Усмішка Сталіна

Таким Сталіна бачили рідко. Вождь був скупий на емоції. Але ввечері 23 серпня 1939 року він нічого не міг із собою поробити і мало не співав від щастя. Що ж було причиною радості? Війна!

Того дня до Москви на терміновий виклик прилетів глава МЗС Німеччини і підписав документ, який увійшов в історію як договір Молотова—Ріббентропа, або пакт про ненапад. Він і ознаменував початок Другої світової війни — Сталін спустив фюрера з повідка!

Свято порозуміння відзначили шампанським, через тиждень Гітлер удерся в Польщу, а потім і СРСР ударив їй у спину. На пару з Гітлером упоралися швидко, і вже 22 вересня в Бресті відбувся спільний парад переможців. Ось на трибуні усміхаються два танкісти: генерал Гайнц Вільгельм Гудеріан і комбриг Семен Кривошеїн. «Швидкохідний» Гайнц задоволений — у Німеччини з’явився спільний кордон з СРСР. Незабаром саме звідси, з району Брест—Кобрин, 22 червня 1941 року його танкова група завдасть нищівного удару по військах Білоруського військового округу, які буде розгромлено в лісах південно-західніше від Мінська...

Осінь 1940 року. Францію розгромлено на подив швидко. «Хлопчики тата Деніца» сотнями топлять британські судна. Пілоти люфтвафе бомблять Лондон. Сип концтаборів покрив Європу. Сталін міг бути задоволений.

Проте стійка Англія продовжувала один на один боротися з Гітлером, на якого працювала вся скорена Європа плюс СРСР, що поставляв стратегічну сировину німецько-фашистським товаришам. Свого часу Сталін надав німецьким танкістам і льотчикам училища на своїй території, а тепер забезпечував геносе Адольфа нафтою і зерном, хромом і ванадієм, вольфрамом і кольоровими металами, закуповував для нього дефіцитний каучук — воюй, камраде, ні в чому собі не відмовляй! Його підводним човнам дали базу в Заполяр’ї, фашистський рейдер провели по Північному морському шляху — піратствувати на Тихому океані, братні країни обмінювалися в’язнями й концтабірним досвідом. Соціалістичний націонал-інтернаціоналізм у дії!

Та червоно-коричнева ідилія тривала недовго. 12 листопада 1940 року в Берлін прибув Молотов. Він повідомив Гітлерові (той спочатку був надзвичайно люб’язний, намагаючись показати, наскільки Німеччина зацікавлена в дружбі з Радянським Союзом), що договір 1939 р. визначив лише «часткове розмежування сфер інтересів» СРСР і Німеччини, яке вичерпано подіями останнього року. Так, «СРСР зацікавлений у Новому Порядку в Європі», так, можливою є його участь «у широкій угоді чотирьох держав» (Німеччини, Італії, Японії та СРСР), але слід уточнити «низку питань, що стосуються радянських інтересів на Балканах і в Чорному морі з урахуванням Болгарії, Румунії та Туреччини».

Гітлер замислився. Наступного дня після від’їзду радянського гостя Геббельс записав у щоденнику: «Молотов поїхав... Усе подальше залежить від Сталіна. Його рішення поки що змушує себе чекати».

Чекати довелося недовго. 25 листопада 1940 року Молотов запросив німецького посла і зачитав йому заяву, з якої випливало, що Радянський уряд згоден на пакт чотирьох держав, але на умовах, які йдуть навіть далі тих, що їх Молотов висував перед Гітлером. Тут фігурували і негайне виведення німецьких військ із Фінляндії, і укладання пакту про взаємодопомогу (читай — окупацію) між СРСР і Болгарією, і передача Сталіну румунської Південної Буковини, і розміщення радянських баз на Босфорі, в Дарданеллах. А також відмова Японії від прав на концесію нафти й вугілля на Північному Сахаліні й визнання зоною територіальних устремлінь Радянського Союзу області на південь від Батумі і Баку — аж до Перської затоки, і...

Гітлер усе зрозумів — і наказав розпочати розробку плану превентивного удару по СРСР. Але він спізнювався — радянський Генштаб уже на повну силу працював над аналогічним планом проти Німеччини, а промисловість СРСР, на відміну від німецької, давно перейшла на військові рейки. Так Сталін забезпечив своїй країні і народу Велику Вітчизняну війну. Звісно, свято перемоги в ній не таке веселе, як у Бресті у вересні 1939-го. Воно зі сльозами на очах. На вівтарі перемоги стільки жертв, що День Перемоги має бути скоріше днем роздумів, суму й скорботи, день поминання полеглих, а не приводом для фанфар і ура-патріотичного надування щік.

