Уроки в школі Здоровеги. Творча система, яка не зупиняється

Перша його публікація з’явилася наприкінці 50-х. У 80-х і 90-х, коли він уже був визнаним не тільки на теренах колишнього Союзу теоретиком публіцистики, завідувачем ним же створеної у Львівському, тепер національному, університеті імені І.Франка кафедри теорії і практики журналістики, він виступав у пресі інколи частіше, ніж 16 інших викладачів кафедри разом узятих. Володимир Здоровега був рідкісним і щасливим поєднанням наукового і практичного таланту. Так трапилося, що його остання публікація — у «Дзеркалі тижня» — була посмертна (Іван Франко та українська публіцистика // Дзеркало тижня. — 2006. — №22, №23). 9 жовтня цього року Володимирові Йосиповичу Здоровезі виповнилося б 80…

Замість вступу. Деякі підсумки

Тепер професорів у журналістиці багато. Та диво-дивне: коли мої колеги по факультету чи навіть кияни казали (а часто ще й зараз кажуть) «професор», то всі слухачі — з Владивостока вони, з Петербурга чи Дніпропетровська — розуміли й розуміють, що йдеться про В.Здоровегу. Разом з тим я ніколи не бачив, щоб перед Володимиром Йосиповичем хтось тремтів. Повагу в очах його співрозмовника — так, завжди, пошану — так, звичайно. Та найбільше і найчастіше — радість від спілкування з непересічною людиною.

Коли цій непересічній людині було 70, я написав: «Цифра якраз така, коли підбивають певні підсумки, роблять якісь висновки… Боюсь тільки, що з підсумками нічого не вийде. І не тільки тому, що задуманого у Володимира Йосиповича, здається, не менше, ніж уже зробленого. З підсумками складно ще й (і передусім) тому, що для них треба хоч на мить зупинитися, а В.Здоровега — це така творча система, яка, як той вічний двигун, перебуває у постійному русі. У цій системі можна відшукати спади й прискорення, однак місця для зупинок і прискорення тут нема». Та у світі фізичному таки немає нічого вічного, творча система під назвою «Здоровега» таки зупинилася, і в день його 80-річчя ми вже і підсумки підбити, і певні висновки зробити можемо. А вони такі.

Володимир Здоровега — один із перших, а за глибиною осмислення — таки перший в Україні дослідник публіцистики, її функціональних, психологічних та гносеологічних особливостей. Його дослідження природи публіцистики — книжки «Мистецтво публіциста», «У майстерні публіциста», та й докторська дисертація, з’явилися тоді, коли більшість дослідників вивчали, наскільки успішно журналістика виконує постанови ЦК КПРС, як бореться за втілення їх у життя, студіювали «висвітлення питань» та «особливостей творчості такого-то».

Володимир Здоровега — це той, хто на Шостому з’їзді журналістів України в 1990 році піднявся за трибуну і став говорити, що українська журналістська організація більше не ходитиме «у підручних», що вона має бути національною і незалежною. Його тоді під крики «долой бандеровцев» мало не за штани стягали з трибуни, а він наступного дня знову піднявся за трибуну і, незважаючи на крики протестів і тупіт, зачитав підготовлений уночі разом з іншими львівськими колегами проект резолюції про реорганізацію спілки в незалежну і позапартійну структуру. І цю резолюцію було прийнято.

Колись я запитав професора: «Навіщо це було потрібно саме вам, адже були на з’їзді молодші, енергійніші, «революційніші», можливо, впливовіші?», Володимир Йосипович відповів: «Я не міг інакше: саме в той час на граніті майдану Незалежності голодували студенти, серед них — і мої, з нашого факультету. І та трибуна, з якої мене стягали, мені нагадували той граніт».

Та все-таки я б не це виокремив як найбільшу заслугу Володимира Йосиповича. Зрештою і теорія публіцистики тепер уже пішла далі, та й борці за незалежність України вже тоді були і революційніші, і відоміші. Як на мене, його найбільша заслуга в іншому: в Україні знайдеться не одна сотня журналістів, які вважають В.Здоровегу своїм учителем, і в практичній журналістиці (бо не одній сотні студентів «на пальцях» показував, як слід робити той чи той матеріал), і в науці (бо не один десяток аспірантів, пошуковців писали дисертації під його керівництвом). А найголовніше — він залишив після себе чітку систему підготовки журналістських кадрів. І тут є над чим поміркувати і медіаменеджерам, і журналістам-практикам, і викладачам факультетів. Та спочатку —

Три тези, одна цитата і одна думка

1. На одній із всеукраїнських науково-практичних конференцій з проблем журналістської освіти керівник одного з популярних українських телевізійних каналів (за освітою, до речі, не журналіст) заявив: дайте мені на три дні молоду людину, і я навчу її робити телевізійні сюжети. Навіть якщо враховувати полемічний запал цієї заяви, вона сконцентровано відображає поширену в суспільстві, а ще більше у журналістському середовищі, думку: заняття журналістикою не вимагає ні грунтовних знань, ні особливих розумових зусиль, ні, тим паче, спеціальної освіти.

