УКРАЇНСЬКА НАУКА — БЕЗМОВНА?

Історію функціонування української мови у природничих і технічних науках досі ще не написано. А тим часом ця історія сповнена знакових подій і промовисто свідчить про загальний статус української мови в нашому суспільстві.

Обидва автори цієї статті — фізики, і, отже, їм легше навести приклад саме зі своєї фахової сфери. Тож коротко нагадаємо: війна 1941 року поклала край виданню заснованих ще на хвилі скрипниківської українізації «Фізичних записок» (виходили українською мовою). Натомість по війні розпочався вихід російськомовних «Трудов института физики». На хвилі хрущовської відлиги і пов’язаних із нею суспільних сподівань 1956 року засновано україномовний «Український фізичний журнал». З 1964 року (відлига закінчувалася, в повітрі відчувалися приморозки) «на прохання трудящих» журнал стали видавати також російською мовою. У 1979 році (переслідування української інтелігенції сягнули апогею) український варіант журналу закрили. Протягом наступних десяти років фахові статті українською мовою з фізики (як і з усіх інших природничих та технічних наук) друкувати було, по суті, ніде.

У квітні 1988 року (обертів набуває горбачовська «перебудова») редакційно-видавнича рада АН УРСР дозволяє друкувати в російськомовних журналах окремі статті українською мовою — на вимогу авторів. І вже з перших чисел 1989 року українська мова потроху повертається в «Украинский физический», — не завдяки якійсь ініціативі «згори», а з волі самих учених. З проголошенням незалежності журнал знову змінює обкладинку на «Український фізичний» (хоча частина статей в ньому друкувалася, на бажання авторів, російською, а згодом — також англійською мовою).

Нарешті, в грудні минулого року вийшло останнє число «Українського фізичного журналу» — найстарішого й найвідомішого фахового часопису НАН України в галузі фізичних наук. З січня нинішнього року журнал змінив назву, а найголовніше — мову свого видання. Проголошено, що відтепер «Ukrainian Journal of Physics» виходитиме лише англійською.

У принципі, на користь такого рішення бюро академічного відділення фізики й астрономії на чолі з академіком Антоном Наумовцем можна навести чимало слушних аргументів. Наука — інтернаціональна, й міжнародною мовою цієї науки протягом останніх десятиліть, безумовно, стала англійська. Отже, статті українських науковців англійською легше доходитимуть до світової наукової громадськості.

Проте «не все так просто в Данському королівстві». Проблема — в сьогоднішньому статусі української мови, яка ще й досі не обслуговує багатьох важливих сфер суспільного життя. Отже, присутність української мови в науці важлива не тільки для науки, а й для самої нашої мови, що інакше неминуче нестиме тавро меншовартості й безперспективності.

Це гостро усвідомлювали українські науковці-патріоти (й усвідомлювали не лише сьогодні). Коли 1893 року Володимир Левицький у «Записках Наукового Товариства імені Шевченка» у Львові надрукував першу статтю українською мовою з вищої математики, то насамперед переймався не широким розголосом праці про еліптичні функції (робота стала відомою завдяки пізнішим публікаціям німецькою мовою — тодішньою міжнародною мовою науки). Автор чудово розумів: мову, якою розмовляє висока наука, вже ніхто не має права назвати «наріччям».

Не випадково чільні постаті ВУАН у 1920-ті доклали стільки зусиль для вироблення стрункої системи української наукової термінології. Ще 1921 року почав діяти Інститут української наукової мови (ІУНМ), що зосередив у собі термінологічну роботу. І ця робота була по-справжньому на часі, бо постанова ВУЦВК та РНК УСРР від 6 липня 1927 року передбачала: «32. Вищі шкільні заклади, за винятком призначених виключно для потреб національних меншостей, провадять свою роботу українською мовою. (…) 36. Всю наукову дослідну роботу та всі справи науково-дослідних кафедр та інших наукових установ в УСРР, за винятком призначених для обслуговування потреб національних меншостей, провадити українською мовою».