* * *

Чому ж Молотов, замість того, щоб відтягувати війну, про що нам торочать сімдесят років, буквально провокував її? Відповідь можна знайти в збірнику «Радянсько-американські відносини. 1939—1945. Документи» (М., 2004). Вона полягає в тому, що 27 вересня 1940 р. посол США в СРСР Лоуренс Штейнгардт повідомив Молотову: Америка побудує до 1943 року 32 лінкори, 100 крейсерів, 20 авіаносців, 400 есмінців і 257 підводних човнів! «Більш як половина цього флоту вже є, — повідомив він, — а другу половину — шість тижнів як закладено і вона перебуває в стані будівництва». Виробництво літаків до квітня 1942 року сягне п’яти тисяч на місяць! Під рушницю буде поставлено 12 мільйонів людей.

Населення США становило тоді 130 мільйонів, і цифра призову означала загальну мобілізацію в таких масштабах, що навіть Сталін міг позаздрити. «Нині проходять навчання сто тисяч пілотів... США мають великий індустріальний потенціал, що дає змогу Америці виробляти, наприклад, 15—18 мільйонів автомобілів, тоді як Німеччина, працюючи вдень і вночі, може випустити не більш як 300 тисяч машин на рік». Далі посол повідомив, що для СРСР звільняється з-під ембарго устаткування, потрібне американському флоту, що американський уряд дозволив прямі поставки бензину, вагонних півосей, сприяв підписанню радянсько-шведської торговельної угоди тощо.

Радник Повпредства СРСР у США Андрій Громико повідомляв, що в 1940 році поставки з Америки зросли до 87 млн. дол., що на 53% більше, ніж у 1939-му. Це багато. Стільки коштував тоді новітній американський лінкор. Але ж після нападу на Фінляндію СРСР виключили з Ліги Націй, і США запровадили ембарго на поставки хай-текуа. Проте коли Штейнгардт від’їжджав до Москви, Вашингтон видав дозвіл на вивезення 70% устаткування, закупленого росіянами. Каравани кораблів пішли в радянські порти ще за рік до початку ленд-лізу.

9 квітня 1941 року Громико підтвердив слова посла: «Програма озброєнь передбачала доведення кількості літаків до 50 тисяч, морського флоту до 650 військових кораблів, до 42 тисяч гармат, до 10 тисяч танків, до 300 тисяч кулеметів... На початок 1940 року було укладено контрактів із суднобудівними фірмами... на 17 лінкорів, 11 авіаматок, 54 крейсери, 203 міноносці, 146 підводних човнів, 30 торпедних катерів, 9 мінних тральщиків, 23 тендери для гідропланів. Загалом ідеться про 493 нові військово-морські одиниці, закінчення будівництва яких безсумнівно перетворить США на наймогутнішу військово-морську державу...»

Цифри свідчили про те, що з таким союзником Британія непереможна. Що США вже ухвалили рішення про повномасштабний вступ у війну — і вибрали собі союзника. Що пакт із Гітлером стає небезпечним і час готувати визвольний похід у Європу, яка стогне під фашистським чоботом. Тому Молотов так зухвало поводився в Берліні. Відповідь на його вимоги надійшла 22 червня 1941 року...

До цього дня миролюбний СРСР зосередив на заході велетенську армію. Гармат і мінометів — удвічі більше, ніж у німців. Танків — у сім разів. Літаків — вдесятеро. Ні, Сталін не боявся Гітлера — з такою силою і Америкою за плечима! У травні штаби частин отримали «червоні пакети» з детальними планами майбутніх операцій. У червні завершилася таємна мобілізація. З середини червня пакети почали розпечатувати й приводити війська в стан бойової готовності. І якщо в припущенні Віктора Суворова, зі шпигунської шинелі якого фактично вийшла вся об’єктивна історична школа Другої світової, що Сталін готував напад, уже ніхто не сумнівається, то його теза про катастрофу, яка сталася в результаті несподіваного нападу Гітлера, є хибною. Несподіванки не було, по-перше, а по-друге — таку міць ніякою раптовістю не зломиш! Головна причина розгрому в іншому, і Марк Солонін переконливо показав і довів це.

