Українська місія та її месії

Це геополітична карма — не інакше. Як ще пояснити ту незвичайну роль, яку ми звично приписуємо Україні та її потенційній помісній церкві? Пригадуєте, як усього кілька років тому ми пишалися своїм «видатним положенням» між Сходом і Заходом, ще не до кінця усвідомлюючи, що «між» — це не таке вже й затишне місце. Ми й тепер носимося з цією нашою «винятковістю», як із чимось неймовірно привабливим. Хто тільки з церковників не говорив про «визначальну роль України». Глава греко-католиків, наприклад, вважає, що Україна може відіграти визначальну роль в об’єднанні християн, а заодно показати всім цим зав’язлим у споживанні європейцям-американцям, як можна бути одночасно багатими і духовними. Лідери УПЦ дивляться на речі під іншим кутом, протиставляючи православну духовність і слов’янську душевність європейському споживанню й соціальній атомізації. У їхньому розумінні Україна — форпост і заслін на шляху «західній бездуховності». А ось патріарх Філарет вбачає «українську місію» ні багато ні мало — в перерозподілі сил у світовому православ’ї, де поки що Російська православна церква має можливість диктувати умови. Одне слово, ми, українці, без Місії не залишимося.

А отже, хоч як глянь — автокефальна, помісна, незалежна, називайте як хочете — українська церква потрібна як повітря і нам, і Європі, і світу, а може, і всій Галактиці (вона ще просто про це не знає). І тільки нерозуміння й відсталість оточуючих не дозволяють їм негайно кинутися нам на допомогу в побудові цієї церкви. Тобто все як із українською демократією й Україною взагалі. Європа просто не розуміє, які ми класні і як ми їй насправді потрібні — адже ми, звісно, потрібніші за Туреччину. НАТО копилить губу — і зовсім даремно, адже ми їм потрібніші, ніж вони нам (ми ж у цьому не сумніваємося). Про СОТ годі й казати. Отож, римська, константинопольська, та й московська церковні власті так само потребують нас, але не зовсім це розуміють. Апостольська столиця, осліплена перспективами діалогу з Московською патріархією, готова жертвувати інтересами греко-католиків не тільки в Росії, а й в Україні. При цьому вона впритул не бачить тієї ролі, яку може відіграти УГКЦ, наділена статусом Патріархату і Київської церкви. Константинополь теж не хоче зайвий раз через нас сваритися з Москвою — адже щойно помирилися. А сама Московська патріархія вчепилася у свою доктрину Третього Риму й нізащо не хоче з нею розпрощатися. Загалом, усі носяться зі своїми цяцьками і за ними не можуть розгледіти нашої великої місії.

Що передусім впадає у вічі в усій цій каруселі особисто мені, то це схожість становища УПЦ і УГКЦ. Обидві — найчисельніші церкви у світі, одна — православна, друга — східнокатолицька, — і притому не мають можливості самостійно будувати власну політику на власній території. Яка іронія долі! Хто б міг подумати, що частина католицької церкви і частина російської православної опиняться в такому схожому становищі. Все ж таки цілих три Рими для однієї України — забагато. Ці дві конфесії, мов діти, що виросли, хотіли б самі влаштовувати свою долю, розмовляти між собою, вирішувати питання співіснування у спільному домі, а натомість змушені дивитися одна на одну спідлоба, намагатися не розмовляти і взагалі вдавати, що інша тут — тимчасове непорозуміння. Адже їхні взаємини вирішуються за них не тут і не ними, а їхніми «дорослими». «Дорослим» — їм видніше. Але «дорослі» мають свої інтереси, свої образи і свої торги. Такі ось Монтеккі і Капулетті виходять.

