Український військовий флот: несвяткові подорожі до минулого і сучасності

Україна — морська держава, яка повинна захищати свої водні рубежі та економічні інтереси на морях, боронити землю від можливих посягань із моря. Цій меті має служити, зокрема, і військово-морський флот. Нині до складу Військово-Морських Сил України входять 28 бойових кораблів, катерів та суден, із яких… 27 потребують ремонту або ремонтуються.

Український флот зароджувався у буремні 1917—1918 роки. Особовий склад царського флоту в основному комплектувався українцями. Згадаймо хоча б героя Севастопольської оборони матроса Кошку — Петра Марковича Кішку, кріпака з с. Ометинці Вінницької області. Після березневої революції 1917 р. українізація охопила і Чорноморський флот. Починаючи з жовтня 1917 р., на кораблях створювалися українські військові ради, на щоглах замайоріли жовто-сині прапори. Першими були есмінець «Завидный» та крейсер «Память Меркурия». У складі уряду Центральної Ради в Києві створено Генеральний Секретаріат морських справ (з січня 1918-го — міністерство), який очолив Д.Антонович, Морським Генеральним штабом керував капітан Ю.Покровський. Для проведення національно-просвітницької роботи серед матросів Центральна Рада відрядила до Одеси, Миколаєва, Херсона та Севастополя своїх комісарів. Вони мали успіх — 22 листопада 1917 р. увесь екіпаж найновішого й найпотужнішого лінкора ЧФ «Воля» перейшов на бік Центральної Ради, а вслід за ним — ще низка кораблів та підводних човнів. Командувачем українського флоту призначено контр-адмірала М.Сабліна — нащадка козацького роду Шабліїв. Із штабного корабля «Георгий Победоносец» до Києва полетіла телеграма: «Сього числа Севастопольська фортеця і флот, що в Севастополі, підняли українські прапори. Командувати флотом приступив адмірал Саблін». Не отримавши відповіді, адмірал наказав повторити телеграму, що починалася словами : «Браття Київської Центральної Ради…». Не знав мужній офіцер, що Центральної Ради на той час у Києві вже не було.

З жовтня 1917 р. по березень 1918 р. на український бік перейшли: 9 лінкорів, 7 крейсерів, 18 есмінців, 14 підводних човнів, 16 сторожових та посильних кораблів, 11 військових транспортів і плавбаз. Крім того, українськими стали: штаб флоту, всі військові підприємства та установи, берегові фортифікаційні споруди. Подальша їх доля склалася трагічно.

Кайзерівські війська невпинно рухалися до Севастополя, щоб захопити Чорноморський флот. Не маючи берегової військової підтримки, адмірал Саблін змушений був розпочати з німцями переговори щодо припинення військових дій. Однак кайзерівці відхилили всі пропозиції, і наступ тривав. «Центрофлот» (загальнофлотський революційний комітет), задля збереження флоту, ухвалив рішення евакуюватися до Новоросійська. 30 квітня 1918 р. основні кораблі флоту під орудою адмірала М.Сабліна взяли курс на Новоросійськ. У Севастополі залишилося тільки 25 допоміжних та невеликих кораблів і 15 підводних човнів, командування над якими прийняв адмірал Остроградський.

1 травня 1918 р. до Севастополя вторглися кайзерівські війська, а в бухті стали на рейді два ворожих лінкори. Під жерлами гармат Остроградський віддав по флоту наказ — спустити українські прапори. Так перегорнулася перша нещаслива сторінка історії національного флоту.

Сучасний український флот повністю укомплектований кораблями, отриманими у спадок від колишнього СРСР. Важко уявити, якими критеріями керувалися політики, ділячи на початку 90-х років ЧФ, але Україні випала далеко не найкраща його частка. Зважте, до складу українського флоту нині входять 28 бойових кораблів, катерів та суден: фрегат «Гетьман Сагайдачний», побудований у 1993 р.; підводний човен «Запоріжжя» — 1970 р.; шість корветів, найстаріший — 1976 р., найновіший, «Луцьк», — 1994 р.; три десантних кораблі: «Костянтин Ольшанський» — 1985 р., «Кіровоград» — 1971 р., «Донецьк» — 1992 р.; чотири мінно-тральних кораблі, всі (крім одного) збудовані в 70-х роках минулого століття; мінно-тральний катер «Генічеськ» — 1984 р.; три артилерійських катери — 1971, 1972 та 1990 рр.; два однотипних ракетних катери: «Прилуки» — 1979 р. та «Каховка» — 1980 р.; два десантних кораблі: «Брянка» — 1970 р. і «Сватове» — 1979 р.; три розвідувальних кораблі: «Славутич» — 1992 р.; «Сімферополь» — 1973 р., «Переяслав» — 1987 р.; корабель управління «Донбас» — 1970 р. і протидиверсійний катер «Феодосія» — 1983 р.

Автолюбителі знають, що після десяти років експлуатації «залізний кінь» починає «сипатися» і його потрібно якнайшвидше позбутися. Чи не вчинив так і наш «старший брат» із ЧФ? Корабель — не автівка, а місто на воді зі своїми електростанцією, водопроводом, фановою системою (каналізацією), системою вентиляції та кондиціювання, сміттєпереробним устаткуванням тощо, нашпиговане озброєнням та боєприпасами, а корпус і механізми зазнають постійної дії агресивного середовища — морської води.

