Український Голодомор у лещатах політичної та економічної доцільності

Історія України XX століття - «новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло», як писав у своєму «Щоденнику» Олександр Довжен­ко. «Коли подумаю, що стало­ся і що робиться, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської, неземної, пекельних мук, нечуваної люті, катувань, неправди, прихованих скорбот, лжі, заслань і розстрілів. Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу! Боже мій… Скільки розбитих духовно і фізично сердець. П’ятнадцять мільйонів трупів і вигнанців. Я не знаю нічого страшнішого у світі» (22.IX.1945. О.П.Довжен­ко. «Щоденник»).

74 роки комуністичного панування стали справжньою Голгофою для України - три Голодомо­ри, численні депортації, фізичний і моральний терор... «Диктатура пролетаріату» апробувала на нашій землі всі види репресій. І ми повинні про це говорити постійно, з усіх трибун. І повинні навчитися нарешті захищати свої національні інтереси, як це роблять в усьому світі.

На цій тезі під час зустрічі з кореспондентами п’яти українських газет («Дзеркало тижня», «День», «Україна молода», «Факты» і «Сільські вісті») наголошував президент України Віктор Ющенко: «…Ключова концепція формування національної свідомості, відкритого суспільства повинна спиратися на нашу власну внутрішню волю. Неза­лежно від того, хто, як і в яких коридорах думає про Україну. Національна історія, на жаль, занадто міфологізована, і чимала кількість міфів занесена не так у свідомість, як у підсвідомість багатьох поколінь українців… Правдива істо­рія Ук­раїни, безумовно, повинна бути написана. Без неї ми ще довго блу­катимемо навіть в оцінках подій сьогоднішнього дня. По­дивіться, наприклад, як по-різ­ному реа­гують українці на жахливий випадок на могилі хлопців, що загинули під Крутами. Яка інша нація може терпіти таку наругу, коли паплюжиться національний гімн? Це символ, який, можливо, найбільш яскраво нас ідентифікує як українців. Чому завдають удару по нашому гімну, чому його заливають фарбою? Щоб реанімувати заяложений міф - у вас немає нації! Та яка у вас держава?! У вас різні мови, різні церкви, у вас навіть різне ставлення до своєї батьківської історії…

Якщо ми дозволимо так поводитися з національними цінностями, то ще довго житимемо з відчуттям недосконалості, другосортності. Очевидно, тому і б’ють по Говерлі, по Крутах, встановлюють монумент Катерині II. Для мене такі речі чутливі. Я розумію, що це ті епізоди, ті уроки, після яких нація стає іншою. Про ці речі, що ми говоримо, в цих кабінетах, у цих стінах, я вас запевняю, ніколи не говорили. В таких барвах і в такому контексті… Не треба бути ідеалістами: становлення держави - нелегка тема. У нас є багато опонентів, і є «п’ята колона»… Шістнадцять років - це не термін для остаточного становлення держави. Але в тому, що вона встановлена навіки, я не сумніваюся. Перед нами ще багато викликів, які ми повинні усвідомити… Нам треба, по-суті, сформувати нову генерацію національних політиків, для яких була б першочерговою тема національного становлення, формування національної пам’яті, свідомості, що була деформована за багато століть… Зараз ми поверта­ємося до сторінок історії, які мають дуже важливе значення. Ми повинні розповідати про Голодо­мор. Кожної останньої суботи листопада збираються десятки тисяч людей і йдуть до того, вибачте, не пам’ятника, а знака… Нація не зробила адекватного вчинку, який вшанував би долю майже десяти мільйонів, котрі померли у 1932-1933 роках. А це більше людей, ніж ми втратили у роки Другої світової війни… Відверто скажу, я певною мірою гніваюся на інтелігенцію, на журналістів, які не завжди відстоюють національну позицію. Це питання виключно української нації, амбіції якої, я переконаний, можуть змінити думку світу, сусідів, різних регіональних чи міжнародних організацій…»

Зустріч відбулася наступного дня після того, як 1 листопада на 34-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО одноголосно було ухвалено Резолюцію про «Вшанування пам’яті жертв Голо­домору в Україні». Віктор Ющен­ко вітав це рішення. Тим часом слово «геноцид» в остаточному варіанті резолюції не вжито. Ми маємо лише перший, дуже обережний крок світової спільноти до визнання Голодомору 1932-1933 років.