2. Сучасна українська журналістика має цілу низку проблем, частина з яких — кризового типу. Виражається це в різкому зменшенні тиражів, особливо місцевих видань, зниженні інтелектуального, та й загалом професійного, рівня багатьох публікацій, передач, у неефективності журналістських виступів.

3. На відміну від випускників-лікарів, програмістів, співаків, більшість випускників-журналістів а) не відповідає вимогам до працівників редакцій; б) отримує диплом із відчуттям, що їх не навчили професійно займатися журналістикою.

Цитата 1: «поглиблення проблем журналістики — це, зокрема, результат або продукт неякісної журналістської освіти» (Різун Володимир. Нова журналістська освіта в Україні. // Збірник праць кафедри української преси. — Вип. 3. — Львівський національний університет ім. І.Франка. — Л. — 2000. — С.267)

Думка: у цьому контексті важливими є погляди на підготовку журналістів викладача з більш як п’ятдесятирічним стажем, людини, яку вважають своїм учителем сотні відомих журналістів в Україні і не тільки, професора Володимира Здоровеги. Тим паче що проблему підготовки кадрів він розглядав як головну проблему журналістики. Навіть до збірника з нагоди свого 70-річчя він подав не архінаукову статтю (що, до речі, було б і цікаво, і потрібно), а роздуми про те, що мучило його віддавна і постійно: як готувати журналістів. І сьогодні, через десять років, вона залишається на диво актуальною.

Про піхоту, генералів і маршалів у журналістиці

Попри легковажне ставлення у суспільстві й професійному середовищі до підготовки журналістських кадрів дискутувати з цього приводу немає сенсу: ще Дж.Пулітцер, редактор New York World, засновник знаменитої школи журналістики в Колумбійському університеті, людина, іменем якої названо найпрестижнішу журналістську премію, казав, що в кожній інтелігентській професії «природні здібності є ключем до успіхів, але це не означає, що спеціальна і загальна підготовка не потрібні».

І Дж.Пулітцер, і В.Здоровега віддавали перевагу підготовці журналістів саме в університеті. В.Здоровега неодноразово наголошував: у журналістику йдуть, коли мають що сказати, мають «певні думки, певну позицію і моральний обов’язок поділитися цими думками з іншими», тобто ту «загальну підготовку», про яку казав іще Дж.Пулітцер і яку може дати лише університет.

В.Здоровега вважав, що спеціальна університетська освіта журналістові потрібна за будь-яких обставин: бакалавру філософії, історії, економіки, права, а навіть і фізики, якщо він вирішив стати журналістом, і людині, яка збирається змінювати фах. Заочна післядипломна освіта, за В.Здоровегою, — «майже ідеальний варіант».

Сучасна журналістика — досить багатоманітна галузь, яка потребує і рядових, причому різних «родів військ», і «офіцерів», і «генералів». Відомо, що поганий той журналістський «рядовий», який не мріє стати «генералом». Та далеко не всі знають, що в армії нема генерала, який не закінчив би академії. У журналістській «армії» таких генералів без освіти — сотні. Може, саме тому до неї, до журналістики, стільки претензій?

Тим часом триступенева форма освіти, вважав В.Здоровега, дає можливість забезпечити підготовку і «рядових», і «генералів» журналістики, оскільки на бакалавраті має здійснюватися «підготовка журналістської «піхоти»... Це перший ступінь фахової кваліфікації, який за відповідних здібностей і здобуття нових знань (виділено мною. — І.Л.) дає можливість стати генералом у журналістиці чи за їх відсутності не претендувати й на звання єфрейтора». Так В.Здоровега в тій статті писав про магістратуру, завдання якої — на відміну від магістратур з інших спеціальностей, які орієнтують магістрантів передусім на вступ до аспірантури — готувати насамперед «генералів журналістики»: коментаторів, ведучих, керівників відділів або й редакторів, здатних у своїх творах відповідати на запитання не лише «що?» і «як?», а й «чому?». Звичайно, серед магістрантів можуть і повинні бути майбутні аспіранти, дослідники журналістики, тобто «маршали».

