В ОЧІКУВАННІ КАЯТТЯ КАЇНА

Тільки на сьогодні в місцях позбавлення волі перебуває 183 тисячі осіб, більше половини яких— молодь. Причому, наприклад, у дитячі колонії потрапляє чимало підлітків із неповних родин. Кожен третій — з відхиленнями у психічному розвитку. Деякі не вміють навіть читати і писати, бо все свідоме й несвідоме життя своє провели в бродяжництві, жебракуванні, без опіки дорослих, без шансу випростатися і звестися на ноги. Отож чи варто за малозначущий проступок засилати таких порушників закону за грати? Це питання має не тільки моральний, а й матеріальний аспект. Адже збитки від злочинів, про які йдеться, становлять приблизно 50 гривень, а на утримання того, хто їх скоїв, витрачається в рік 1—2 тисячі, які важким тягарем лягають насамперед на плечі платників податків.

Де ж вихід? Більшість країн Європи його давно знайшли. Це застосування покарання, альтернативного тюремному ув’язненню, — звільнення під поруку, заставу, штрафи, компенсаційні санкції, громадські роботи. В новому кримінальному законодавстві, розробленому науковцями, цей досвід враховано, але значного поширення він ще не набув.

Щоправда, в нашій країні діє інститут умовного засудження та відстрочки виконання вироку. І він дозволяє певним чином сподіватися на покращання ситуації. Адже з тих, хто протягом року, скажімо, після звільнення по амністії-1996, перебували на обліку в ОВС, тільки 2 відсотки потрапили в установи закритого типу. І все ж, незважаючи на цю обставину, кількість засуджених, які перебувають зараз у місцях позбавлення волі за злочини, що передбачають міру покарання один-три роки, досить велика.

Тюрма — не мати
і не мачуха, вона безжальна, наче кат

Давно відомо, що цей заклад, хоч які б добропорядні люди там працювали, мало кого виправляє. Криміногенна аура, своєрідність стосунків, нереалізованість можливостей тільки загострюють агресивні потенції середовища, і його представників зокрема. Тому замість незначного порушника закону по закінченні терміну перебування в СІЗО і УВП суспільство нерідко отримує вже повністю сформованого злочинця. Цьому «допомагають» і фінансово-економічні проблеми, що останніми роками нагромадились у системі. Одна з них — «перенаселення» як у слідчих ізоляторах, так і в установах виконання покарання. До того ж велику армію засуджених необхідно прогодувати, одягнути, надати їм комплекс комунально-побутових послуг. А для цього потрібні величезні кошти, яких катастрофічно бракує. Здавалося б, рішення можна знайти, забезпечивши засуджених роботою, що не тільки вдихнуло б життя у зупинені виробництва, а й дало б шанс відчути себе потрібними суспільству, змогу розрахуватися з державою за своє утримання, відшкодувати борги, заплатити аліменти, допомогти сім’ям. Колись так і було. Але тепер ситуація змінилась. Надлишок робочої сили в державі вимагає реконструкції виробничої бази й цих установ — для випуску конкурентоспроможної, добротної продукції, пошуку вигідних замовлень. А на це, знов-таки, потрібні чималі ресурси. Що ж виходить — замкнене коло?

Гадаю, воно поступово все-таки розривається. Це видно бодай із прагнення окремих державних інституцій, громадськості сприяти вирішенню питань побутового та працевлаштування людей, які повертаються з виправно-трудових установ. Певне сподівання покладається на започатковану спільно з Українським державним центром соціальних служб для молоді комплексну програму «Соціальний супровід неповнолітніх і молоді, яка відбуває покарання та звільняється з місць позбавлення волі». Як, до речі, і на небайдужість Міністерства праці і соціальної політики, різноманітних фондів, об’єднань.

Надія — маленька зірка

Відродитися людина може завжди, був би тільки в неї потяг до очищення та не вмерла б у душі ота маленька зірочка надії на моральне одужання.

Пригадується, одна з моїх колег, побувавши на засіданні суду, що розглядав справи про помилування у світлі останньої амністії, говорила, які суперечливі почуття викликали в неї люди, котрі виходили перед очі служителів Феміди. Ті — зневірені, з потупленим поглядом. Інші — з гарячим прагненням переломити хід подій. Треті — з напівзавуальованою посмішкою циніків: мовляв, ви мене випустіть звідси, а далі буде видно. Зрозуміло: жести милосердя держави не всі належно оцінюють і роблять правильні висновки. Але ж дати шанс, повірити — не менш важливо, ніж категорично відмовляти у прагненні випростатися.

Отож, думаючи про краще, спробуймо спрогнозувати ситуацію і подальшу долю тих, кому доля подарує волю. Їм доведеться набагато важче, ніж мільйонам співвітчизників, вживатися в ринкові умови, коли потрібні фахівці вищого гатунку, де багато важать втрачені суспільно корисні й родинні зв’язки, де іноді не тільки близької душі, а й навіть даху над головою не знайдеш.

Відомо, що в країні зростає безробіття. На обліку в державній службі зайнятості перебувають кілька мільйонів чоловік. До того ж, поруч із різким зростанням пропонування робочої сили, постійно знижується попит на неї. За таких обставин звільненому з місць позбавлення волі знайти роботу буде завданням майже нездійсненним. А йому без отого стартового майданчика у творенні своєї нової біографії не обійтися. Якби державні органи підготували грунт — скажімо, створили центри соціальної адаптації з чітко визначеними параметрами виробничої діяльності, підкріпили законодавчими актами щодо пільгового оподаткування підприємств, які беруть на роботу амністованих, якби… Одне слово, теоретично всі розуміють, як реально можна допомогти цим людям, а на практиці все набагато гірше.

Щоправда, один момент заслуговує уваги і полягає він у тому, що якщо раніше громадянам без прописки шлях до влаштування на роботу був закритий, то відтепер, згідно з Законом «Про внесення змін у Кодекс про працю в Україні», зокрема доповненням у статтю 25, при укладанні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, не тільки документів, подання яких не передбачено законодавством, відомостей про їхню партійну, національну приналежність і походження, а й даних про прописку.

Тож справа за малим — знайти робоче місце. А тут уже — як поталанить. І залежить це значною мірою від прагнення самої людини знайти себе, своє місце в житті — якщо треба, перепрофілюватися чи набути нової спеціальності, виїхати на роботу у село тощо. Той, хто свого часу «образив суспільство», не може на нього ображатись у скрутну хвилину. Бо у скрутному становищі перебуває зараз не одна тисяча громадян, та не всі стають на шлях злочину. А йому ще слід спокутувати і спокутувати провину. Дай Боже, щоб навколишні розуміли це і не були жорстокими до тих, хто шукає своє місце після ув’язнення, щоб не повернути їх до старого.

Проте милосердя — мабуть, єдине, що залишилось ще в нашого народу в ряду чеснот, непідвладних ані часові, ні катаклізмам політичної чи економічної ситуації. Він не налаштований двічі карати за одну й ту саму провину. Аби провина ця справді залишилась останньою в долі того, хто спіткнувся на крутих віражах долі…