Справді, Сталін так довго і так ретельно готувався, що спізнився — Гітлер ударив перший. Але причина катастрофи не в цьому, а в тому, що відразу ж стало ясно: Червона армія і не вміла й не хотіла воювати. Танки Гудеріана проходили за день по 70 кілометрів! Браві німецькі вояки усміхалися в об’єктиви на тлі безконечних колон радянських полонених. Місцеві жителі, котрі встигли сьорбнути сталінського соціалізму, зустрічали їх квітами і теж усміхалися. І лише вождю було не до усмішок. Його велетенська армія, яка готувала кидок до Атлантики, була розбита, здалася в полон і розбіглася.

Народна війна? Але абсолютна більшість призовників Західної України та Білорусії не прийшли у військкомати. Та й у моїй Сталінській (Донецькій) області навіть із тих небагатьох, хто з’явився за повісткою, 35% потім розбіглися. На Харківщині цей відсоток був іще вищий. Зате, за даними НКВС, у Приазов’ї понад 150 тисяч осіб виявили бажання вступити у вермахт. В оточених під Сталінградом німецьких частинах значилося понад 50 тисяч таких добровольців — кожен п’ятий! Навіть 1944 року, коли результат війни був уже зрозумілий, у вермахті їх налічувалося близько 800 тисяч (за деякими даними, понад мільйон) — кожен четвертий. У цьому значенні війна справді була народною: одна частина народу воювала з іншою...

Розгром набув жахливих масштабів, і фронт розвалився. 13 вересня — всього лише через десять місяців після візиту Молотова до Берліна — Сталін благав Черчілля висадити в Архангельську або провести через Іран 25—30 британських дивізій. На шляху до Москви радянських військ уже не було! Союзники всерйоз побоювалися, що Сталін піде на сепаратні переговори з Гітлером. І такі переговори Кремль намагався провести за посередництва Болгарії в липні 1941 року, обумовивши заздалегідь свої гігантські територіальні втрати: більшу частину України, Білорусію, Прибалтику... Але нацисти увійшли в смак і не хотіли йти на переговори вже з майже поваленим противником.

Врятували простори — на Волзі і Кавказі наприкінці 1942 р. німецькі сили просто вичерпалися, і почалося болісне визволення, що розтяглося на три роки. Вітчизняна війна? Нею вона стала 1943 року — лише тоді, коли нещасний народ на власній шкурі переконався: людожер Гітлер нічим не кращий за людожера Сталіна. У результаті перемогу було завойовано такою страшною ціною, що вона видавалася гіршою за поразку, і називати її великою можна лише за кількістю принесених жертв. Ми за ціною не постоїмо, скажете ви? Дарма так кажете, якщо ціна вимірюється в життях.

Перемога? Так-то воно так, але Німеччина возз’єдналася, а її переможець розвалився як картковий будиночок. Німці провели денацифікацію, а росіяни все ще моляться на Сталіна. Наступниця і спадкоємиця СРСР (аж ніяк не найбідніша у світі країна — кількість російських мільярдерів 2009 кризового року подвоїлося!) і через 65 років після війни не може підрахувати свої втрати, розшукати й поховати полеглих воїнів, забезпечити купку фронтовиків, котрі дожили до наших днів, квартирами, розсекретити архіви — і написати нарешті правдиву історію війни...

Визволення Європи? Німці досі пам’ятають його жахи. Гітлерівське ярмо змінили на сталінське — от і все визволення. Радянський концтабір Бухенвальд працював до 1950 року. Ті ж самі бараки, ті ж самі методи, тисячі замучених. Саме це — злидні, репресії і табори — очікувало Європу, якби наші танки дійшли до Атлантики. Практика соціалізму — що гітлерівського, що радянського, що кубинського, що корейського — переконливо це показала.

І ось нова гримаса історії (усмішкою її не назвеш): готуючись до ювілейного, помпезного, надривно-патріотичного, вкрай дорогого (ці б гроші — та на квартири ветеранам) параду на честь Дня Перемоги, влада Москви збиралася провести також і перевірку народу. На ступінь його незрілості і раболіпства. Вона хотіла «прикрасити» вулиці й площі столиці плакатами із зображенням Сталіна. Найбільшого ката всіх часів і народів! Не знаю, усміхався він із них (а те, що плакати підготували, не викликає ані найменших сумнівів!) чи був суворий і величний, як у Петербурзі, де портретами генералісимуса обклеїли трамваї, але в будь-якому разі він досі сміється з народу, котрий нічого не забув — і нічого не навчився.