УКРАЇНСЬКИЙ СОЦІУМ: ЕЛАСТИЧНІСТЬ СВІДОМОСТІ Й ВИКЛИКИ ЧАСУ

Еластичність свідомості самого соціуму й особистості в соціумі — чи тотожна вона завданням простої адаптації до викликів часу? Про це наша розмова з доктором економіки й соціології, професором, науковим керівником Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Юрієм САЄНКОМ.

Еластичність і непохитність

— Юрію Івановичу, що первинне — адаптована до часу свідомість чи еластична?

— Сьогодні дуже багато говорять про соціальну адаптацію, про можливість для сучасної людини пристосувати свій особистісний потенціал до нових, постійно змінюваних умов. Архіважливість цієї теми беззаперечна не тільки для соціумів тектонічних зсувів, як наш, — вона актуальна й для західних суспільств стабільної еволюції, і навіть для суспільств арабсько-ісламського світу, що консервують себе. Позаяк у своєму просторі й часі кожен по-своєму — і на макро-, і на мікрорівнях — виконує завдання адаптації, отже зіштовхується з мірою еластичності чи елітарної, чи масової, чи індивідуальної свідомості.

Йдеться про еластичність моделювання людьми своїх життєвих стратегій заради максимального пристосування до змінюваних умов із метою максимізації безпеки, мінімізації ризиків втрат або різкого зниження рівня життєво важливих цінностей. Процес такого моделювання зустрічає дуже потужний опір.

Приміром, хоч який податковий кодекс буде ухвалено, він зустріне спротив 70% громадян, котрі ні за яких умов не схочуть — і не будуть! — як вони стверджують, декларувати свої доходи. У такий спосіб люди чинять опір цілій зграї хабарників і казнокрадів різних калібрів і рівнів, котрі ще з радянських часів звикли красти помаленьку, а за роки незалежності розперезалися до краю. І поки ми не відреставруємо чесність чиновницької свідомості, податки, навіть із дуже заниженою ставкою, не підуть. Спочатку треба вивести з «тіні» свідомість — без цього неформальну (нелегітимну) економіку з «тіні» вивести не вдасться.

А свідомість пручається всьому новому й невідомому «усіма фібрами» своїх можливостей. Тож свідомість еластичної особистості повинна бути готовою до подолання різноманітних спротивів:

1) опір будь-якій новій ідеї — «ми навіть не хочемо чути про право власності на землю»;

2) опір науково-теоретичним обгрунтуванням — «що нам якісь учені, якщо ми знаємо життя куди краще, ніж вони»;

3) опір технологічний — «навіщо переоснащуватися й переучуватися, якщо й на цьому рівні можна робити непогані речі»;

4) опір економічний — «це вимагатиме додаткових фінансів, а де їх узяти?»;

5) опір соціальний — «де взяти нові кадри, нове обслуговування або як змінювати місце роботи, а то й місце проживання?»;

6) опір психологічний — найбільш консервативний і глибинний, оскільки на боротьбу з новим піднімається підсвідоме — стереотипи, архетипи, загалом, менталітет.

Соціологи фіксують у зв’язку з цим два факти. Тільки 10—20% наших співгромадян спроможні пристосовуватися до змінюваних реалій. 80—90% заявляють, що вони неспроможні впливати на рішення й контролювати дії всіх гілок влади.

Маємо, по-перше, нееластичний, а по-друге — безініціативний і безвідповідальний соціум. А щоб наздоганяти проектовану елітою ситуацію, масова свідомість неминуче повинна мати еластичність: змінювати пріоритетність системи цінностей, нагальність потреб, систему вибору моделей поведінки й діяльності, залишаючись у гуманних рамках духовності, зберігаючи свій інтелект, свою родину, професіоналізм, ефективність і відповідальність за всю свою життєдіяльність. Але людина залишає за собою право і круто змінювати свою долю, якщо інші варіанти неефективні.

Товариство ведених

— Але в цьому разі людина повинна бути лідером, інакше їй не здолати ситуацію. Лідером навіть щодо власної самоорганізації...

— Найпростіший поділ суспільства, що виник, мабуть, разом із людством, — це поділ на управлінців і виконавців. Так ось, Україна, на величезне наше нещастя, не має навіть цієї примітивної структури. Переважно ми — суспільство виконавців, позбавлене амбіційних, інноваційних, ефективних, фахових і відповідальних управлінців.

Згодом суспільство переходить від дворівневої до трирівневої структури: крім управлінців і виконавців, виникає третя верства — автономні, або вільні люди, котрі не хочуть бути ні ведучими, ні веденими. Сталося це й у Росії кінця ХIХ — початку ХХ століття. На відміну від Європи, автономні особистості мали тут ще й високий ступінь інтелігентності й інтелекту.

