Ваймарські уроки України, або Універсалії перехідних періодів суспільного розвитку

Родоначальник англійського матеріалізму Френсіс Бекон (1561—1626), проголошуючи метою науки збільшення влади людини над природою, заохочував і водночас застерігав експериментаторів, що «природу можна долати, лише підкоряючись її законам». Проте сучасна практика політиків, схоже, орієнтується на іншу настанову-сентенцію російського історика Василя Ключевського (1841—1911): «Історія нічому не вчить, а лише карає за незнання своїх уроків».

Намагаючись не пропустити важливих уроків Ваймарської республіки для України, ми спробували накласти їх на перипетії перехідної доби, зокрема на результати соцієтальних (загальносистемних) змін українського суспільства.

На початку ХХІ ст. низка глобальних правозахисних організацій висловилася за поступове, але неухильне поширення демократії у світі. Зокрема, звіт правозахисників за минулий рік констатує, що вже близько сотні країн можна вважати демократичними. Проте такий «кількісний» підхід до оцінки ситуації в світі не розкриває всіх складнощів і перипетій, пов’язаних із переходом країн до демократії. За обрієм таких спостережень залишаються найважливіші соціально-психологічні «якості» політичних устроїв країн, які за формально-правовими ознаками визнаються демократичними. Такими, які забезпечують суверенітет народу, владу більшості при повазі прав меншості і гарантії дотримання прав людини. Більше того, все частіше зазначені характеристики підміняються доволі спрощеною настановою щодо регулярних демократичних вільних виборів за участі необмеженої кількості партій. Певним застереженням виступає нещодавня перемога «Ісламського руху опору» (Хамас) на демократичних виборах палестинського парламенту. Вона засвідчує важливість, але недостатність електоральної демократії для визнання факту існування якісної розвиненої демократії.

Демократичність політичного устрою країни і масової соціальної поведінки багато в чому, якщо не сказати головним чином, визначається соціальною психологією чи сформованістю того, що називається соцієтальна ідентичність — багатовимірна суспільна якість, що «відповідає» за стратегічні (на противагу первинним, ситуативним) соціальні інтереси.

Напередодні помаранчевої революції (жовтень 2002 р.) наші дослідження констатували появу якісно нових паростків суспільної свідомості для третини дорослого населення, яке мало сформовану соцієтальну ідентичність. Але вже через рік, що минув після помаранчевих подій (станом на січень 2006 р.), ці молоді паростки були вщент зруйновані, хоча чисельність українців із сформованою соцієтальною ідентичністю в цілому зросла і досягла, за середньозваженими показниками, майже 50% дорослого населення України. До того ж більшість цієї «свідомої» частини населення сьогодні посилює свою готовність повернутися до архаїчних засад матеріалістичної соціально-класової свідомості, емоційних солідаристських механізмів суспільної корпоратизації, абстрактно-логічних способів дій і державно-управлінських форм соціального контролю.

Нинішня індиферентність перехідного українського суспільства співіснує з елітою, яка не відчуває своєї відповідальності перед суспільством і має егоїстичне бажання слугувати виключно своїм вузько корисливим «корпоративним» інтересам. З огляду на цю стратегічну мету, нинішня олігархічна політична еліта культивує образ «одномірної» маси та «відповідальних» поводирів.

Загострення кризової ситуації діагностується сьогодні на всіх суспільних щаблях, але найгостріше вона відчувається істеблішментом. Адже відомо, що сформована певним національно-історичним процесом демократично-управлінська еліта відрізняється від олігархічної своїми відкритими, представницькими, соціально-відповідальними властивостями, які набувають свого остаточного демократичного оформлення лише за сформованих правових механізмів цивільного (громадського) контролю й інституціоналізації громадської думки. Цей же аспект державотворення, принаймні його сутнісні підвалини, ще попереду.

Ситуація в Україні ускладнюється глобальними соціально-політичними процесами, які стимулюють консервативні тенденції в контексті розвитку національних демократій. Йдеться про «цивілізаційну периферію», де, передусім, і формуються серйозні соціальні підстави для виникнення перехідних політичних режимів «керованої демократії».

За авторитарних режимів також можуть відбуватися вибори. Навіть існує обмежена боротьба партій у парламенті. Вважається, що авторитарні режими притаманні лише модерновим суспільствам і виникають за соціально-історичних умов, що стимулюють соціально-класову поляризацію.

Натомість процес переходу від тоталітаризму і народження соціально-політичних механізмів ефективної представницької демократії ускладнюється аномією старої системи соціального контролю, яка, відійшовши з історичної арени, роз’єднала «молоду» пострадянську демократію та етичні цінності. А демократія без етичних механізмів соціального контролю найчастіше вироджується в охлократію. Це ставить проблему чіткішого розуміння соціальної феноменології авторитарних режимів.

