залишитися так само, до кінця, з коханою людиною? Я захотів зняти фільм, не про Чорнобиль - про кохання»...

Фільм «Голос Людмили» все-таки про Чорнобиль, але насамперед - справді про кохання. Мені здається, що серед незліченних українських стрічок про те лихо немає жодної, де доля мільйонів розкривалася б ось так просто: історією однієї людини. Якби не знала, то ніколи б не подумала, що картину зняв шведський режисер, а не український. «Голос Людмили» визнаний кращим документальним шведським фільмом минулого року. Українським продюсером картини є міжнародний фестиваль «Молодість». До речі, якби фільм купили українські телеканали, виручені гроші віддали б Чорнобильському фонду вдів і сиріт.

Лінійний продюсер Алік Шпилюк, Гуннар Бергдал називає його «сталкером», оформив усі необхідні папери й одержав дозвіл. Через чотирнадцять років Людмила ввійшла до своєї прип’ятської квартири. Скрізь валялося будівельне сміття, стоптані чоловічі черевики, банки: тут була контора ліквідаторів. На підлозі чомусь лежала лялька з заплющеними очима. Вона відкрила їй очі й бережно посадила на підвіконня. Та чотирнадцять років чекань виявилися даремними: ниточка порвалася - фотографія зникла.

Шведи привезли із собою дозиметри. Попри те, що вони провели в Прип’яті лише один день і ходили тільки в дозволених місцях, на виїзді дозиметри показували восьмимісячну дозу радіації.

...Я зважуюся нарешті запитати Людмилу те, що мучить мене з того самого моменту, коли три роки тому я прочитала книжку Алексєєвич: «Ви сказали Алексєєвич, що в той час вам повезло потрапити до Прип’яті. Та це визначило все ваше подальше життя. Ви й нині вважаєте, що вам тоді повезло?» - «Звичайно, - відповідає вона, не задумуючись. - Адже це були шість найпрекрасніших, найкращих років мого життя. А що ми бачимо нині, крім злиднів? Що ми можемо?»

У Людмили дуже слабке здоров’я: вона перенесла інсульт і кілька операцій. Практично немає грошей на прожиття. Як інвалід другої групи вона отримує 117 гривень, а син як інвалід дитинства - 41 гривню. Ще дідусева пенсія, утім, про дідуся трохи пізніше.

Через місяць після закінчення зйомок фільму «Голос Людмили» раптово від інфаркту помер її брат у Тюмені. Усе, що вона отримала за участь у фільмі, витратила, щоб перевезти труну з тілом брата на батьківщину, в Івано-Франківськ. Доля до неї нещадна. Вона пече ночами тістечка й боїться влаштуватися на роботу: тоді з неї знімуть інвалідність. А якщо вона втратить роботу? «Ви знаєте, як це знову оформляти пенсію по інвалідності? - каже вона. - Тільки за одну грамотну виписку з лікарні для надання в комісію потрібно дати 100 доларів. Це для нас, чорнобильців, величезні гроші. Мені їх просто ніде взяти».

Два рази на рік їй слід обов’язково лягти в лікарню, щоб групу не зняли. Начебто б і непогано підлікуватися, проте всі ліки потрібно купити за власні гроші. Скільки разів думала, що краще не лікуватися, щоб не витрачатися. Рано вранці потрібно дідуся доглянути, дитину до школи відправити, потім побігти в лікарню, потім додому - нагодувати усіх, наготувати, прибрати. Уявляєте собі це лікування? Скільки на нього потрібно витратити сил і нервів!

Дідусь у неї насправді нерідний. Він «прибився» до них сім років тому, і так і залишився. Людмила виділила йому кімнату, а Толик тепер спить у її кімнаті на розкладачці й мріє про власний куток. Дід - безногий інвалід, на протезах. Прийшов після війни додому й оженився на Людмилиній бабусі. Сім років тому бабуся померла. Дід, недовго думаючи, женився знову, прописавши «молоду» у своїй двокімнатній квартирі на Лісовому. Незабаром «молода» вигнала діда з його власного будинку.

Людмила за ним доглядає, годує, пере, купає його раз на тиждень. «Частіше не можу - важко». Вона дуже втомилася. Якось спересердя сказала йому, що відвезе на Лісовий. Через кілька хвилин як тенькнуло щось: вискочила на балкон - дідусь намагався стрибнути вниз із п’ятого поверху. Вона встигла схопити його за сорочку.

Людмила хотіла зробити перепланування квартири, щоб у діда був свій вхід і своя кімната там, на Лісовому. Але необхідна згода його нинішньої дружини, а та не дає. «Я все одно його переживу, і квартира залишиться мені», - каже бабка. Їй 85 років. Діду - 89. Онуки найняли бабці адвоката. У Людмили немає грошей, щоб подати в суд, тим паче на адвоката. «Якби хтось міг допомогти дідусеві розміняти квартиру...» - «Привозь, привозь, я знаю, що я з ним зроблю», - злісно погрожує бабця. Дід плаче, як дитина. Він її боїться...