Однак реальність така, що платня журналістських «маршалів» значно менша за платню «піхотинців». І тому в перші йдуть погані «піхотинці», а другі — прагнуть (без відповідної підготовки) стати «генералами», «маршальські» ж посади, писав професор, погоджуються зайняти лише «великі ентузіасти та непоправні оптимісти» або ж, повторимо, ті, яких не беруть у «піхоту». Через це, зрозуміло, страждає підготовка майбутніх і «піхотинців», і «генералів». Проблема може бути розв’язана лише в один спосіб: істотним підвищенням зарплати викладачів і посиленням вимогливості при їх доборі. Але такі зміни означають збільшення вартості навчання і тягнуть за собою зміну всієї філософії освіти, ба навіть формування державного бюджету: підготовка якісних фахівців вимагає якісного фінансування. Сьогодні це із серії фантастики. А якщо так — мусимо зробити реалістичний і від того сумний висновок: з огляду на викладені вище обставини вища школа не може готувати кваліфікованих чиновників. Щоб з’явилися кваліфіковані чиновники та інші кваліфіковані фахівці, і не одразу, а років через 10—15, треба добре платити не чиновникам, а викладачам — людям, які їх готують. В іншому випадку не лише журналістика — усе українське суспільство перетвориться (уже перетворюється) на поле непрофесійних дій.

Чи потрібна журналістові журналістська освіта?

Загальновідомо: більшість випускників факультетів та відділень журналістики не задоволені своєю професійною підготовкою. Їх В.Здоровега поділяв на три категорії: «ті, які самі не вчилися, а чекали, що їх навчать; ті, які надіялися, що їх університет наділить талантом, а університет цього зробити не зміг і ніколи не зможе; нарешті, ті, яким факультет чи інститут дав замало для того, щоб успішно виконувати складні функції журналіста-аналітика». До третьої категорії, очевидно, варто додати й випускників тих факультетів (а такі є), які попросту не надали студентам належних знань.

Отже, В.Здоровега справедливо вважав, що спеціальна освіта журналістові потрібна. От тільки яка? Як навчати студента, щоб, отримавши диплом, він міг без жодних знижок працювати у практичній журналістиці.

Найболючіше питання

Найболючішим питанням підготовки журналістів В.Здоровега вважав добір здатних до цього ремесла людей. Проте в умовах масового запровадження платної форми навчання у вишах державної та приватної форми власності творчий конкурс, на думку В.Здоровеги, втрачає значення. Він радив у сучасних умовах застосовувати «рибальський принцип якнайширшого закидання сітей», який дає «можливість виловити більше ціннішого і продуктивнішого малька». Та при застосуванні цього принципу не можна забувати, що «ціннішому і продуктивнішому малькові» слід забезпечити найкращі умови. І при вступі, і при навчанні. Йдеться передусім про полегшену процедуру вступу, про безоплатне або пільгове навчання в менших групах, про виплату підвищених стипендій тощо. Ні, в сучасних умовах не варто відмовлятися від відбору обдарованих молодих людей. Але не треба відмовляти й тим, хто не має нахилів до журналістики, проте готовий платити за здобуття фаху. Слід лише пам’ятати, що платять вони за навчання, а не за диплом, і вчитися повинні або інтенсивніше, або довше, ніж обдаровані студенти. Адже це несправедливо і щодо обдарованих, і навіть щодо суспільства, що люди з різним запасом знань і творчих навичок одночасно отримують однакові дипломи.

Індивідуальний план навчання для кожного студента

Читаючи багато років «Вступ до спеціальності», В.Здоровега щоразу давав першокурсникам завдання написати твір на тему «Три дні з мого життя», «Чому я вирішив стати журналістом» тощо. А прочитавши ці роботи, кожному студентові згодом наодинці казав про його творчі можливості. Так би мовити, «ставив діагноз» і «призначав лікування». Спочатку, коли на курсі вчилося кілька десятків людей, такі бесіди забирали відносно небагато часу. Коли ж кількість першокурсників сягнула півтори сотні, Володимир Йосипович на них уже витрачав по кілька днів. І все ж не припиняв цієї важкої, невдячної роботи, пояснюючи це так: людина від самого початку повинна знати, що їй треба зробити, щоб справді стати журналістом.

Амбітні майбутні «зірки», не почувши захопленого відгуку про свою творчість, потайки, а інколи і вголос висловлювали невдоволення.