…Світ, і з цим українцям слід змиритися, жорстокий і прагматичний. Політична й економічна доцільність у відносинах між дер­жавами, хоч як це прикро, практично завжди заглушує голос совісті. Як тут не згадати ганебну «здачу» в 1938 році у Мюнхені «західними демократіями» (Вели­кою Британією і Францією) євро­пейської країни - Чехо-Словаччи­ни. До речі, чи не найдемократичнішої держави на той час у Старому Світі. Або ж змову нацистської Німеччини і сталінського Радянського Союзу, що підписали у серпні 1939 року Пакт Ріббентропа-Молотова, відпо­відно до якого було розшматовано ще одну незалежну дер­жаву - Польщу - і відкрито шлях до жахіть Другої світової війни…

Ще один типовий приклад політики «подвійних стандартів» - оцінка світом страшного геноциду вірмен під час Першої світової війни, коли близько 1,5 млн. людей загинуло від рук младотурецької влади. І по сьогодні вірменський «геноцид» (від грець­кого слова «genos» - раса, нація або плем’я і латинського «cide» - вбивати) не визнаний ООН. Вірменська діаспора у Франції досягла певного результату на рівні парламенту цієї країни, як і американська (комітет Палати представників рекомендував прийняти резолюцію, що кваліфікує як геноцид загибель 1,5 млн. вірмен на території Османської імперії у 1915-1917 рр.). Ці рішення викликали шалений опір в Анкарі. Туреччина - союзник Заходу по НАТО - висловила своє ставлення до «проблеми» недвозначно, засуджуючи «вірменську змову». Президент США Джордж Буш, який перед виборами загравав із чисельною і впливовою вірменською діаспорою, заявив, що прийняття резолюції завдасть «величезної шкоди» відносинам із Туреччиною, а ця держава «є ключовим союзником у НАТО і глобальній війні з тероризмом».

Отже, маємо дуже схожі за змістом «формулювання»: в 1915 році «вірмени самі різали турків», а в 1932-1933 роках в Ук­раїні не було голоду, а були лише «проблеми з продовольством» і «класова боротьба». Більшість міжнародних інституцій вважають, що визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом стане антиросійським кроком. Чому? У світлі політичних і економічних контактів країн Заходу і Російської Федерації, навіть горезвісного «газового питання», все виглядає «прозоро». Кремль чудово знає (майже всі архіви - в Москві) про примусове відбирання продовольства, збіжжя в українських селян, масштабний експорт дешевого зерна через чорноморські порти за кордон у розпал Голодомору, загороджувальні загони на кордонах УСРР, спецоперації НКВС у російських містах (справжнє «полювання» на мігрантів із України). Але ми знову чуємо про «тимчасові труднощі», «погодні умови», «куркульський спротив» тощо. Тим часом українські історики останніми роками виявили незліченну кількість документів. Вийшла у світ не одна книжка (серед останніх, найбільш промовистих видань - «Український хліб на експорт: 1932-1933», К, 2006), в яких задокументовано злочинні дії керівництва СРСР щодо України.

…Незабаром відбудеться візит президента України до Ізраїлю. Єв­рейсь­ка держава позиціює себе як єдину захисницю інтересів нації, що постраждала від винищення нацистами євреїв - Голо­косту. Цей страшний злочин визнаний у світі геноцидом, як і злочини «червоних кхмерів» у Камбод­жі (70-80-ті рр. XX ст.), різанина між хуту і тутсі в Руанді (у 1990-х роках). Тому так важливо донести позицію України саме на землі Ізраїлю.

Прикро, але колишній радянський партизан і екс-директор інституту «Яд Вашем» Іцхак Арад назвав ініціативу Віктора Ющенка щодо визнання світовою спільнотою Голо­домору 1932-1933 рр. геноцидом «достатньо невдалою». Він відзначає, що Великий голод був спрямований проти «багатих селян», наголошуючи на його класовому, а не національному характері. Мабуть, комуністичне «щеплення» далося взнаки і не дозволило панові Араду знайти пристойну, в етичному плані, оцінку ініціативі президента України.

Віктор Ющенко під час круглого столу з представниками українських ЗМІ наголосив, що вже підписав законопроект, який передбачає відповідальність за невизнання факту Голодомору 1932-1933 років, а також Голокосту: «Учора я підписав законопроект і не вніс його в парламент лише з однієї причини. Я хотів би спочатку виступити зі спеціальним зверненням до українського парламенту, висвітливши всі обставини, які стосуються і поточного, й історичного моментів. І потім запропонувати прийняти рішення про встановлення кримінальної та адміністративної відповідальності щодо заперечення Голокосту і Голодомору».

