Українська Друга світова

«Заглянем в лицо трагедии…

Здравствуй, трагедия! Давно тебя не видали.

Привет, оборотная сторона медали.

Рассмотрим подробно твои детали».

Йосип Бродський

Поза сумнівом, 2005 рік увійде в історію України як особливий. І з огляду на «помаранчеві» політичні трансформації в Україні. І з огляду на те, що він ювілейний: виповнюється 60 років краху нацистського рейху, що буде відзначатися людством у травні. Ця дата знову нагадує сентенцію, що історію роблять кров’ю, а пишуть чорнилом. В принципі, це правда. Можна лише додати, що сам процес написання історії, особливо радянського періоду, псує дослідникам чимало крові. Стосується це і досліджень історії України часів Другої світової війни.

Якщо давати загальну оцінку стану цих досліджень в сучасній Україні, то доводиться констатувати, що вони все ще перебувають під вирішальним впливом агресивних ретроградів, які ідеологізують і міфологізують цю проблематику, продовжують популяризувати сумнівні стереотипи сталінсько-брежнєвської історіографії. До того ж, вони стверджують, що лише вони знають правду про війну. Невеличка когорта відносно молодих (і не молодих) дослідників, здатних мислити незаангажовано, de-facto змушена маневрувати між старими і новими підходами. А це, зрозуміло, не сприяє з’ясуванню багатьох важливих речей. Окрім всього, ще існує чималий комплекс проблем, що його представники «правильних» поглядів вважають зовсім необов’язковим чи не таким вже й важливим для «єдино правильного» уявлення про війну. Тим не менш істина пробиває собі шлях і ті, хто прагне правди, виокремлюють українські сюжети війни.

Почну з двох таких сюжетів, що надають «українськості» всій Другій світовій. 15 березня 1939 року угорське військо вдерлося у Карпатську Україну, що тільки-но проголосила державну незалежність. Ціною крові, жертв і розпачу Закарпаття було приєднано до Угорщини. 2 вересня 1945 року молодий генерал українського походження Кузьма Дерев’янко від імені СРСР на борту американського лінкора «Міссурі» підписав Акт капітуляції Японії.

Згадані історичні дати — це лише етапи глобальних інфернальних подій. Часто наголошують, що нещадний вихор війни двічі пронісся по Україні — із Заходу на Схід і зі Сходу на Захід. В Україні було задіяно до 60% дивізій вермахту, майже половину бойових частин Червоної — Радянської Армії, що нанесли низку стратегічних ударів по німцях. Саме з України відкрився шлях радянських військ у Центральну Європу і на Балкани. Українці показали, що вони вміють воювати з нацистами.

У планах Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися із врахуванням захоплення України. У стратегії Сталіна Україна так само завжди була присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстровані у 1917—1920 роках, люто боровся не те що з проявами, а навіть з натяками на це прагнення. Все це прирікало Україну на те, щоб опинитися між двома тоталітарними потугами, себто прирікало на жертви.

22 серпня 1939 року у виступі перед командуючими всіх збройних сил Німеччини Гітлер сказав: «З осені 1938 року я вирішив йти разом зі Сталіним… Сталін і я — єдині, які дивляться лише у майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталінові і разом із ним розпочну новий розподіл світу…» 23 серпня того самого 1939-го, як відомо, було підписано сумновідомий «пакт Молотова-Ріббентропа». Диктатори ділили Європу, і кожен мав свої розрахунки. Однак в їхніх планах не було місця незалежній Україні. На жаль, відсутня була вона і в планах тодішніх польських політиків. У 1938 році міністр закордонних справ Польщі Бек у переговорах з Герінгом наполягав на приєднанні Карпатської України до Угорщини. Іронія історії: і катів, і жертв об’єднала, делікатно висловлюючись, неповага до України.