Одна другокурсниця якось на зборах обурилася: «Один поважний професор на першому курсі сказав мені, що я ледача і журналіста з мене не буде. А на другому курсі він же мене похвалив і поставив п’ятірку. Нехай він спочатку розбереться, нездара я чи навпаки, а потім уже каже». Юне обдаровання навіть гадки не мало, що якби не ота неприємна розмова на першому курсі і висновки з неї, то не було б за що хвалити на другому, і що її відмінна оцінка на другому курсі — також результат не остаточний.

За великим рахунком такі індивідуальні бесіди були не чим іншим, як розробленням індивідуального навчального плану студента, того плану, який тепер відповідно до вимог Болонського процесу має кожен першокурсник. З тією лише різницею, що зараз студенти отримують однакові перекопійовані плани, а Володимир Йосипович розробляв для кожного індивідуальний, відповідно до його здібностей і можливостей.

Чого навчати

В.Здоровега вважав, що «журналістська праця — не просто вміння вправно написати замітку чи статтю (зауважмо: вміння вправно написати не лише замітку, а й статтю, — це просто. — І.Л.)… а й своєрідний спосіб сприйняття світу», що «у великій журналістиці… завжди домінуючим було «що», а вже потім «як», тобто свіжість погляду, оригінальність думки, мужність і сміливість, а вже опісля — дуже важлива професійна вправність».

Відповідно він намагався сформувати у студентів глибоке сприйняття світу, активізувати в них громадянську активність і мужність. У часи його другого деканства (а це було в другій половині 80-х — на початку 90-х) у навчальних планах факультету вперше з’явилися такі предмети, як «Філософія культури», «Неформальна преса», «Методика журналістського спілкування». Наріжним каменем журналістської майстерності він вважав кінцевий результат виступу, поставлені і досягнуті цілі, а не красивості і приколи. В.Здоровега часто повторював вислів А.Аграновського: «Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре думає».

При цьому навчитися думати він вважав головним завданням кожного студента. У часи його деканства студентські стінгазети факультету були найпопулярнішими в місті, а студенти — ініціаторами створення багатьох молодіжних структур, мітингів, організовувалися навіть зустрічі команд КВК між студентами та викладачами. Для нього незаперечною істиною було: «завдання університету — навчити вчитися, виховати у майбутніх фахівців жагу знань і вміння їх самостійно поповнювати». На жаль, мусимо визнати, що такої жаги, такого вміння сучасним журналістам бракує. Автор цієї статті уже кілька років при зустрічі з журналістами-практиками ставить запитання: яку новинку з теорії журналістики ви прочитали? Конкретну відповідь дає кожен десятий. Та й називають здебільшого підручники своїх колишніх викладачів: київські випускники — київських, львівські — львівських і т.д.

На робочому столі лікаря, інженера, вчителя майже завжди можна побачити відповідну фахову літературу, на робочому столі журналіста — майже ніколи. Скептично-нігілістичне ставлення практиків до науки робить журналістів (парадокс!) найконсервативнішою частиною суспільства, породжує «ілюзію знання» свого фаху і призводить до нефахової поведінки в масмедійному полі. Зрештою причини заангажованості, продажності — чи не найбільшої хвороби сучасних українських медій — у нерозумінні, в незнанні практиків природи журналістики, у спотворених уявленнях про її та й свої особисті функції.

Готовність багатьох журналістів з легкістю зраджувати свою професію, порушувати її канони, переходити до (на їхній погляд споріднених, а насправді діаметрально протилежних) професій на кшталт рекламіста чи піарника означає, що вони, колишні випускники факультетів, не розуміють суті своєї професії, не розуміють того, що моральний обов’язок журналіста — служити не «грошовому мішку», не партії, не владі і навіть не державі, а суспільству, служити разом із державою, владою і партіями. А той факт, що багато журналістів (у тому числі популярних, тих, які пишуть цікаво) скаржаться на слабку віддачу своєї праці, навіть пропонують законодавчо зобов’язати реагувати на виступи мас-медіа, свідчить, що їх свого часу не навчили елементарної, але принципово важливої речі: що застосовувати треба засоби не ефектні, а ефективні, що показна, та й не лише показна гострота — ще не ознака ефективності.

Як вчити. Методика

Відповідь на це запитання — як навчати, причому, навчати не лише писати новини, а й тому, як стати журналістом, — у В.Здоровеги складалася, сказати б, із двох частин: методичної і методологічної.

Методична має чотири складові:

1. Заняття зі спеціальних дисциплін лише в лабораторних групах.

2. Індивідуальний підхід, індивідуальна робота з кожним студентом.

3. Логічне продовження попереднього: заняття з журналістської майстерності — за методом творчих майстерень, у невеликих (3—4 особи) групах під керівництвом одного й того ж майстра протягом усього курсу навчання.

