УКРАЇНСЬКИЙ ДОН КІХОТ XVII СТОЛІТТЯ

В історії України доба Хмельниччини асоціюється насамперед із багаторічною боротьбою українського народу з Річчю Посполитою за національну та релігійну незалежність, з яскравими перемогами й трагічними поразками козацько-селянських армій, із Переяславською Радою, що стала вододілом, за яким Україна поступово втрачала набуте в кривавій борні. Проте дуже багато подій та особистостей того часу залишилися ніби осторонь і старанно замовчувалися. Яскрава постать державного, політичного діяча, цікавого мислителя Юрія Стефановича Немирича (1612 — 1659) і його недовге, сповнене карколомних злетів і падінь життя нагадують про третій шлях, яким Україна могла йти до Європи.

Цікаво, що його ім’я викликало неабияку відразу в офіційних російських і польських істориків. Перші вбачали в діяльності Ю.Немирича зраду ідеї «братского воссоединения», другі так і не вибачили йому перехід на бік гетьмана України. Правда в тому, що він абсолютно не вписувався в будь-які схеми.

Немиричі походили з новгородського боярства і в XV столітті переселилися до Великого князівства Литовського. Отримавши величезні маєтності, вони поступово стають однією з наймогутніших родин Речі Посполитої, що разом із Острозькими, Конєцпольськими, Вишневецькими, Сапєгами, Радзивіллами знаходилися на вершині влади. Немиричі були ревними прибічниками православної віри, але вже дід Юрія Андрій після одруження переходить до аріанства (антитринітаризм); це була одна із сект, що на хвилі Реформації розповсюджувалися в Європі. Антитринітарії заперечували догмат Трійці, який однаково визнавався й католиками, й православними. Догмат триіпостасного Бога обгрунтовував і догмат зверхності Римського Папи, й тому був чужий ідеям рівності, братерства цих громад, що фактично відроджували ранньохристиянські гуманістичні принципи. Головне — вони заперечували божественну природу Христа й наполягали на його людській природі.

В умовах України, де йшла запекла боротьба між католиками, греко-католиками, що підтримувалися Варшавою й православними, антитринітарії знайшли чимало послідовників серед заможних магнатів, шляхтичів, міщан і меншою мірою селян. Секту ще називали социніанами — від імені італійського протестанта й гуманіста Фауста Социна. Він емігрував до Речі Посполитої, яка в другій половині XVI століття стала прихистком для багатьох реформаційних рухів і вільнодумців. Социніани-шляхтичі — серед них Немиричі, Чапличі, Гойські, Сенюти, Войнаровські, які володіли майже половиною України, — відстоювали інтереси віри, але залишалися відданими державі.

Юрій Немирич народився 1612 року в селі Черняхові в двох милях від Житомира. За старою традицією сім’ї він був відправлений на навчання до Раківської аріанської академії, де отримав грунтовні знання з математики, філософії, політики, етики, іноземних мов. Продовжив навчання у славнозвісних голландських університетах Лейдена та Амстердама, у Базелі, Парижі, Оксфорді, в італійській Падуї. В Сорбоні він прослухав лекції видатного вченого-реформатора Гуго Гроція. Після цих подорожей молодий магнат, який передусім цікавився економікою, міжнародними відносинами, теорією держави й права, військовим мистецтвом, стає послідовним прихильником республіканської форми правління й федеративного устрою держави (найкращий приклад для нього — Швейцарська конфедерація та Голландія), що здатний забезпечити громадянські свободи і релігійну толерантність.

Ці погляди Юрія Немирича знайшли відображення у найвідомішому його творі — трактаті «Discurs de bello Moscovitico» («Роздуми про війну з московитами»). 20-річний юнак (!) досліджує державний устрій і військо московитів: «Непідконтрольний законам священний характер країни так зміцнює владу, що, сповнені забобонної шани, вони ні свободи не прагнуть, ні неволі, само собою зрозуміло, дарованої Богом і царем, не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям і найбільшою, порівняно з іншими, могутністю». Юрій Немирич віддає перевагу державному устрою Речі Посполитої — монархії, але де-факто республіки зі всесильним сенатом, хоча й вказує на значні її недоліки.

