Уманський прорив, який поховав «единую и неделимую»

85 років тому, у ніч із 26 на 27 вересня 1919 року, біля села Перегонівка на Уманщині розпочалася одна з численних битв Громадянської війни. В офіційній радянській історіографії можна знайти лише кілька згадувань про неї, але без ідентифікації учасників. Так, член Реввійськради 14-ї армії Південного фронту Г.Орджонікідзе в листопаді 1919 року писав В.Леніну: «Очевидно, наше просування вперед буде досить швидким. Денікін, безумовно, зламав собі шию на українському мужику». Чому так сталося і який такий «мужик» кував перемогу червоних біля далекого Орла і Касторної пізньої осені дев’ятнадцятого року? Ні для кого не секрет, що після провалу походу армії А.Денікіна на Москву, Білий рух уже агонізував. Більшовики послідовно або паралельно розгромили і великодержавників-білогвардійців, і частково національно-визвольні рухи на околицях імперії; тільки поляки, прибалти і фіни зі зброєю в руках зуміли втілити мрію про незалежну державу.

Громадянська війна на території колишньої Російської імперії найгостріших і суперечливих форм набула саме в Україні. Класичного протистояння двох сторін (наприклад, федерали й конфедерати в США, республіканці та франкісти в Іспанії) тут не було. Створювалися і руйнувалися ситуативні союзи, точилася боротьба й усередині національних таборів (українського і російського). Але кількох переможців не буває.

До середини вересня 1919 року вся Лівобережна Україна і частина Правобережної, Харків і Київ опинилися в руках денікінців. Червоні (Південна група військ) від Одеси з боями проривалися на північ у суцільному ворожому оточенні, втрачаючи бійців, які цілими полками дезертирували і знаходили притулок у махновців — непримиренних ворогів «білопогонників». Армія УНР на чолі із С.Петлюрою, котра боролася з більшовиками, при зіткненні з білогвардійцями, у свою чергу, проявила зайву поступливість і постійно не встигала за подіями. Найбільш боєздатною силою, котра могла б протистояти білим на Наддніпрянщині, залишалася селянська армія Н.Махна. У боротьбі «проти всіх» анархісти-махновці виступали послідовними захисниками селянства. Вони поперемінно укладали союзи з червоними і петлюрівцями, але ніколи з білими.

Літньо-осінній наступ військ А.Денікіна проти Червоної Армії здавався тріумфальним. У тилу більшовиків розгорнулися потужні повстання, але не такої влади чекали в українських селах. Бажання «охопити неосяжне» — тільки так можна охарактеризувати стратегічні плани білих, які вирішили чималі сили кинути на захоплення України, де вже півтора року тривала Громадянська війна.

Махновці не хочуть миритися з новою владою і починають майже 600-верстовий марш від донецьких степів до Уманщини. До 16 вересня після багатьох тижнів відступу з боями вони досягають ріки Синюхи біля села Ново-Архангельське і починають готувати контрнаступ. У книзі «Дороги Нестора Махна» А.В.Бєлаша і В.Ф.Бєлаша ми знаходимо дані про реальну силу Повстанської армії, котра на той час «складалася з: 40 тис. багнетів, 10 тис. шабель і 20 гармат. Цю одиницю обслуговували 13 тис. чоловік, включаючи штаби, зв’язок, гараж, постачання і кучерів».

20 вересня уряд УНР і представники Повстанської армії Н.Махна підписали в Жмеринці союзницький договір. Корпуси махновців було вишикувано в каре 40 на 40 верст, і, після оголошення урядом УНР 25 вересня війни Денікіну і початку бойових дій від Полісся до Південного Бугу, саме ці частини стали головною ударною силою в боротьбі з білогвардійцями. Колишній білий генерал Я.Слащов, котрий безуспішно боровся з махновцями (після війни він повернувся до Радянської Росії), писав: «Петлюра діяв мляво і нерішуче. Залишався один типовий бандит (і для білих, і для червоних. — С.М.) — Махно, котрий не мирився ні з якою владою і воював із усіма по черзі. Єдине, в чому йому не відмовиш, — це в умінні швидко формувати і тримати в руках свої частини, вводячи навіть досить сувору дисципліну. Тому зіткнення з ним носили завжди серйозний характер». Лукавив генерал, йому явно не хотілося визнавати, що «золотопогонників» неодноразово били вчорашні селяни.

Рішення Н.Махна про початок прориву було несподіваним для всіх. Протягом лише одного дня 26 вересня петлюрівці були відкинуті денікінцями на десятки кілометрів по всьому фронту; в Умані капітулювали «січові стрільці» армії УНР. Таким чином селянська армія опинилася в напівоточенні. Один із найближчих помічників Н.Махна П.Аршинов у своїх «Спогадах» писав: «Глибокої ночі всі частини махновців, які стояли в кількох селах, знялися і рушили на схід — на ворога, що розташувався головними силами під селом Перегонівка, зайнятим махновцями». Їм протистояли добірні офіцерські полки — 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський і Керч-Єнікальський, 51-й Литовський, а також кубанські пластуни з 1-го і 2-го Лабинського полків і кіннота генералів Попова, Назарова і полковника Амбуладзе. Усього 20 тис. багнетів, 10 тис. шабель.

