Усе, що нас не вбиває, робить нас

Кібератака прийшла в Україну, як і будь-яке інше явище, раптово. У нас навіть зима завжди настає "раптово". Була слабка надія на те, що весняні психози якось розсмокчуться з початком літа. Улітку менше одягу, зобов'язань, більше легковажності. Це такий час сезонного розслаблення, що навіть дрімучі тролі з їхніми пафосними темниками одного разу виявляють себе у відпустці.

І тут прийшов Petya.

Річ не в тому, скільки й яких саме збитків він завдав. Річ саме в цьому - "раптово".

"Раптово" - само по собі вірус. Як тільки незлагоджений хор блогерських монологів загрожує перерости в подобу діалогу й консенсусу, в Україні завжди трапляється яке-небудь яскраве "раптово". Річ навіть не в горезвісних інформаційних атаках ззовні. Вони, безперечно, ведуться. Планомірно, методично, як артилерійська стрільба по квадратах. Розмова про збитки від них більша за сам збиток, на що, власне, й розраховувалося. А ось саморозвиток людської дурості цілком може скласти вагому конкуренцію будь-якій ворожій цифровій агентурі.

Інформація про вірус, як і про будь-яку загрозу або уразливість, - сама по собі вірусна. Вона підвищує рівень загальної тривожності. І активізує не тільки старі суспільні болячки, а й ті, про які ще навіть не домовлялися поскандалити.

Це стара, як світ, дилема. Як саме говорити про нехороше?

1. Усі повинні довідатися про все у подробицях (навіть якщо вони цього геть не хочуть або їм байдуже).

2. Ніхто не повинен нічого знати, навіть у цілому (включаючи тих, хто міг би ефективно скористатися інформацією для загального добра).

Тут у нашому суспільстві буцімто є зрозумілий поділ на лібералів і обскурантів. Але не все так просто з погляду суспільства, яке, коли мова заходить про безплатне отримання чогось, вважає себе ліберальним і навіть лібертаріанським. А ось якщо виникає питання віддавати щось своє, то тут воно ультраконсервативне. Ну жадібне, якщо простими словами.

Точно так само в цій вічній українській недодискусії ("недо-", бо до полеміки по суті ніколи не доходить) головними є оповідачі, наратори. (Наратив - це така розповідь, у якій манера розповіді містить самостійну й іноді важливішу, ніж сюжет, інформацію). Особистість того, хто говорить, незмірно важливіша за суть сказаного.

Особистість у наших очах і визначає суть сказаного. І навпаки. Якщо людина каже те, що нам подобається, вона - хороша. А якщо вона хороша, то не може казати погане. Погані люди не можуть казати правильні речі. Ну от не можуть, і все.

Якщо хороша людина каже неправильні речі, а думки поганої людини збігаються з нашими, наш середньостатистичний фейсбукер приходить у такий стан, ніби йому наснився сон про примусову зміну політичної або сексуальної орієнтації.

Власне, про позапланові збудження. Вони після вірусу "Петя" знову загострилися в діапазоні від звичного вже до цих справ "Громадського" до лібертаріанського "Донбассмедиафорума". Теми не нові. Чи можна називати зрадників зрадниками, колаборантів - колаборантами, чи це на четвертому році війни неввічливо? Чи все-таки потрібне якесь спеціальне "мі-мі-мі" для них, бо таким є правовий європейський підхід?

Ні, кажуть противники няшного підходу. Як називали ми гадів гадами, так і називатимемо. А попадуться вони нам у руки - краще відверніться. Бо в нашого народу загострене почуття справедливості і багатий досвід його стихійної реалізації.

Ароматичних олій у цей вогонь не шкодуючи підливає різне ОБСЄ.

Картина виглядає трагікомічно, тому що виглядає паритетно. Насправді величезна розлютована більшість усе ще терпляче й толерантно слухає меншість, яка потихеньку нахабніє, оскільки нібито говорить від імені Європи.

Тут злий жарт з нами грає наш кириличний сегмент. У цій високомистецькій резервації час зупинився років п'ятдесят тому, а то й зовсім тече назад. А, повертаючись до теми інформаційних атак, брехливу російську "Википедию" вже й клікати противно. Українську, зрозуміло, приємніше, але на цьому користь і закінчується.

В англомовному сегменті Інтернету, навіть з урахуванням усіх політкоректних обмежень на терміни, ви можете побачити запеклу полеміку про ці самі ключові питання буття, про те, що пріоритетніше - право чи справедливість. І немає там ніякого однозначного торжества брюссельської демократії, тому що в 28 країн є 28 своїх власних думок.