Що вдієш, якщо нашу місію намагаються не помічати оточуючі, то треба заявити про неї гучніше. Ну гаразд, хоча б тихенько сформулювати для самих себе. І якщо такі виступи представників Української греко-католицької й УПЦ Київського патріархату вже стали звичними і навіть місцями набили оскому, то «українська місія» у виконанні архієпископа Черкаського і Канівського УПЦ Софронія здивувала багатьох. Звісно, ідея автокефалії УПЦ не нова — про те, що вона існує, бродить кулуарами, виникає на архієрейських соборах, знали давно. Досі вона глухо проскакувала у пресі, як правило, в умовному способі і на рівні, не вищому за протоієрея. Тому відкрите звернення архієпископа, яке містить заклик до колег — архіпастирів УПЦ переглянути своє ставлення до питання автокефалії Української православної церкви, — своєрідний знак. На думку архієпископа Софронія, настав час визначитися самим, «чиї ми будемо», пояснити дохідливо решті, а там — узятися за реалізацію проекту «канонічна автокефалія». Ідея обгрунтовується не лише чисельністю і зрілістю самої церкви, а й тими проблемами, від яких церква вже втомилася, але які вона не вільна вирішувати самостійно через свій невизначено-автономний статус. З огляду ж на те, що після невдалої політичної ставки УПЦ посилилися позиції «конкурента» — УПЦ КП і патріарх Філарет після кількох років кучмівської опали знову розпростав плечі, а тут ще й державні мужі ключем перелітним потяглися до Стамбула,— питання статусу і майбутнього УПЦ стає руба. І кому, як не архієреям УПЦ, це питання вирішувати?

Звісно, у відповідь на це звернення посипалися обвинувачення на адресу владики — у зраді, «прихованій бандерівщині» та інших страшних речах. Але авторами їх є, що характерно, зовсім не «безпосереднє начальство», яке так досі й не «взяло свої міри». Полився потік лайки від суміжних УПЦ одіозних громадських організацій — Спілки православних братств, «Единого отечества» тощо. Більше того, сам предстоятель УПЦ митрополит Володимир в інтерв’ю-роз’ясненні, яке він дав агентству Associated Press, не просто сказав про існування в Україні «помісної православної церкви», маючи на увазі, звісно, УПЦ, а й додав туманну фразу про «набуття нового канонічного статусу, у результаті чого УПЦ посяде належне їй місце у Диптиху православних церков». Нагадаю, що в Диптиху перелічено тільки помісні церкви, які здебільшого мають статус автокефальних. Не мають цього статусу лише Китайська та Японська помісні церкви — їхня залежність від Московського патріархату викликає роздратування учасників міжправославного діалогу. Але українська церква — не японська. Як за кількістю вірних, так і за становищем, яке посідає в суспільстві та в державі. Тому її дорога в Диптих, швидше за все, має пролягати через етап автокефалізації.

По суті, одним із найсильніших аргументів владики Софронія для колег-архієреїв УПЦ мало було б стати попередження, що «Михайло Денисенко не дрімає». В тому сенсі, що коли не ми, то, дуже ймовірно, — він. І це буде провал «проекту УПЦ», який ударить не лише по українській церкві, а й по могутньому патрону — Московському патріархату. Бо в міжправославному діалозі замість УПЦ — беззастережного партнера і союзника РПЦ — він отримає УПЦ — непримиренного противника. Втім, слід зауважити: чиїм союзником стане помісна УПЦ у виконанні патріарха Філарета — баба надвоє ворожила. З огляду на визначальну роль, відведену патріархом Філаретом у процесі утворення автокефальної помісної церкви державній владі, а також на деякі суто візантійські традиції, властиві православ’ю взагалі і патріарху особисто, можна не сумніватися, що церковний флюгер повернеться туди, куди цар-батечко вкаже. Щоправда, у наших царів-батечок, як відомо, «векторів» повні кишені, та й цар-батечко сьогодні один, завтра — інший, а автокефалія, один раз отримана, вже так легко не розсмокчеться, тож додати свіжої інтриги в міжправославний діалог новоявлена українська помісна церква могла б.