Можливо, наші флотоводці так дбайливо доглядають за технікою, що вона будь-якої хвилини готова захищати морські рубежі? Читаю рапорт заступника командувача ВМС ЗС України з логістики «Технічний стан кораблів та суден, які входять до складу ВМС ЗС України станом на 5.05.2005 р.», звідки дізнаюся, що 27 кораблів ремонтуються або потребують негайного ремонту. 2005 р. планується відремонтувати 21 корабель, для цього потрібно 9207,8 тис. грн. (яка точність — до копієчки). Моторошно стає від тексту цієї цидулки: «При переході з п.Новоозерне до п.Севастополь аварійно зупинено головний двигун лівого борту (ВДК «Костянтин Ольшанський». — В.О.). Проведено розслідування… Орієнтовна вартість робіт складає 120,0 тис.грн.»; ДК «Сватове»: «…зовнішня обшивка місцями деформована та прокоригована, потребує негайного пофарбування. Підводна частина корпусу корабля має сковзну корозію. Стан набору корпусу — задовільний (слава Богу! — В.О.). Стан паливних цистерн — мають сковзну корозію. Верхня палуба має сковзну корозію на 20% та потребує ремонту…»; КУ «Донбас»: «Дата від останнього планового ремонту — 1986 р. Термін чергового середнього ремонту вийшов у 1991 р.»; флагман флоту «Гетьман Сагайдачний» — зламаний колінчастий вал дизель-генератора; РК на підводних крилах «Каховка»: «Стан корпусу задовільний, але має велике обростання — на крило вийти неможливо»; ДК на повітряній подушці «Донецьк» (єдиний на флоті): «У корабля вийшов термін експлуатації. Корабель подається на виключення з бойового складу та переведення в категорію «технічне майно». І таке щодо кожного корабля. А, між іншим, на цьому «майні» несуть службу чиїсь діти, внуки, брати, чоловіки.

Про єдиний український підводний човен уже складають анекдоти. З 28 лютого 2002 р. човен перебуває на ремонті на ССРЗ ЧФ РФ (?). Виконано 60% загального обсягу робіт. Горезвісна акумуляторна батарея для субмарини перебуває на береговому утриманні з лютого 2003 р. Із п’яти років гарантійного терміну експлуатації — два з половиною вже витрачено. Отож, шановне Міністерство оборони (читай — платники податків), готуй валюту для закупівлі нової батареї. За ремонт човна ми заплатимо Росії понад 15 млн. грн.

Колишній президент України Леонід Кучма в одному зі своїх виступів сказав, що базування ЧФ Росії в Севастополі вигідне Україні, маючи, мабуть, на увазі кошти, які наш бюджет отримує від сплати комунальних платежів, податку за землю, митних зборів за залізничні перевезення тощо. Можливо, так і було б, якби наш сусід вчасно розраховувався. Наприклад, помічник командувача ЧФ РФ із фінансово-економічної роботи констатує: «Флот (російський — В.О.) із року в рік мав і має борги як перед військовими, так і перед українськими підприємствами — постачальниками різних енергоресурсів та матеріальних засобів».

На жаль, в Україні немає жодного виробника військово-морського озброєння. Тому ми змушені закуповувати його за кордоном, в основному в Росії. Який розумний господар озброюватиме свого сусіда найсучаснішою технікою? Таж мало що в майбутньому може трапитися. Ось і маємо — кораблі, що вичерпали свій ресурс, небоєздатний підводний човен, застаріле озброєння. Одне слово — «технічне майно». Воістину — на тобі, небоже, що мені негоже. То що ж — не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно? Поки що зарано, не так уже все й погано.

За роки незалежності Україні вдалося добудувати і ввести в стрій чотири кораблі: фрегат «Гетьман Сагайдачний», корвет «Луцьк», корабель управління «Славутич» та десантний корабель на повітряній подушці «Донецьк». У різній стадії готовності на заводах перебувають: ракетний крейсер «Україна», корвети «Львів», «Луганськ» та «Тернопіль». Останній будується в Києві на ЗАТ «Ленінська кузня» вже чотирнадцятий рік, а його проект 1124 «Альбатрос» розроблено ще у 70-х роках. Крейсер «Україна» готовий на 95%. Для завершення будівництва потрібно близько 150 млн. грн. Доля його невизначена — вважається, що крейсер «не вписується» у військову доктрину нашої держави. Хоча в будь-якій армії кінцевою метою завжди було отримання максимально ефективного озброєння.

Невідоме майбутнє двох корветів на підводних крилах, що споруджуються на феодосійському судномеханічному заводі «Море». Через дорожнечу і складність в експлуатації кораблі стали заручниками своєї ж технічної досконалості.

У «Програмі розвитку озброєння на період до 2010 року» основними кораблями ВМС України названо корвет, ракетний катер і тральщики. До програми не потрапили з економічних міркувань підводні човни (їх, за підрахунками фахівців, потрібно три), десантні кораблі — як наступальна зброя (?) і допоміжний флот, — хоча у нас є військові частини, обслуговувати які можна лише з моря. Розроблено проекти корветів: «Пахар-С» — ЦКБ «Шхуна» (Київ), «Міраж», «Містраль-1500Т» (для закордонного замовника) та «Гайдук-21» — Казенний дослідно-проектний центр кораблебудування (Миколаїв). Останній, у зв’язку із застосуванням елементів «стелс-технологій», уже сьогодні називають кораблем-невидимкою.

Україна має унікальний кораблебудівний потенціал, але втілити задуми конструкторів у метал заважає, як завжди, нестача коштів. Колишній начальник Управління кораблебудування та озброєння ВМС МО України контр-адмірал М.Сердюк в інтерв’ю журналу «Суднобудування та судноремонт» сказав: «ВМС України потребують тільки одного. Має бути стабільне фінансування програми будівництва нового флоту. Хай невеликого, але з прогнозованим розвитком». Перефразувавши відомий вислів, можна сказати: «Хто не годує свій військовий флот — той годуватиме чужий», що частково ми вже й робимо.