І не випадково ця термінологічна робота стала однією з мішеней для цькування і репресій, після того як «українізацію» за вказівкою Кремля згорнули. На сумнозвісному процесі «Спілки визволення України» як підсудні проходили й провідні працівники ІУНМ (керівник ІУНМ Г.Холодний, редактори М.Кривинюк, В.Шарко, В.Дубровський, К.Туркало). Їм було інкриміновано «націоналістичне словникове шкідництво». І марно призначений ГПУ на роль «лідера» міфічної СВУ академік Сергій Єфремов мляво заперечував: «словникове шкідництво» — то вже явний нонсенс, бо шкідник діє таємно, а науковець ставить під словником свій підпис. Арештованих однак було засуджено, і майже ніхто з них не повернувся з ув’язнення…

Проте інерція 1920-х виявилася настільки потужною, що серйозні наукові праці українською мовою з’являлися ще й значно пізніше. Так, видані 1949 р. «Лекції з квантової статистики» академіка М.Боголюбова ще не одне десятиліття були настільною книгою для фізиків усього СРСР (і мовний бар’єр не надто перешкоджав, коли йшлося про справді піонерську, виняткову за глибиною монографію). Нарешті, вже 1973 р. українською мовою за редакцією академіка В.Глушкова вийшло перше видання унікальної, першої в світі «Енциклопедії кібернетики». Воно також могло б ще довго залишатися настільним, але наближалися зовсім інші часи, і через два роки було оперативно видано російську версію (а «неактуальну» українську потроху списали з бібліотек).

А вже у 1970-ті, під час прискореного формування «нової історичної спільності — радянського народу», з українською мовою в науці, здавалося, було покінчено остаточно: всі часописи АН УРСР (поза вузькою сферою суспільних наук) стали виходити російською. Тією ж мовою звучали університетські лекції, проводилися захисти дисертацій. Отже, наука мимоволі ставала ще одним важелем загальної русифікації українського суспільства.

1989 року тодішній міністр вищої та середньої спеціальної освіти УРСР В.Пархоменко оприлюднив промовисті цифри: частка українців серед викладачів ВНЗ становила тоді 54%, росіян — 40% («Радянська Україна», 1989 р., 26 січня). І це при тому, що тодішній всесоюзний перепис зафіксував суттєво інше співвідношення українців та росіян у населенні України: 73% проти 22%.

Оскільки обмежень за «п’ятою графою» щодо українців за радянських часів ніколи не існувало (потрібно було, щоб цей українець був лишень політично лояльним і не пхався куди не слід зі своєю мовою), цей дисбаланс можна пояснити одним — бар’єром, який виникав для учнів україномовних шкіл при вступі до тотально російськомовних ВНЗ.

Під час «перебудови» українська мова почала поволі повертатися в науку. Першою скромною перемогою, як уже згадувалося, стала постанова від 1988 року. А зі здобуттям незалежності чимало фахових видань знову стали україномовними.

Почав тоді виходити українською й «Український фізичний» — завдяки наполегливості його редактора, світової слави фізика-теоретика академіка Олексія Ситенка та відповідального секретаря журналу професора Івана Українського (обоє, на жаль, надто рано пішли з життя). Водночас дбала редакція й про міжнародне реноме журналу, намагаючись налагодити вихід його англомовного варіанту у США (не її вина, що тодішня економічна скрута завадила це зробити).

Протягом першого десятиліття незалежності українська мова стала доволі впевнено почуватися на передньому краї наукового пошуку. Цьому сприяло не лише подвижництво окремих ентузіастів, а й вимоги суто бюрократичні (українською належало писати автореферати дисертацій, наукові звіти, зрештою — статті для фахових видань). А відтак сьогодні ця мова вже не є дивиною в лабораторіях університетів та академічних інститутів. Хоча, будьмо відверті, ще аж ніяк тут не домінує.