А шанс у патріарха Філарета є, принаймні теоретично. Оскільки Константинопольський патріархат нині не в найкращому становищі, його дії такі ж непередбачувані, як і дії нової української влади. Заворушення у грецьких парафіях США, які раніше становили основну силу Фанара, можуть пригасити запал, а можуть, навпаки, примусити шукати приховані резерви, серед яких чисельна церква модної нині України — не найгірший варіант партнерства. Навіть якщо ця церква не захоче жити під омофором, а з місця в кар’єр зажадає автокефалії, вона навряд чи скоро забуде про зроблену послугу і кинеться шукати заступництва в РПЦ, — вона, радше, ставатиме на позицію грецьких церков, які традиційно опонують Московському патріархату. Тобто, щоб зберегти свої позиції, РПЦ треба на щось зважитися — або знайти спосіб уплинути на Вселенського патріарха, щоб він відмовився від участі в українському питанні, або спробувати осідлати хвилю й очолити рух за автокефалію, якщо вже їй не під силу його зупинити.

Отже, проект автокефальної УПЦ нині не такий уже одіозний і страшний, як можна було подумати ще півроку тому. УПЦ у тому вигляді, в якому вона є тепер, не лише натирає мозоль національно свідомим опонентам (та й владі) в Україні. Вона занадто тисне у плечах церкві-матері — РПЦ. У деяких виняткових випадках навіть власну дружину вигідніше видати за вільну жінку. Що свого часу і спробувала зробити РПЦ, оголосивши своєму українському екзархату автономію. Але повелася непослідовно, як ревнивий чоловік, осмикуючи її на кожному кроці і примушуючи виконувати свою волю, — тут і їжаку стає зрозуміло, що розлучення фіктивне. Звісно, можна спробувати законсервувати ситуацію з «невизначено-обмеженою» автономією і почекати, поки Україна награється зі своїми зовнішньополітичними цяцьками на кшталт євроінтеграції, СОТ, НАТО тощо і повернеться в стійло, визначене для неї «основним і безвідмовним» стратегічним партнером — Росією. Тоді й питання церковної автокефалії повернеться на ті ж рейки, на яких воно простояло впродовж останнього десятиріччя. Але що коли згадані «цяцьки» так сподобаються українцям, що вони й справді почнуть робити цю казку бувальщиною? Звісно, із Сергієвого Посада така перспектива може здаватися ще більш неймовірною, ніж із висоти Лаврської дзвіниці. Але від такої можливості відмахуватися було б украй недалекоглядно. Та й не в перспективах річ. А річ у тому, що навіть на даному етапі — далекому від євроінтеграції — дружба патріарха Алексія з президентом Путіним трохи заважає дружбі митрополита Володимира з президентом Ющенком. І проблема не тільки в тій непримиренній до Ющенка позиції, яку офіційно зайняла ієрархія РПЦ і, відповідно, УПЦ під час минулих виборів, — хто старе згадає... Річ у тій відверто антиукраїнській пропаганді, яку, в піку новообраній владі, взяли на озброєння ряд архієреїв тепер. Можна не сумніватися в тому, що антиукраїнські політінформації, які проводять парафіяльні священики в деяких храмах Криму, Одеської області та Східного регіону України, — це не самодіяльність священиків.

Отже, виступ архієпископа Софронія і реакція церковної влади, точніше — її відсутність, — артпідготовка до епохальних змін у статусі УПЦ? Пробний камінь? Можна було б так і подумати. Але є одне надзвичайно серйозне «але». Щось зовсім ірраціональне і тому майже нездоланне — доктрина Третього Риму. Втішатися самою лише Білоруссю з її скромним екзархатом якось несерйозно. А тут ще дружба Московської патріархії та господаря Кремля, який так любить підкреслити своє заступницьке ставлення до УПЦ і батьківське — до України в цілому. Відпустити УПЦ у формально вільне плавання — це завдати серйозного удару по іміджу не лише православного Третього Риму, а й у цілому Росії як великої держави. Адже якщо для нас проблема — зрощення церковного і політичного, то для Росії й РПЦ це навіть не проблема — це природний стан організму. Що ж переможе — практичні розмірковування про вигідний для РПЦ формально вільний статус УПЦ чи ідеологія? Ну чим вам не місія для української церкви — бути каменем спотикання на чиїхось великодержавних шляхах...