17 вересня 1939 року СРСР вступив у Другу світову війну: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії. 22 вересня Червона Армія була у Львові, а 27 вересня нацисти захопили Варшаву. «Визвольний похід» Червоної Армії, «золотий» для Західної України вересень 1939-го, братерське «возз’єднання» — ці сталінські історико-політичні атавізми лунають і сьогодні. Понад те, спроби їх подолання викликають (часом і в Україні, а особливо в Росії) бурхливі ламентації такого штибу: «Сталін як об’єднувач українських земель», «Нас зустрічали квітами» тощо.

Та хіба можна в таких категоріях оцінювати змову двох тиранів? Тиранів, що поділили між собою сфери впливу від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії, зокрема домовилися знищити Польщу як державу. Не слід лукавити: СРСР вступив у Другу світову на боці нацистів, а вже потім, у 1941-му, страшною ціною довелося розплачуватись і «виправляти» вади недолугої сталінської таємної дипломатії.

Не був Сталін і для України «батьком-об’єднувачем». Він думав, як засвідчують відкриті в останні роки документи, про послідовне знищення українських національних організацій і українських патріотів (апріорно для Москви «націоналістів»), а також про створення на західноукраїнських землях стратегічного плацдарму, щоб у майбутньому завдати удару по Німеччині. Внаслідок домовленостей з нацистами СРСР захопив значну частину території і населення тодішньої польської держави. З точки зору міжнародного права це була відверта агресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. Ці факти не перекреслити розмовами про «золотий» для Західної України вересень 1939 року. Цей вересень був коричнево-червоного кольору.

Саме тому і патріоти-поляки, і патріоти-українці стали жертвами того «золотого вересня». Вже з грудня 1939 року розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів СРСР. Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 року разом із родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 року охопила родини репресованих. Третя і четверта, відповідно у червні 1940-го і у травні-червні 1941 року, — переважно біженців. Всього депортовано було близько 320 тис. осіб. Дотепер не підраховано кількість померлих по дорозі до виселення, в’язницях, таборах та розстріляних на підставі різних вироків. Крім того, після початку радянсько-нацистської війни у 1941 році були розстріляні тисячі в’язнів і військовополонених.

22 червня 1941 року поставило хрест на злочинних домовленостях Гітлера і Сталіна, але не на випробуваннях для українців. З початком війни розпочалися мобілізаційні заходи. Ресурси України вивозилися на Схід, в Росію і райони Середньої Азії. Туди було евакуйовано 3,5 мільйона громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці.

За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність. Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові Державного комітету оборони від 22 липня 1941-го та в інших документах. Як відомо, в них мовилося про утворення зони «спаленої землі».

Однак і це виявилося лише напівправдою, оскільки в СРСР дозволялося згадувати про те, що ворогові нічого не залишали, і не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а як же інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики «спаленої землi», коли комуністична влада втiкала на схiд.

Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивільне населення, ні навіть знизу розташовані військові частини. В Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі при відступі Червоної Армії затопили приморські квартали разом із жителями, а поранених червоноармійців скинули в море разом із санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, для того щоб їх спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху. Таких прикладів багато. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі.

Подекуди люди протидіяли цій політиці «спаленої землі». Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо. Напевно, ми вже дожили в Українi до того, що можна писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї, а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської.

Тепер поговоримо про дефініції. Війну, що розпочалася, в СРСР було названо «Великою Вітчизняною війною». Вже 22 червня 1941 року сталінський академiк Омелян Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета «Правда» пiд заголовком «Велика вiтчизняна вiйна радянського народу» (спочатку всi три слова писалися з малої букви). Згодом запровадили велику букву для слова «вiтчизняна», а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).

Одначе події після 22 червня поставили пiд сумнiв, власне, «вітчизняність» війни, легендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони «социалистического отечества», виявили глибинний розкол суспільства щонайменшою мірою на три групи: на тих, хто в силу різних обставин (в тому числі в силу переконань) воював в Червоній Армії; на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм; і на «мовчазну більшість», яка готова—змушена була пристосовуватися до різних режимів.