На думку глави держави, ці дві теми дуже близькі. За словами глави держави, ухвалення відповідного закону «буде хорошим прикладом того, як, з одного боку, дві найбільші трагедії, одна з яких забрала 5 млн. чоловік, а інша - близько 10 млн. чоловік, усе-таки матимуть міжнародний статус, а з іншого - чіткі межі відповідальності в рамках національного законодавства… це питання не за горами. Я переконаний, що в парламенті проблем із цього питання не буде… Це крок не проти когось. Не проти Росії, не проти російського народу, а проти режиму, який тоді був єдиним і головним винуватцем цієї трагедії. На жаль, політичні коментарі - різні. Але я переконаний, що політики мають властивість дорослішати з часом, з кожним днем ставати більш сумлінними, коли ми обговорюємо такі чутливі для українського серця питання. Тому, переконаний, ми це питання в українському парламенті зрушимо, як зрушили тему визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом», - підкреслив Віктор Ющенко.

Нагадаємо, рік тому Верхов­на Рада України («за» - 233 депутати) прийняла Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», відповідно до якого Голодомор визнано геноцидом українського народу (у варіанті, поданому Віктором Ющенком, - «геноцидом української нації»).

…Докладну інформацію про страхітливий голод в Україні мали уряди як усіх європейських країн, так і США. Подвійний стандарт діє й сьогодні, бо ж ніхто і не подумав бодай постфактум викреслити зі списку лауреатів Пулітцерівської премії журналіста «Нью-Йорк Таймс» Волтера Дюранті, який 1932 року отримав її за «глибину, безсторонність, розсудливість і виняткову яс­ність своїх репортажів з Ра­дянсь­кого Союзу» (цит. за Я.Грицак, Нарис історії України, 2000). Цей писака, добре обізнаний із ситуацією в Україні, писав під диктовку Кремля. «Не побачив» голоду в Україні і віце-прем’єр-міністр Франції Едуар Еріо (згодом прем’єр), який відвідав 1932 року Москву, Одесу, Київ, Харків і навіть «зразковий» радгосп на околицях Києва. Дехто хотів бути ошуканим, називаючи голод в Україні нацистською пропагандою. Серед них - Ліон Фейхтвангер і біограф Леніна Луї Фішер. А ось французький письменник Андре Жід не купив­ся на «потьомкінські села». Як і британські журналісти Гаррет Джонс та Мальколм Маггерідж із «Манчестер Гардіан». Французь­ка журналістка С.Бертіон після подорожі Україною у 1933 році написала: «Для цілковитого знищення всіх аспірацій для осягнення незалежності, совєтський уряд зорганізував штучний голод в цілі знищення народу, якого одиноким гріхом є бажання свободи» (цит. за книжкою «Голод 1932-1933 років в Україні», Ки­їв, 2003). Ці люди сумлінно доносили західному читачеві реальну картину страхітливого голоду в Україні. Жахи Другої світової війни надовго затьмарили свідомість Заходу, який волів забути голод в Україні, попри наполегливу роботу української діаспори з оприлюднення свідчень людей, котрі пережили цей жах.

У часи жорстокого протистояння Білого дому і Кремля ситуа­ція трохи змінилася. Так, 1983 року журнал «Тайм» писав: «Їх винищування було справою дер­жав­ної політики, так само як печі Да­хау були справою гітлерівської державної політики. Україн­ські селяни помирали задля вигоди держави, для того, щоб допомогти у становленні нового ладу. Вони загинули, а світова пам’ять про їхню насильницьку смерть поросла забуттям. Чому?» Саме тоді про «активізацію антирадянської пропаганди» «націоналістичних писак» доносив у телеграмі з Оттави посол СРСР у Канаді Олександр Яков­лєв, один із майбутніх «виконробів перебудови». У таємному документі, надісланому 11 лютого 1983 року до ЦК КПУ з Крем­ля, відзначалося, що «невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками», і настійливо рекомендувалося пропагувати «переваги колгоспного ладу», провадити культурно-пропагандистську роботу.

За п’ять років, 19 квітня 1988 року, Конгрес США затвердив Висновки Спеціальної комісії Конгресу з питань дослідження Голодомору 1932-1933 років в Ук­раїні. З 19 пунктів виокремимо 17-й і 18-й: «Американський уряд мав достатню та вчасну інформацію про Голодомор, але не зробив жодних кроків для полегшення ситуації. Навпаки, адміністрація США надала дипломатичне визнання радянському уряду в листопаді 1933 року, відразу ж після Голодомору»; «Протягом Голодомору деякі члени американського корпусу преси співпрацювали з радянським урядом, заперечуючи існування Голодомо­ру в Україні».

Непоправної сили удар по духовній аурі нації відчувається й досі. Може, тому нам і важко самим розібратися з цим болючим питанням. На жаль, і сьогодні чимало наших співвітчизників не визнають факту голоду-геноциду…

Нагадаємо, 24 листопада, в останню суботу місяця, в День пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів, уся Україна запалить свічки. Цей символічний акт став можливим завдяки ініціативі унікальної людини - американця з українською душею, невтомного дослідника Голодомору й історії України XX століття, вже покійного Джеймса Мейса.