Отже, говорячи про феномен авторитаризму, слід мати на увазі наступні чинники: авторитаризм є складовою структури перехідних процесів, на відміну від тоталітаризму, який є властивим для стабільних соціальних станів; крім того, авторитаризм є феноменом інверсійних (зворотних) тенденцій, які розгортаються саме в період трансформації. Ці тенденції мають певну властивість, що визначає тривалість та сутнісні соціально-політичні характеристики попереднього періоду національної історії та актуального (на зазначений момент перехідних процесів) соціально-психологічного стану суспільства.

Старі граблі Ваймарської республіки

Ваймарська республіка в Німеччині проіснувала від прийняття 31 липня 1919 р. в місті Ваймарі Конституції, яка визначила Німеччину як демократичну парламентську федеративну республіку. Главою держави був обраний на загальних виборах президент, який призначав рейхсканцлера, котрий спирався на більшість рейхстагу. Крах Ваймарської республіки пов’язаний із приходом до влади 30 січня 1933 р. Адольфа Гітлера.

Німецький націонал-соціалізм розвивався в умовах нищівної поразки країни у Першій світовій війні. Загалом націонал-соціалізм був локально-європейським явищем, яке виникло на інверсійних (зворотних) процесах, що породжували авторитаризм у Європі. Остання ж, як відомо, переживала перехідні процеси Великої депресії, сутнісно схожої на сучасну трансформацію країн пострадянського простору. Тож є певні підстави для здійснення порівняльного аналізу розвитку політичного процесу в сучасній Україні та Ваймарській республіці.

1. Насамперед, зазначимо, що ключовою для обох країн на етапі формування сталого демократичного політичного режиму була проблема пристосування старої системи влади та її кадрів до нової економічної та соціально-політичної реальності.

Конституція 1919 р. проголосила Німеччину президентсько-парламентською республікою. Але суспільно-політичної стабільності це не принесло. Зважаючи на таку ситуацію, повернути колесо історії намагалися консервативні сили. Поразка путчу Каппа 1920 р. пов’язана з проведенням загального політичного страйку.

Аналогією зазначеного політико-історичного моменту можна вважати путч 1991 р. у СРСР і проголошення незалежності в Україні.

2. Серйозним загостренням перехідних процесів Ваймарської республіки був 1923 р., коли на тлі опору окупації Руру та рекордної інфляції провалилася спроба гітлерівського путчу. Коливання середнього класу, який відчував нестабільність свого соціального становища, провокували перманентні політичні загострення суспільної ситуації.

В Україні цей період синхронізується, за даними авторського моніторингу, з перипетіями дострокових парламентських та президентських виборів 1994 р. Останні ніби довершили в Україні формат перехідних процесів, перевівши їх на рівень системної кризи. Водночас ліберальні тенденції, що виявилися на її початку, суттєво загострили ситуацію навколо кримського сепаратизму. Але найгостріше політична ситуація предстала в конституційній кризі 1995—1996 рр. Її сценарій приховував потенціал драматизму не менший, аніж події жовтня 1993 р. у Москві. На щастя українська ментальна специфіка внесла свої корективи, і конституційна криза, вирішивши головне завдання щодо розподілу функцій центральної влади на законодавчу, виконавчу й судову, народила 28 червня 1996 р. Конституцію України.

3. Вирішивши головні етапні завдання і вичерпавши під час цих втілень ліберальні потенції, суспільно-політичний процес в Україні змінює свій вектор і під час парламентських (1998) і президентських (1999) виборів повертає країну до стереотипів радянського командно-адміністративного минулого. Стара воля й формально оновлена (європейська) риторика держави роблять першу спробу опанувати ситуацію в суспільстві.

Цей період України (багато в чому схожий на період 1924—1928 рр. у Німеччині) став часом економічної стабілізації, що трималася на адміністративному ресурсі та поєднанні традиційно автократичних і нових парламентських методів управління. Однак в демократичному політичному сенсі цей період без сумніву був своєрідною інверсією.

Нові соціально-психологічні стереотипи в українському суспільстві, що їх виявило наприкінці 2002 р. наше дослідження, стали тою пружиною, яку, здається, сповна проявив на межі 2004/2005 рр. багатоскладний (помісний) у цілому демократично налаштований «український майдан». Ніби вулкан із своїх надр він виніс на поверхню суспільства пасіонарні пласти українського політикуму, котрі, як засвідчило подальше життя, виявилися не готовими до здійснення другого етапу реформ, пов’язаних із реорганізацією периферійної ланки державного управління.

4. Своєрідним аналогом Великої депресії 1929 р. став для України шоковий стрибок цін на газ на початку 2006 року, який накладається на посилення політичної нестабільності, що її стимулюють цьогорічні парламентські вибори. Прогнозовані наслідки цих процесів стосуються значного посилення ризиків закручування спіралі депресії: падіння прибутків і дивідендів бізнесу, погіршення ділової кон’юнктури, зростання безробіття, зменшення купівельної спроможності, загострення соціальних протиріч, поширення інфекційних хвороб, падіння якості освіти, бездомність та бідність тощо.

