В ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ... ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДОЛІ ОДНІЄЇ РОДИНИ

Україну сьогодні можна вважати європейською державою лише, на жаль, на основі географічного чинника. Бо «європейськість» є певною мірою синонімом цивілізованості, а цивілізованість — це симбіоз певних історично-генетичних факторів, який вказує на досягнення певним суспільством високого рівня культури. На жаль, країна, протягом майже всієї історії існування якої, особливо у десятиріччя сталінських репресій, винищувалися кращі з найкращих — потужний інтелектуальний творчий прошарок, не може за кілька років відновити потенціал, який у західноєвропейських країнах створювався століттями. У нас цей інтелектуально-духовний ланцюг спадковості розірвано… І досі триває процес своєрідного геноциду проти передусім інтелігенції, бо немає таємниці в тому, що пенсіонеру і вчителю, й академіку в Україні виплачують стільки, що ледь вистачає на сплату комунальних послуг, не кажучи про все інше необхідне для нормального існування. Отже, інтелігенція болісно переживає різкий перехід до стихійного ринку, на якому навіть Безцінному нав’язують грошовий еквівалент.

Звернімось до історії: у постреволюційні роки в інтелігенції, яка не змогла пристосуватися до нового комуністичного ладу, було лише три вибори — смерть, яку їй влаштовували, «внутрішня еміграція», з якої далеко не всім судилося вийти та включитися у повноцінне життя, та вимушена еміграція. Такий третій шлях обрала пані Галя Мазуренко, нащадок двох славнозвісних родів — козацького роду Мазуренків та декабриста Татищева. Майже ровесниця віку (народжена 1901 року) вона і філософ, і поетеса, і письменниця (була фундатором Британського об’єднання українських письменників «Слово»), і художниця, і скульпторка, — без патетики, ця жінка пройшла крізь терни війн та революцій. Вона билася у складі ІІІ Залізної стрілецької дивізії армії УНР і була нагороджена Укра- їнською Народною Республікою «Хрестом залізного стрільця».

Отже, дев’ятнадцятирічною через політичні обставини вимушена була залишити Україну. Але до того встигла стати студенткою і Українського державного університету в Кам’янці-Подільському за часів гетьмана Скоропадського, і повчитися у малярській школі імпресіоніста В’ячеслава Коренєва у Катеринославі. Потім розпочалася політична еміграція, якій суджено було тривати майже все життя. Спочатку була Варшава, затим Прага, де закінчила Вищі студії і одер-жала ступінь доктора філософії. А потім — Берлін, Софія, Відень, і, нарешті, Лондон, в якому мешкає близько 40 років.

Її ім’я начебто офіційно повернуто Україні, передано архіви, але вони осіли у музеях і доступні лише досить вузькому колу фахівців, незважаючи на те, що поважними посадовими особами було обіцяно опублікувати хоча б вибрані твори… Було знайдено талановитих родичів — гідних творчих спадкоємців, але увага й до них була недовгою. А найрідніші люди Галі Мазуренко, донька та онука, такої уваги конче потребують вже через те, що кілька років перебувають на межі голодної смерті.

Уява малює образ тендітної жінки, яка мовби ладна розтанути в ефірі. Вона вимальовується на тлі створених нею космічних творів, насичених музикою сфер. Це Ольга Степанівна Гончарова — онука Галі Мазуренко. Пані Ольга народжена від доньки Марини, яка, вважала Галя, загинула разом з матір’ю у в’язниці під час сталінських «чисток».

Ольга Степанівна мешкає разом з матір’ю в Києві. Вона за освітою музикант, викладає музику у державному музичному коледжі імені Гліера, а вдома для душі пише сучасні ікони. Часто, не маючи коштів на прожиття, Ольга Степанівна усе ж купляє акварельні фарби і навіть, якщо немає паперу, малює на стінах, дверях, шафах власної оселі. За словами музиканта, художниці, коли вона починає писати, неначе входить у зоряний творчий політ, і тільки так відчуває справжнє життя. Інвалід за станом здоров’я, як і її мати, пані Ольга творить Казку, таку далеку від нашої реальності, на дрібних руїнах якої ми всі існуємо…

Галя Мазуренко, якій у грудні цього року виповнюється 99 років, говорить, що намагається привести до ладу всі свої земні справи. А для неї, філософа з великим життєвим досвідом, і минуле, і сучасне, і майбуття — однаково неоціненні.