Ніхто інший, як сам Сталін у своєму тості (про значення цього тосту варто буде поговорити окремо у спеціальній публікації) 25 червня 1945 року сказав: «У нашего правительства было не мало ошибок, были у нас моменты отчаянного положения в 1941—1942 годах, когда наша армия отступала, покидала родные нам села и города Украины, Белоруссии, Молдавии, Ленинградской области, Прибалтики, Карело-Финской республики, покидала, потому что не было другого выхода. Иной народ мог бы сказать правительству: вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой».

(Що робив в тому кривавому червні сам «батько народів», ще належить дізнатися, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо. Наприклад, підтверджено, що, шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції.)

Радянське суспільство було стероризованим і роз’єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців із надією на позбавлення від більшовицької тиранії. На початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi (про це, як правило, говорять), а й на Київщинi. Як згадував Дем’ян Коротченко (не якийсь нацистський пропагандист, а секретар ЦК КП(б)У), у початкові дні війни «абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватися до окупаційного режиму».

Тобто війна розколола суспільство. Були ті, хто, як от Павло Тичина, проголошував:

Ми переможем, в нашій бо землі

І правда, й сила, й Сталін у Кремлі.

Однак були й ті, котрі розуміли, що ні Берлін, ні Кремль не дадуть Україні свободи. І з огляду на це принципово іншого потрактування потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти ОУН проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Ярославом Стецьком), не поінформувавши про це німців. Це не була акція колаборантськи налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато «фобій», але у державофобії звинуватити їх важко.

Відтворити історію України у ХХ столітті, зрозуміти стежки і меандри тих, хто вів вперту (в тому числі збройну) боротьбу за її незалежність, фактично означає не тільки реконструювати минуле, а ще раз (укотре вже!) поставити «кляте» питання про життєздатність українського державницького проекту. І хто б і як не іронізував, кому б це подобалось або не подобалось, але саме історія ОУН і УПА була і залишається однією з важливих форм легітимації української нації. Ось чому такою гострою є проблема «повернення» саме цієї історії.

З одного боку, ніби всім зрозуміло, що вони боролися не проти, а за незалежну Українську державу. З іншого боку, істеблішмент у добу Леоніда Кучми не наважився (а нинішнє «помаранчеве» керівництво ще не наважилось) сказати про це вголос. Натомість лунають голоси тих, хто безапеляційно стверджує, що «ОУН і її збройні формування фактично були поплічниками фашистських загарбників».

Коли б все було так просто, то не було б що досліджувати, про що дискутувати! Одначе це складна проблема. Це виразно передав не бандерівець, а комуніст Семен Руднєв, комісар партизанського загону Сидора Ковпака, який записав у своєму щоденнику: «Націоналісти б’ють німців, але вони наші вороги».

Кілька років в Україні працювала робоча група «для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН—УПА». Мені випало бути членом цієї групи на чолі з професором Станіславом Кульчицьким. Хочу підкреслити, що ми підійшли до своєї місії максимально добросовісно, зібрали і видали документи, різноманітні матеріали, кілька монографій, а з-поміж них фундаментальну працю Анатолія Кентія про історію ОУН і УПА. Ми надали суспільству і владі неупереджені аргументи для розв’язання питання про статус учасників українського національно-визвольного руху. Ми нікого не хотіли «відбілювати», але й не хотіли чорнити. Нині слово за новим керівництвом України, в першу чергу за Президентом України.

Тепер повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року: «... Но русский народ не пошел на это, ибо он верил в правильность политики своего правительства и пошел на жертвы, чтобы обеспечить разгром Германии. И это доверие русского народа Советскому правительству оказалось той решающей силой, которая обеспечила историческую победу над врагом человечества, — над фашизмом. Спасибо ему, русскому народу, за это доверие! За здоровье русского народа!»

Офiцiйні втрати України у війні становлять до 10 мільйонів. Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941—1945 роках втратив 32 мільйони чоловік. Це були, як співали в радянські часи, «дети разных народов». А у Кремлі підкреслювали (як, до речі, і нині в Росії почали підкреслювати) роль лише росiйського народу. Це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям, яким ВКП(б) не довiряла за те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю і за те, що з 1944-го і аж до кінця 50-х років на західноукраїнських землях чинили спротив «новому старому» окупанту.