А погодьтеся, наскільки простіше було б без усіх цих глобальних «місій», без цього хворобливого прагнення «показати всьому світові...». Є в цьому щось прожектерсько-хрущовське. І найбільш прикро, що досі жити не можемо без таких фраз та ідей. Ось уже скоро півтора десятка років незалежності ми живемо під цими гаслами. Їх не церковники придумали — ми самі дуже любимо проголошувати їх, коли мова заходить про духовність і культуру взагалі. Зауважте, ми не збираємося ставати кращими, чистішими, добрішими чи більш побожними. Ми, як і раніше, збираємося хамити одне одному, справляти малу нужду в ліфтах, жити цілорічно без гарячої води, але при цьому «показати їм усім», які вершини духовності ми підкорили. Наша «політична еліта», що свого часу втекла зі свого села й зубами рвала собі місце під сонцем у столиці, тепер влаштовує сеанси скиглення на тему «джерел духовності», які трепетно зберігає те ж таки село. І хочеться запитати: а чому, власне, ви звідти так драпали -надцять років тому чи тепер не повертаєтеся туди на ПМП? Сиділи б біля своїх чистих криниць і насолоджувалися б пейзанською первозданністю. А тому, що зітхати про сільську Аркадію найзручніше в комфортабельній міській квартирі з центральним опаленням. Ось і з церквою так само. В ній у нас теж «джерела духовності», «символ єдності» і «гарантія моральності», не кажучи вже про «народні традиції», які, як відомо, — «наше все». Нічого не вчать приклади локальних вибухів-протестів проти ототожнення національного і церковного, державного і церковного, які ми спостерігаємо останнім часом у Південному та Східному регіонах України. Ідеологізація, тобто фактично політизація церковної приналежності, боляче б’є по суспільству в цілому і по церкві — общині вірних і містичному Тілу Христовому. Не за правду Христову, не за істинне розуміння Слова йдуть стіна на стіну вірні, які належать до різних конфесій, — вони б’ють одне одному пики, як у дитинстві, «за білих» і «за червоних». За мову. За ЄС або ЄЕП. За Москву. За Ющенка. За Леніна. За Сталіна...

Не треба про «тяжку спадщину кучмізму». Про неї сказано достатньо. Давайте про нинішніх. Про Президента Ющенка, який натхненно проголошує церкву «одним із найважливіших чинників самовизначення нашої нації, її ідентичності та єдності». Про його прагнення замкнути церковне питання на себе — скасувавши Держкомрелігій, він створив у структурі свого секретаріату підрозділ, який координуватиме роботу з релігійними організаціями. Президент, знаєте-но, «готовий узяти під персональний контроль». Справді, навіщо нам якийсь Держком, якщо у нас є Президент? Йому й вирішувати, якою бути ідеологічній, пардон, культурній і духовній сфері дорученого йому суспільства. Мабуть, і Міністерство культури час ліквідувати, перепрошую — реорганізувати: нехай туризмом займається. Адже культурою, як неодноразово зазначали представники виконавчої влади, у нас теж займається особисто Президент. Відає душами, так би мовити.

Або давайте краще про наших пастирів, які не просто дослухаються найвищих пасажів про «роль церкви у світовій революції», а при цьому ще й з гордістю розпростують плечі, відчуваючи свою значимість. І нікому на гадку не спаде підвестися і сказати чесно: «Знаєте, шановний Президенте, нація — це чудово. Але її єдність і самовизначення — це ваше завдання, а не моє. А моя мета — Царство не від світу цього». І не просто сказати, а впритул зайнятися виконанням цієї «скромної» програми — виховувати священиків, турбуватися про їхній освітній рівень і моральне, даруйте, обличчя, гнати їх проповідувати в маси, воскрешати старі і знаходити нові способи привертати людей до церкви і перетворювати їх на повноцінних, а не «традиційних» християн. Християн розумних. Християн за внутрішнім вибором, а не за «національною самоідентифікацією» — таких, на яких може справді стояти, як на камені, церква сучасного світу. Наша «духовно багата нація» настільки занедбана духовно, що роботи у церковників непочатий край. Чорної роботи, непомітної, по-людськи невдячної, по-церковному подвижницької. Але результат зрештою буде виправданий, у тому числі політично — церкві, сильній вірними, немає потреби загравати з владою і чекати від неї милостей. Навпаки — тут уже владі доведеться пометушитися.