У цьому пеклі Толя - її єдине світло у віконці. Хлопчик відмінно навчається, він дуже здібний. «Ти уявляєш, він на зйомках став розуміти шведську! - каже мені Алік Шпилюк. - У нього гарна англійська. Та найкраще хлопчику даються точні науки». Людмила хотіла перевести хлопчика у фізико-математичну школу біля центрального стадіону, але там їй сказали, що сину потрібно кілька місяців відвідувати платні курси при школі, а потім складати іспити. Вона навіть не зрозуміла, коштує це сто гривень на місяць чи на тиждень. Все одно. Де їх узяти?

Толик мріє про комп’ютер. Однокласники, в яких удома є комп’ютер, дають покористуватися «по бартеру» - в обмін на списування домашнього завдання. «Ви тільки не пишіть, ніби нам щось потрібно, - просить Людмила. - Нам же не одним так важко. Он Таня Кібенок - на інвалідності, сама виховує двох дітей... Нас багато таких. І потім - мені тут жити».

Зміст останньої пропозиції розшифровує мені Алік Шпилюк: «Сусіди дорікають їй, заздрять». - «Та чому ж заздрити?» - щиро дивуюся я. - «Вони вважають, що вона не повинна виділятися. Коли ми знімали її біля під’їзду, повз йшли сусіди, і хтось голосно єхидно сказав: «О, наша телезірка!» Було дуже неприємно. Вона через це інтерв’ю давати боїться. Від газетярів ховається. Перед прем’єрою фільму в Києві нашу групу запросили на передачу на радіо «Промінь». Людмила не пішла. Боялася сказати щось, чим потім сусіди будуть незадоволені...

«Господи, і що ж їм ділити, цим людям, зв’язаним спільним лихом, минулим, тими самими колами пекла, - думаю я. - Чому вони такі немилосердні?»

«Толя - такий добрий, чутливий хлопчик. Любить усе гарне. Може, це неправильно, що я так його виховала, як дівчинку? - журиться Людмила. - Я йому в школу то тридцять копієчок дам, то 50 - купити що-небудь поїсти. Більше не можу. А він ці копійки збирав, уявляєте, днями прийшов, рюкзачок відкриває: «Мамо, ти тільки не сердься», - і дістає звідти гніздечко із соломки, а в ньому три гарненькі жовтенькі пухнасті пташечки, із червоними дзьобиками й чорними оченятками! «Я витратив 1 грн. 50 коп. із тих грошей, що ти мені давала. Нічого?» - Ну, що я скажу... А нещодавно в церкві вмовив мене купити маленьку статуетку: голуб і позаду місце для свічки. «Ми свічку запалимо й думати будемо, мамочко...» - Думатиме, що Вася на нас як голубочок зверху дивиться...», - зітхає Людмила.

А ви знаєте, що в нашій країні з’явилася нова туристична місцевість? Зона, із наданням транспортних послуг, гіда-перекладача, спецодягу, можливістю переночувати в котеджі й отримати сніданок у безпосередній близькості від Прип’яті, реакторів і всіх інших «принад». «Іноземців буває по кілька груп на день», - повідомили шведській знімальній групі на базі Державного департаменту адміністрації зони відчуження. Слід лише послати факс на ім’я пана В.Холоша й заплатити гроші - приблизно 200 доларів за кілька людей на день плюс по 60 доларів із кожного за ніч в готелі та сніданок. Не було б щастя, та нещастя допомогло. Вірно? Я особисто не повірила чуткам і сама зателефонувала, сказавши, що бажаю звозити в зону своїх американських друзів. «Будь ласка, - відповіли мені. - Лише заплатіть»...

Коли Гуннар Бергдал працював над фільмом, він одержав листа від якоїсь Бригітти Олсон, яка живе в безпосередній близькості від атомної станції в Рінгхолс: «…Я забрала в поштовій скриньці свіжу партію таблеток йоду для тих членів нашої сім’ї, яким ще не виповнилося сорок. У сотий раз прочитала знайому інструкцію: почувши сигнал тривоги, залишайтеся в приміщенні, закрийте двері, вікна та вентиляцію, заведіть до будинку всіх домашніх тварин (корів теж, якщо можливо)... Я не уявляю, як дивитимуся в очі своєму собаці, коли він стане проситися на вулицю. Пес нізащо не надзюрає у домі, тим паче, коли вся сім’я в зборі. Він швидше помре з сорому...»

А я прочитала це й подумала: за благополучних часів ніхто не давав жителям Прип’яті та Чорнобиля таблетки йоду. Ніхто не давав їх і в перші, найнебезпечніші дні після аварії. Не радив закрити вікна й забрати в дім хоча б дітей, не те що корів. Я подумала про те, скільки доларів і кому приносить туризм у зоні, і як вибивається із сил Людмила, яка пече ночами тістечка, щоб заробити хоч копійки на прогодування і ліки для сім’ї.

І ще я подумала, що на відміну від собаки пані Олсон, ніхто з тих, хто через обов’язок служби зобов’язаний був би подбати про Людмилу Ігнатенко і таких, як вона, за жодних обставин не помре з сорому.

Автор висловлює подяку за допомогу в підготуванні статті лінійному продюсеру фільму «Голос Людмили», заступнику головного редактора журналу «Кіно-копо» Аліку Шпилюку.