А вже 1634 року він повертається на Батьківщину і на чолі своєї хоругви бере участь у Смоленській війні з Московією. 1636 року обраний депутатом Люблінського трибуналу, хоча цьому протидіяли фанатичні магнати-католики. Король Владислав IV Ваза, людина дуже поміркованих поглядів і прибічник толерантної позиції щодо протестантів і православних, вважає за необхідне захистити молодого воєначальника. Юрій Немирич продовжує підтримувати социніанські громади, стає одним із засновників школи в рідному Черняхові та Киселинської академії на Західній Волині (у Киселин переїхала з Ракова академія, діяльність якої заборонив варшавський уряд за намовленням отців-єзуїтів). Із 1641 року — він київський підкоморій.

1648 рік став доленосним для Речі Посполитої — і не тільки через початок повстання під проводом Богдана Хмельницького. На елекційному з’їзді у Варшаві були прийняті додаткові постанови до закону про віросповідання, які фактично заборонили відправляти служби антитринітаріям, як таким, що не визнають догму про святу Трійцю. Поки що Юрій Немирич лояльний і навіть виступає проти Б.Хмельницького «як генеральний полковник» військ, зібраних київською і волинською шляхтою, приймаючи участь у Зборівській битві. Та спроби магната зайняти позицію третейського судді в конфлікті, його поміркована позиція щодо козацтва призводять до розриву з Варшавою. 1655 року він переходить на бік шведського короля, лютеранина Карла Густава, який разом із трансильванцями Юрія Ракоці захопив мало не всю Польщу (перечитайте «Потоп» Генріка Сенкевича). Юрій Немирич звертає свої помисли до держави Богдана Хмельницького. Йшов 1657 рік. Недовгий час до смерті гетьмана він уже в Чигирині, де приймає православ’я і готує договір зі Швецією та Трансильванією про союз і визнання України незалежною державою. Як писав Ігор Лоський у своїй праці «Юрій Немирич — канцлер Великого князівства Руського» (Львів, 1928): «Москва культурно була занадто чужа Немиричеві, і він прекрасно бачив московську тактику поширення хаосу на Україні шляхом підбурювання козацької черні проти старшин. Що стосується Речі Посполитої, то хоча культурно вона була ближче Немиричеві, але... політично тодішня Польща мало відповідала державним ідеалам...».

І після того, як гетьман Іван Виговський пішов на денонсацію договору з Кремлем, саме Ю.Немирич став його правою рукою у міждержавних відносинах. Він і став, разом із Павлом Тетерею, біля витоків Гадяцького договору 1658 року про федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. Українські землі отримували б свій уряд (Раду), гетьмана, канцлера (Ю.Немирич був першим претендентом на цю посаду), судову владу, державну скарбницю, армію (30 тисяч козаків і 10 тисяч найманців); скасовувалася дія Берестейської унії. В тій частині, що стосувалася культурної програми, відчувається «рука Немирича»: передбачалося вільне книгодрукування, проектувалася ще одна академія, крім Могилянської, «велика кількість шкіл із вільним викладанням». Реалізувати цей блискучий план не вдалося через широкі протипольські настрої в Україні, суперечливу позицію Варшави і тиск Москви.

У «Маніфесті до володарів Європи» (1658), випереджаючи думки, викладені 1710 року Пилипом Орликом, Ю.Немирич доводить необхідність денонсації Переяславських угод. Проте навіть після блискучої перемоги українського війська над московитами під Конотопом 24 — 28 червня 1659 року справа Івана Виговського була приречена на поразку. Повстання полковника Івана Богуна і кошового Запорозької Січі Івана Сірка перекреслило всі сподівання нашого героя на незалежну Українську республіку. В кінці серпня цього ж року Юрій Немирич загинув на Чернігівщині, як писав Ігор Лоський, «вбитий українськими руками, що виконували волю ворогів України».