Європа підхопила цей новотвір і перетворила його з нечисленної верстви автономних особистостей на масив середнього класу — основу сучасного демократичного суспільства, що включає від 70% до 90% його громадян.

У Росії комунобільшовики скористалися потенціалом нової «верстви» — «в’їхали» на ньому в революцію, а потім негайно його знищили. Інші, навіть авторитарні, країни плекали та зміцнювали свій стрижень, удосконалюючи суспільство, тоді як комунобільшовики вишукували та винищували паростки нового — і самі готували свою загибель. Охляла й виродилася навіть верства управлінців, оскільки формувалася вона не з середнього класу, а зі слухняних радянських рабів.

Та навіть у таких жорстоких умовах соціальний механізм брав своє. Десь у 60-х роках ХХ століття в нас з’являється верства автономних особистостей — інтелектуалів, котрі йдуть куди завгодно: у двірники, у кочегари, у бомжі... Маленька, навіть ледь помітна, але її сильна мотивація волелюбності, совісті й справедливості була явищем.

Проте чисельність і потенціал шістдесятників, лави котрих не поповнилися поколіннями ні 80-х, ні 2000-х, поступово вичерпалися. Була надія, що вони послужать основою, поштовхом і силою зародження верстви автономних особистостей — прообразу середнього класу. Не склалося. І ми залишилися тим, ким і були, — неповноцінним суспільством покірних терплячих виконавців, керованих неповноцінними управлінцями. А головне — без середнього класу. Як суспільство вибиратиметься з цього колапсу, відомо лише Господу. І сподівання на те, що не відомі нам, але насправді існуючі сили й механізми самоорганізації виведуть нас у люди, виглядають наївно. Принаймні нині. Я хочу помилятися. І хочу вірити в сили самоорганізації.

— Виходить, у «тіні» перебуває і вільна воля громадян.

— Історія нашої незалежності девальвує образ управлінця й виконавця різними шляхами, зокрема й законодавчими, не пускаючи на вільну економічну, соціальну й політичну арени автономну особистість. Що людині залишається? Вона йде «у тінь», займаючись неформальним бізнесом, оскільки інакше не вижити. Пам’ятаєте, у радянські часи автономні особистості також ішли у своєрідну «тінь» — у кочегари, у сторожі. Але нині в «тіні» — і управлінці, і олігархи, і прості виконавці. Та так, що «тінь» більша від світла — 60—70% української економіки, а отже й зайнятих у ній, у «тіні».

Та не тільки в економіці річ. У «тінь» частково перейшла і свобода особи, і етика, і мораль, і соціокультурна сфера, і соціальний захист. Половина громадян України — 49% — упевнені, що країною править мафія. З великим відривом на друге місце населення ставить працівників держапарату — 36%. Ось вам і образ сучасної України в очах пересічних громадян — айсберг, на 40% видимий легітимному світу і ведений у майбутнє бандитами, брехунами й іншою мафіозною поганню.

А коли так, то й еластичність як спосіб пристосування до нових умов життя набрала потворних форм. Країна суцільної девальвації. Осквернено й девальвовано все — держава, свобода, особистість, економіка, реформи, совість, честь, професіоналізм, державність української мови, церква...

На суспільну арену не допускаються автономні особистості, їх поки що не винищують, але тримають на задвірках, у тіні реформ без реформ. Це і добре і погано. Раптом знадобиться — але для чого і в ім’я чого?

— Доводиться жити, чи виживати?

— Оскільки не було взято курс на легітимне виділення вільної, автономної людини, формується суспільство, у якому апріорі повинні існувати олігархи, так само як і корумповані управлінці, і верткі виконавці.

Яке їхнє нормальне співвідношення? Люди не мають про це ані найменшого уявлення. На початку 90-х років я ставив респондентам таке запитання: «Що вам більше подобається: керувати чи бути виконавцем?» Одержав по 40% і тих і тих, а 20% визнали, що їм однаково.

Ставимо запитання в сільському середовищі: «Чи хочете ви бути фермером?» — тобто власником, керівником і повним господарем своєї справи. Позитивних відповідей одержуємо в кращому випадку 7—8%. Це нормально. У західних країнах у сільському господарстві зайнято ще менше людей. У США таких і зовсім 4%, а фермерів там не більше 1% населення. Але нам нині потрібен сильний сплеск волі цієї вільної людини — для сільського населення такий розклад активантів нормальний, а в промисловості, у підприємництві їх повинно бути більше. Саме вільні люди спроможні на прорив із застою.