Сьогоднішня «мовна рівновага» в нашій науці аж надто хистка. Звичайно, ніхто не зможе підважити ролі англійської як міжнародної мови науковців. Проте ця міжнародна мова ніколи не стане мовою повсякденного спілкування в наших лабораторіях. (І тому некоректні приклади тих, хто ставить нам за взірець Польщу, Угорщину чи Литву, де фахові видання справді виходять переважно англійською. Але ж польській, угорській чи литовській мові нічого не загрожує, і в варшавських, будапештських чи вільнюських лабораторіях розмовляють саме цими мовами.)

З цього погляду, нас аж ніяк не може не бентежити рішення про припинення видання «Українського фізичного» (ухвалене, до речі, без широкого обговорення і без інформування Українського фізичного товариства, що збиралося стати співзасновником УФЖ). Наголосимо: обидва автори цієї статті ніколи не мали проблем із друком своїх робіт за кордоном, у престижніших англомовних виданнях. Але ми вважали за обов’язок бодай один раз на рік видати щось і в Києві — принаймні для того, щоб нормально розвивалася українська фахова термінологія. Крім того, як відомо, сприйняття результатів рідною мовою продуктивніше, ніж чужою. Сьогодні ж нас фактично позбавлено права друкувати результати наших досліджень рідною мовою (права, яке гарантує нам і досі чинний Закон «Про мови в УРСР» у редакції 1989 року!). А загал українських фізиків (не такий і малий, якщо згадати сотні вузівських кафедр із фізики та лабораторій фізичного профілю) заодно увільнено і від обов’язку (і від можливості) бодай вряди-годи щось цією мовою писати.

Не думаємо, що перехід на англійську мову аж надто позначиться на популярності журналу за кордоном. Будьмо відверті: в надзвичайно щільному інформаційному потоці до нього звертатимуться хіба що принагідно — й таку цікавість закордонних колег цілком могла б задовольнити пристойна англомовна інтернет-версія (якої натомість так досі й не створено). До речі, переведення на російську мову видання академічних журналів у 1970-ті так само не збільшило їхніх накладів — радше, навпаки. Переконані, що це рішення «ударить» і по накладові майбутнього Ukrainian Journal of Physics, основними передплатниками якого досі залишаються ті майже 200 українських ВНЗ, де діють кафедри фізики.

Натомість ми усвідомлюємо: наступним кроком «прагматиків від науки» (які переймаються виключно «рівнем науки», без огляду на супутні суспільні обставини) цілком може стати дозвіл писати автореферати дисертацій і наукові звіти вже не українською (де за браком фахових видань скоро неминуче виникнуть проблеми з термінологією), і не англійською, а тією ж звичною російською. І тоді, якщо згадана тенденція остаточно переможе, нам лишиться хіба що самовтішатися: «зате як ми співаємо!»

Щиро сподіваємося: крапку під історією присутності української мови у природничих науках досі не поставлено. Оптимізму додає активна позиція Українського фізичного товариства (президент — професор І.Вакарчук), яке у своєму статуті, зокрема, зафіксувало: «УФТ дбає про розвиток української наукової мови, сприяє підготовці та виданню українською мовою наукових праць, підручників, навчальних посібників, фізичних словників, енциклопедій, довідників». 12 січня нинішнього року бюро координаційної ради УФТ звернулося до редакції УФЖ з конструктивною пропозицією: паперову версію журналу залишити, як і раніше, україномовною, а англомовною зробити його інтернет-версію.

Вже 16 січня на адресу І.Вакарчука надійшла відповідь, підписана головним редактором УФЖ академіком М.Бродиним: редакція вважає за доцільне видавати журнал англійською, а якщо знайдуться додаткові кошти (30—35 тис. грн. на рік) — то ще й українською. Хоча, можливо, логічнішою була б протилежна постановка питання: базове бюджетне фінансування йде на підтримку саме україномовної паперової версії, англомовну ж можна друкувати за умови залучення додаткових коштів.