П’ять років тому під час нашої першої зустрічі у лондонській оселі пані Мазуренко на моє запитання, що чекає, на її думку, у найближчому майбутті Україну, відповіла так:

— Все, що відбувається в Україні, — це нормальний хід політичного життя. Подивимось на колишню Югославію, на сучасні міжнаціональні проблеми Великобританії. Наш обов’язок — перенести всі випробування і вирости на власних помилках. До того, не знаю, ми були десь на небі, потім прийшли на Землю… А тут, на Землі, допоможе лише особистий досвід. Через подолання власних неприємностей відбувається зростання.

Сьогодні спалюю багато речей. Дивлюсь і думаю: «Боже мій, тепер я б зробила все інакше, бо вже маю досвід».

Україна, вже у якості самостійної держави, теж мусить мати свій, а не чужий досвід. Неможливо, щоб не було великих та малих проблем. Вони мають бути! Їх треба прийняти і подолати. І не нині вирішаться ці проблеми — минуть роки. Це життя. Треба досвід гіркий мати.

Я вірю в людину, в силу її інтуїції. Я вірю в диво. Труднощі необхідні в житті. Перетерпіти — і обов’язково буде винагорода.

Відтоді минули роки, і я знову звернулася з запитаннями до пані Галі:

— Якою ви уявляєте Україну, яку не бачили кілька десятків років?

— Для мене Україна є загадкою, де формується національна держава і національний дух, однак все це має ще гармонізуватися з іншими чинниками, вирости…

Галя Мазуренко визначає свій сучасний період як шукання «змісту під старість». Вона до недавнього часу вивчала стародавні та нові мови, зокрема, санскрит, писала вірші і ще у позаминулому році вела домашню художню студію.

— Я дуже люблю вчитися, а вчити не люблю. Ставити запитання легко, а відповідь знайти — нам лише здається, що це можливо… Прогнозів я жодних робити не буду. Але скажу одне: у мене все більше віри виростає у щось таке, що ми не в силах збагнути. Терпи. Молись. Йди.

Під час нашої останньої телефонної розмови я почула голос безмежно втомленої від земного життя людини, але й, парадокс, водночас з великою жагою до життя. Сьогодні вона самотня. Як сказала пані Галя, їй потрібен спокій для медитації:

— У мене попереду велика праця, про яку ще не час говорити, — ділиться пані Галя. — Я відчуваю як ніколи вагу думки. Якщо людина здатна тонко розуміти оточуюче, то можна витримати все. Нині я, прикута до кімнати, дивлюся у вікно, спостерігаю за життям старого високого дерева: як вітер гне його стовбур, як літають навколо нього чорні гави… Воно мені нагадує мій родовід…

Еміграція зберегла життя великої кількості талановитих людей, які складають еліту будь-якого суспільства. Але через розпорошення по світах Україна втратила своїх геніїв, а як наслідок — це породило духовне спустошення. Більшість українських політичних емігрантів ніколи не забували про своє походження, вони за різних часів докладали багато зусиль, щоб про існування нині незалежної України, а ще десятиліття тому складової СРСР, знали і пам’ятали у світі. Проте, чи здатна Україна сьогодні оцінити той внесок і просто по-людські подякувати?!

Мені здається, що життя родини Мазуренко-Гончарових є дзеркалом трагедії кількох поколінь інтелігенції, яка волею долі пов’язана з нашою землею. Чи не тут сховане коріння більшості проблем сьогодення?!

Р.S. Під час новорічних свят у Таллінні за сприяння посольства України в Естонії має відкритися виставка картин Ольги Гончарової.