Коли йдеться про дрібні підприємства, зайняті не тільки виробництвом, а й обслуговуванням, — тут потрібно мати не менше 50% вільних людей. А в таких галузях, як викладацька діяльність, наука — там взагалі 80% працюючих повинні бути вільними людьми, і управлінцям слід лише координувати їхню спільну вільну діяльність. І якби ми пустили все це легітимним шляхом, то поняття демократії, ринкової економіки, соціального партнерства в нас наповнилися б справжнім змістом — у вільних виборах, у свободі слова.

— То еластичність, чи успішна адаптація?

— Адаптація — це поняття менш об’ємне: людина адаптується бути виконавцем. А ось коли вона еластична, то, залежно від умов, від свого завдання, вона може приміряти на себе різні форми діяльності: тимчасово працювати в кав’ярні, накопичуючи гроші для власної справи. Або продавати газети, маючи на меті аж ніяк не адаптуватися (ми розуміємо адаптацію як остаточний процес вростання в якусь соціальну групу чи процес), а пережити ситуацію, зберігши гнучкість і ділову хватку. Адже в понятті еластичності є елемент тимчасовості. Хороше кредо для неспокійних часів: «Я зараз пристосуюся заради своєї вищої мети». Тут присутня певна ситуативність — обставини можуть змінюватися дуже швидко, це треба відчувати...

Три кити еластичності

— На яких принципах будується еластичність?

— Перший принцип — це праведність: я сповідую загальнолюдські цінності й керуюся ними. Ясна річ, ранжуючи їх за важливістю залежно від ситуації, але не ставлячи під загрозу знищення духовні й моральні основи своєї особистості. Другий — це принцип правильності, коли кожен повинен керуватися законом. Ми ставили запитання: «Коли ви розв’язуєте свої проблеми, краще завжди діяти за законом чи обходити закон залежно від обставин? Чи взагалі ігнорувати закон і діяти на власний розсуд?» Одержуємо такий розклад: завжди за законом схильні діяти лише 50% людей — уявляєте, яке в суспільстві ставлення до правильності! — 25% говорять, що потрібно діяти за обставинами, 7—10% переконані, що краще наплювати на закон. І 15% — ті, хто собі на умі, — взагалі не схотіли відповідати. А це 1/6 частина населення! Отже, саме стільки людей потенційно не готові стати вільними та психологічно еластичними, оскільки не хочуть бути правдивими.

А правдивість — це третій принцип еластичності. Певна річ, людина не може бути до кінця правдивою. Але є певні норми цієї правдивості, прозорості в моделі відкритого суспільства, коли людина діє публічно. Приміром, декларує свої доходи. Проте в нас 70—80% середньобідних відповідають, що ніколи не сплачуватимуть податки, хоч якими великими були б їхні доходи. Отже, відносно всього суспільства таких 56%. Уявляєте, яка потужна масова негативна установка сформувалася — люди не хочуть бути правдивими ніколи!

— Ми є суспільством крайнощів і не навчені зважувати й думати. Навпаки, ми «западаємо» на певні кон’юнктурні явища та процеси...

— Найбільшу еластичність виявили в нинішніх умовах колишні управлінці й бандити. Вони швидко пристосувалися до нової ситуації. І тепер саме вони, на жаль, є верствою автономних заможних людей. До того ж їх захищають виконавці! Чому ж вони не захищають себе й не висувають лідерів із свого середовища? Через заздрість до подібних до себе. Коли олігархом стає людина з колишніх радянських управлінців, їй нібито й не заздрять: «Наш директор став депутатом, а голова — бізнесменом, і це нормально. А ось Вася, котрий учора зі мною в землі колупався, сьогодні одержить ферму, фірму або депутатський мандат?! Не бути цьому!»

Запитуємо: «Чи повинні в нас бути бідні й багаті?» При цьому ми роз’яснювали: що більше буде багатих, то краще буде державі й нам, оскільки вони сплачуватимуть податки й забезпечуватимуть суспільству соціальний захист — пенсії та робочі місця. Переважна більшість пересічних громадян відповіла, що такого не повинно бути. Коли ж ми ставимо це запитання працівникам управлінських структур, то вони демонструють розуміння того, що високоінтелектуальне, високотехнологічне виробництво й соціальний захист можливі тільки за високого рівня багатства.

А стосовно «западання» більшості на гучні ідеї, гасла й сумнівні починання — в основі цього загальні злидні, зокрема й духовні, унаслідок чого деградує особистість.

І ще одна проблема. Українці — люди з глибинним сільським менталітетом. Вікова періодичність циклу обробки землі й традиційної усталеності укладу сільського життя не стимулювали й не тренували еластичність свідомості. І якщо на Заході поселення з кількох десятків будинків живе динамічним урбанізованим життям, то в нас десятитисячні міста потопають у глибоко сільському укладі нееластичної і, здавалося б, закляклої на віки соціальної свідомості...