І це ще ми поняття не маємо, що відбувається в іспаномовному сегменті (між іншим, 548 млн людей), які морально-етичні теми обговорюються, наприклад, у Латинській Америці.

Але навіть використовуючи інструменти, які нам доступні, ми можемо помітити, що в запропонованій брюссельській стилістиці є слово "цінності", однак практично немає слова "ідеал". (Та й у нас такі вислови, як, наприклад, "ідеали Майдану", вживаються лише для ілюстрації розчарування і зрад).

Спробуймо назвати речі своїми іменами. Сучасній Європі в її узагальненій бюрократичній версії категорично далекі поняття національної честі, героїзму, ідеалів, за які можна віддати життя. Брюссель це називає "фашизмом". При тому, що в кожній окремо взятій європейській країні прихильників таких поглядів цілком вистачає. Той факт, що Європа й виникла за рахунок торжества саме цих цінностей, більше не є предметом підвищеної уваги і взірцем для виховання молоді.

В Україні всі ці фактори є не просто предметом абстрагованої суспільної дискусії, а символом віри для великої кількості людей. Очевидно також і те, що влада, безвідносно до того, поділяє вона цю віру чи ні, не може всерйоз артикулювати подібні погляди озираючись на майбутні транші МВФ. Але й втратою електорату це владі теж загрожує, що й спостерігаємо. Там у них узагалі чітко діагностується "стокгольмський синдром".

Брюссельські твіттер-ярлики ("партія війни" і "партія миру"), якими позначаються відповідно українські патріоти і люди, скажемо так, дуже широких поглядів, - це і є інформаційна операція, нічим не гірша від запоребрикової. Її мета - стигматизація масової свідомості й форматування за принципом: хто не з нами, той проти вас.

На тлі всього цього про який новий процес в Україні може йтися?

Про поступову кристалізацію та структурне оформлення нових соціально-політичних груп. По-брюссельському це буде "партія війни", а по-нашому справедливо було б назвати цей рух республіканським. В американському значенні слова це - неоконсерватори, "неокони", чия ідеологія нерозривно пов'язана зі зміцненням військової потуги своєї країни.

Ну й, відповідно, ліберали (хоча в українській версії це, швидше, лібертаріанці) з усіма супутніми лобістськими групами. Числом набагато скромніші, але нахрапистість і зв'язки на даному етапі роблять їх вагомими гравцями на інформаційному полі.

Що цікаво: хоча всі учасники процесу хизуються терміном "демократія", демократичної верстви в цьому процесі не спостерігається. Демократи - це той самодостатній з усіх поглядів середній клас, якого чи то немає в Україні взагалі, чи то йому у світлі безвізу взагалі не до нас.

Якщо між республіканцями і демократами - протистояння, то між республіканцями і лібералами - переважно бійка. Ліберали - ліваки й марксисти, республіканці - праві державники. Ліберали задираються, праві їх щемлять, ліберали радісно постогнують, усі при ділі.

Проте українська реальність не потерпить такого ігрового моменту "понарошку". Тобто наші ліберали підструнчують за поняттями, а отримують по віртуальній шиї. Деякі пацифісти й сепаролюби - уже й по фізичній.

Боротьба з "мовою ненависті" цілком безперспективна, хоча й прибуткова. Ну не можна привчити народ брехати самим собі про війну й тих, хто прийшов з нею на нашу землю. Про їхніх поплічників - безпринципних покидьків. Бо не можна казати правду брехливими словами.

Усі плани противника щодо забуття окупації Криму, визнання сепаратистських банд суб'єктами міжнародного права, другої державної мови, дискредитації ветеранів - нікуди не поділися. Для здійснення цих планів йому потрібна моральна демобілізація суспільства, його демілітаризація і пропаганда пацифізму, як це було на Заході в 1970-х. Але зрештою СРСР однаково сконав.

Можливо, з сутичок нових республіканців і лібералів в Україні колись з'являться й демократи. Це корисний конфлікт між правом і справедливістю, бо він не залишає вибору навіть полохливим. Усе, що не вбиває, робить нас. Створює.

Конфлікт наростатиме, і ми почуємо багато корисних (і малоприємних) речей про, здавалося б, знайомих людей та їхні погляди.

А ясність і визначеність - це те, на що в суспільстві великий запит. Як і на потребу називати негідників негідниками.