4. Постійна — і під час теоретичного навчання, і під час практики — реалізація здобутих знань та навичок на практиці.

Така концепція викликала і викликає розуміння журналістів-практиків, острах у тих викладачів, які звикли саме викладати, а не навчати, і обурене неприйняття в методистів вищої школи.

Практики (зрештою не тільки вони) розуміють, що журналістика — професія творча, і готувати до неї можна і треба на індивідуальній основі, як це роблять в усіх творчих вишах.

Отже, індивідуальна форма навчання має бути збережена. Але хто її має здійснювати? Ми ж пам’ятаємо, що в університетах платня «майстрам» — «як правило без ступенів і звань, просто сміхотворна», і «у викладачі» часто потрапляють ті, кого не взяли в «піхотинці», — «великі ентузіасти та непоправні оптимісти» зі зрозумілих причин завжди становили меншість. До того ж найбільший ентузіазм і найпалкіший оптимізм укупі з неабияким журналістським талантом — ще аж ніяк не гарантія, що людина з такими чеснотами вміє навчити.

Та найголовніша проблема, справедливо вважав В.Здоровега, — пояснити навчальній частині, що факультет журналістики в університеті — «не такий», що навчити творчості потоковим методом неможливо. Навчальну частину зрозуміти можна: її головне завдання — економія годин, укрупнення груп і потоків. І коли в університеті середня чисельність студентської групи 30—35 осіб, вести мову про створення груп на чотири-п’ять студентів просто небезпечно. У Львівському національному університеті на факультеті журналістики такі групи збережено завдяки рішучим наполяганням В.Здоровеги. А в інших університетах? У деяких з них доводилося спостерігати, як журналістську майстерність викладають методом лекцій. Для цілого курсу.

Як навчати. Методологія

Автор, як і більшість педагогів вищої школи розуміє: навчати ремеслу і займатися ремеслом — це різні професії. А отже, блискучий публіцист може бути бездарним викладачем і навпаки — талановитий викладач — сірим журналістом. І що саме тому журналістська освіта потребує передусім викладачів, а не публіцистів. Але студенти цього не знають. Вони не ймуть віри викладачеві доти, доки він не покаже свої журналістські здібності. Кожному курсові зокрема. І нехтувати цим неможливо.

В.Здоровега цією обставиною не нехтував ніколи, до останніх своїх днів залишався активним публіцистом, друкуючись в авторитетних виданнях («Високий замок», «День», «Дзеркало тижня»). Чи ж міг хтось зі студентів сумніватися в постулатах, які викладає людина з таким практичним багажем?

Іще для В.Здоровеги дуже важливо було мати можливість чесно дивитися студентам у вічі. І тоді, «коли я знаю, що навіть при повній їх геніальності більшість із них не буде використана за фахом» (Володимир Йосипович попереджав про це одразу на першому курсі, на старших закликав визначатися з роботою ще під час навчання); і тоді, коли вникав, як згадує голова правління НСЖУ Ігор Лубченко, в те, «що написали його студенти, як редакційні працівники поправили ці тексти, навіть — чи на видному місці опубліковано творіння студентського пера». А особливо тоді, коли влада і студенти своїми діями переставали подобатися одне одному. Тому саме на факультеті, який очолював В.Здоровега, зароджувалося наприкінці 80-х знамените Студентське братство, саме тут з його відома проходили підпільні засідання студентського страйкому.

Дві цитати замість висновку

Обидві з тієї ж статті В.Здоровеги (вона, до речі, називалася «Підготовка журналістів: погляди збоку і зсередини»). І обидві про те, хто має вирішувати проблеми журналістської освіти.

Цитата 1. «Саме суспільство, громадськість повинні усвідомити, що турбота про рівень професіоналізму журналістів — це насамперед їхній головний біль. Ні партії, ні уряд цих питань самі вирішувати не будуть, а якщо вирішуватимуть, то на свою користь».

Цитата 2. «Треба братися за роботу сьогодні, щоб згодом не кричати SOS».

P.S. У світі фізичному таки немає нічого вічного. Та є ще світ духовний, метафізичний. І ось у цьому світі творча система під назвою «Здоровега» продовжує функціонувати: його думки залишаються актуальними, від їх реалізації значною мірою залежить доля сучасної журналістики. І — це, мабуть, найважливіше — їх продовжують розвивати його учні. Символічно, що чергову свою книжку про інтернет-журналістику (а Володимир Йосипович так і не зміг перейти з Інтернетом на «ти») професор Б.Потятиник присвятив своєму вчителеві — професору В.Здоровезі.