Вирішальний нічний бій за Перегонівку перетворився на суцільне кулеметне ревище (з обох боків використовували сотні кулеметів), у махновців уже закінчувалися набої, але «зниклий» ще вночі з поля зору батько, несподівано о дев’ятій ранку з тилу атакував денікінців. «Мовчки, без закликів кинувся він із своєю сотнею... на противника й урізався в його лави», — пише П.Аршинов. З новою силою розгорівся рукопашний бій в умовах, так знайомих махновцям. Три офіцерські полки спробували вишикуватися в каре і стали відходити до лісу біля річки Синюхи. Але кавалерія, ведена самим батьком, відрізала білим шляхи до відступу; кулеметні команди на тачанках стали впритул розстрілювати офіцерів. Максим Думич згадував: «Рубка по обидва боки Синюхи розпочалася страшна. Страшне ржання поранених коней, лайка й стогін, глухі удари шабель по тілах, револьверні постріли... Все злилося в криваво-страшну мелодію бою». (Ю.Дмитренко-Думич. «Повстанські вихори»).

Кілька сотень офіцерів знайшли смерть у річці, ті, хто встиг переправитися, — опинилися в руках ворога. Їхній шлях був відзначений кривавим слідом — шибеницями і трибуналами — від Донбасу до Київщини. Тому милості вони не чекали. Втрати білих були величезними: протягом однієї доби загинули 12 тис. піхотинців і 6 тис. кавалеристів; лише 5 тис. донських козаків і мобілізованих селян махновці роззброїли і відпустили по домівках.

Наслідки розгрому біля Перегонівки важко переоцінити. Вже 28 вересня, коли А.Денікін продовжував тіснити червоних, зайнявши Глухів і станцію Касторну, армія батька виступила в похід на Катеринославщину. Як зазначає П.Аршинов, «пересування армії назад до Дніпра йшов із казковою швидкістю. На другий день після розгрому денікінців під Перегонівкою Махно перебував за сто із лишком верст від місця бою. Ще день — і махновці зайняли Долинську, Кривий Ріг і підійшли до Нікополя. А ще через день риссю було захоплено Кічкаський міст через Дніпро і зайнято місто Олександрівськ... За Олександрівськом пішли Пологи, Гуляй-Поле, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь. За тиждень-півтора весь південь України було очищено від військ і влади Денікіна».

Махновські частини стали бичем Божим для поміщиків, офіцерів, урядників, поліцейських, куркулів; в’язниці і поліцейські дільниці руйнувалися. Фактично майже весь тил збройних сил півдня Росії було знищено. К.Герасименко, свідок цих подій, який написав 1922 р. за свіжими слідами нарис «Махно», виданий у Берліні, відзначав незвичайну розгубленість адміністративного апарату борців за «Велику і неподільну», котрі з першим наближенням частин селянської армії в паніці втікали «у напрямку Ростова та Харкова». Далі він продовжує: «Мені довелося пішки пройти від Олександрівська, після нападу на нього Махна, до Чапліна і наочно переконатися як у винятковому впливі Махна на селянські маси, так і в неймовірній розгубленості влади...».

Наспіх зібрані частини намагалися зупинити махновців, розбитих на три колони. 14 жовтня Денікін захопив Орел, але незабаром наступ на Москву захлинувся, бо командування білих було змушене зняти з фронту добірні кавалерійські частини зі складу корпусів генералів Мамонтова, Шкуро і Слащова; цього ж дня махновці увірвалися в Маріуполь. Місто двічі переходило з рук у руки. Після 20 жовтня махновці захопили Катеринослав. Але міста, в яких повстанці захоплювали величезні трофеї, не були головною метою селянської армії. Попри той факт, що білі зуміли відвоювати Маріуполь, Бердянськ і Гуляй-Поле, ініціатива залишалася в руках махновців, які навіть загрожували Таганрогу, де розміщувалася ставка армії Денікіна. У разі тимчасових невдач вони розсипалися по найближчих селах, ховали зброю, яку в потрібний момент діставали знову.

Генерал А.Денікін віддав наказ генералу Слащову «ліквідувати Махна». К.Герасименко писав: «На слащовські війська, котрі звикли до відкритих зіткнень, з усіх боків посипався цілий ряд дрібних, геть несподіваних нападів... Ні вдень ні вночі не було спокою від настирливості махновців, котрі здійснювали свої нальоти з надзвичайною сміливістю...» Йшов листопад 1919 року, і загальна стратегічна обстановка під Курськом і Орлом змінилася на користь червоних, які буквально змітали частини білих, що безладно відступали на південь. Ініціатива остаточно перейшла до більшовиків. П.Аршинов дуже точний в оцінці Уманського прориву армії Н.Махна: «Ми, відповідно до історичної істини, повинні сказати тут, що честь перемоги над денікінською контрреволюцією осені 1919 р. належить, головним чином, махновцям». Ось тільки оббреханому всіма (і більшовиками, і білими, і петлюрівцями) селянському руху ще доведеться дочекатися своєї реабілітації.