Вже в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виступив з промовою «Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні». Кіноповість не просто критикували, а оголосили «антирадянською», яскравим виявом «націоналізму, вузької національної обмеженості». Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.

Ось чому прийшов час ревізувати один із корінних постулатів — про визволення України. У 1944 році такого визволення по суті не відбулося, а відбулося вигнання нацистів з території України. Та війна після війни, що її сталінський режим розгорнув відтоді на західноукраїнських землях і вів аж до середини 50-х років — один з найпереконливіших аргументів на користь саме такої дефініції. Одначе є й чимало інших.

На один із них вказує, зокрема, Мілован Джилас у своїй книзі «Бесіди зі Сталіним». Він згадує, як у складі делегації Югославії у 1945 році повертався з Москви і заїхав до Києва. Джилас пише про Микиту Хрущова, росіянина, який керував Україною з 1938 року: «Це було незвично навіть для нас, комуністів, які могли виправдати все, що здатне дискредитувати ідеальний образ нас самих, що серед українців, нації, так само багаточисельної, як французи... не знайшлося жодної людини, здатної бути прем’єром уряду». А далі Джилас ставить запитання, що не можна пояснювати криваве протистояння у Західній України лише впертістю українського націоналізму. Виникає запитання: звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?

Я погоджуюся з тими, хто обстоює думку, що на території України нацисти здійснювали по суті політику двох голокостів — тотального винищення євреїв (загинув понад 1 мільйон, а Бабин Яр у Києві став символом трагедії євреїв України), а також планомірного винищення слов’ян — українців, росіян, поляків, білорусів. Величезним «комбінатом смерті» в планах нацистів мало стати будівництво Тотенбургу на берегах Дніпра під Києвом. Менші за розміром такого типу «комбінати» нацисти спорудили по всій Україні. Чимало українців опинились і в концтаборах за межами України.

До речі, батько нинішнього Президента України Віктора Ющенка перебував у Освенцімі (Аушвіці). 27 січня 1945-го в’язні цього жахливого табору, в якому було винищено понад 4 мільйони осіб, були звільнені радянськими військами. Одначе мені хотілося б звернути увагу на те, що і у цій нібито зрозумілій проблемі — себто визволення радянськими військами в’язнів концтаборів — є дуже характерні нюанси і речі, що дуже виразно характеризують режим, що його нині дехто так захищає. Ці нюанси ще потребують уваги дослідників.

Наприклад, Василь Петренко, генерал-лейтенант у відставці, Герой Радянського Союзу, у січні 1945-го командував 107-ю стрілецькою дивізією 60-ї армії I Українського фронту. Він згадував, що перед його дивізією було поставлено завдання взяти місто Нойбурн у шести кілометрах від концтабору, про існування якого на той момент він взагалі нічого не знав. «Коли у листопаді 1944 року, — розповідав Петренко, — планувалася Вісло-Одерська операція по захопленню Сілезії, Сталін особливо підкреслив: «Найголовніше — зберегти промисловий потенціал. Він нам дуже потрібен для майбутнього». Про людей, про в’язнів концтабору — жодного слова… Тим часом інформацію про нього Москва мала…»

Що ж, у диктаторів своя логіка і власне ставлення до людей (переважно як до біомаси). Важливо, врешті-решт, те, що в’язнів Освенціма було звільнено, хоча при цьому загинуло чимало радянських вояків.

Це були жертви в ім’я інших жертв. В ім’я пам’яті про апокаліптичну симфонію під назвою «Друга світова війна», в якій з-поміж інших виразно-героїчно і неповторно-трагічно пролунала українська тема. Ми обов’язково її почуємо. Якщо не в цей «ювілейний» рік, то в наступний час, оскільки, як каже латинська приповідка, час виявляє все.