Всі ці негативні матеріально-соціальні тенденції складаються на тлі розшарування ледь сформованого ядра нової соцієтальної ідентичності — паростка і гаранта сучасної демократії. Умови, що складаються в Україні на час після парламентських виборів, провокують суспільний запит на радикальний популізм. Саме таку політичну тактику в умовах кризи ваймарської демократії обрали німецькі націонал-соціалісти. Але від інших демагогів, які, користуючись свободою слова, лише обіцяли покращення становища, націонал-соціалістів відрізняла віра у власну пропаганду. Гасло «Німеччина понад усе» для них була мірилом усього.

У той же час впливова Німецька національна народна партія Альфреда Гугенберга, яка спиралася на симпатії консервативного юнкерства, також взяла курс на підрив демократичного державного устрою. В націонал-соціалістичному русі Гугенберг не бачив серйозних конкурентів. Обидві партії з досить радикальних позицій критикували демократичний устрій. Демократичні ж політичні сили були розпорошені дрібнопартійністю.

У ситуації, що цілком віддзеркалювала нинішні українські реалії — складалася в умовах економічної депресії, ліберальної економічної політики та під гаслами національної риторики, — переможцями дострокових виборів до рейхстагу у вересні 1930 р. стали радикальні супротивники демократичної республіки. Внаслідок цього уряд ультраконсерватора Франца фон Папена вступив у відкриту конфронтацію з парламентом. Вулиця була віддана на відкуп «коричневих». Вони, розправляючись з опонентами, обіцяли лояльним верствам населення Німеччини роботу, хліб і велич держави.

В реальності ж до середини
1932 р. соціальної допомоги по безробіттю вистачало хіба що на утримання половини прожиткового мінімуму. Бідняки, старики, молодь і люди вільних професій, не будучи суб’єктами соціального страхування, могли звертатися по допомогу лише до благодійних організацій. В країні посилювалася надія на чудо. Власне, це і спровокувало соціально-психологічну трансформацію електорату. Проведення політичних страйків в умовах наявності величезної армії безробітних було неефективним.

21 листопада 1932 р. президент Пауль фон Гінденбург запропонував Гітлеру сформувати дієвий уряд, який міг би спиратися на парламентську більшість. Парламентаризм почав втрачати свою ефективність внаслідок посилення корупції як результату збільшення впливу німецьких монополій на політичну систему, та розширення обсягу впливу центрів економічної влади на політичні рішення Ваймарської республіки. Внаслідок цього більшим став розрив між істеблішментом та широкими прошарками суспільства. Не було політичної сили, яка б компенсувала слабкість парламентського політичного механізму та забезпечила стабілізацію.

Врешті, передача влади 30 січня 1933 р. А.Гітлеру здавалася багатьом представникам німецького істеблішменту найкращим виходом із політичного та економічного хаосу. То ж на дострокових виборах 5 березня 1933 р., які проходили в умовах політичного терору, диктаторський режим здобув вотум довіри.

Після катастрофи 1945 року, втрати єдності Німеччини, врахування помилок Ваймарської республіки дало можливість сформувати стабільну соціальну базу сучасної сталої та ефективної німецької демократії.

Недовчені уроки історії?

Україна може уникнути ризиків, пов’язаних із розвитком демократії. Попри досить серйозні виклики — тенденції економічної рецесії, кризових явищ у технічній і соціальній сферах, несприятливі зовнішні чинники (енергетичного, вірусного, загрози силового зіткнення цивілізацій тощо), не очікуючи на допомогу Європейського Союзу, вона має навчитися допомагати сама собі.

Чи витримає молода українська демократія випробування нинішньою політичною та економічною кризою? На парламентських виборах 26 березня 2006 р. в Україні понад чотири десятки партій жонглюють поняттями «нація», «народ», «демократія», «соціальна справедливість». Водночас більшість партій нагадують своєрідні закриті акціонерні товариства, позбавлені чіткої ідеології. Традиційні ідеології не витримують випробування правдою власного народу. Етикетки ідеологій часто вводять в оману не лише покупців, а й продавців. «Тіньова» економіка фінансує споріднені їй політичні організації, які конкурують із частиною державного апарату.

За цих обставин право голосу не гарантує доступу громадян до прийняття життєво важливих рішень. Це засвідчує й прірва, що останнім часом збільшилася, між обраними народними депутатами та широкими соціальними верствами.

Українські партії сьогодні ще неспроможні обрати чітку позицію. Загроза відповідальності провокує політику компромісних рішень, які не мають нічого спільного з гаслами щодо об’єднання країни.

Водночас вибори-2006 все ж закріплюють новий демократичний механізм політичної системи влади, хоча й з усіма притаманними йому нині вадами. Основою цього механізму стає свідомий (раціональний) вибір, уже властивий, як свідчать наші дослідження, широким соціальним верствам України.

І все ж питання до українських політиків залишаються відкритими. Чого варті для українського політикуму уроки Ваймарської республіки? Чи є сили приборкати гординю і спертися на громадянське суспільство? Адже це й є альтернативи-гарантії запобігання авторитаризму, що знімає симптоми суспільних хвороб, але не лікує їх!