Українська діаспора: менталітет «в екзилі»?

Нашого — асимільованого — цвіту по всьому світу. Це істина, яка гірчить. Уміємо ми розчинитися до гіркоти в нових умовах життя... До речі, зберегти українськість у Канаді та Америці значно легше, ніж у пострадянських країнах. До того ж автономні республіки Росії створюють для українців більше умов для навчання рідною мовою та розвою культури, ніж Москва.

— Відкрити українську школу в Москві поки що нереально, — каже радник із питань культури Посольства Російської Федерації в Україні Андрій Гасюк, — просто у класи не набирається достатня кількість дітей. Проте в нас у Росії є 12 українських шкіл — 9 у Башкортостані, по одній у Белгороді, Новому Уренгої та Нижньовартівську. В Уфі діє філіал Московського державного відкритого педагогічного університету імені М.Шолохова. Слід зазначити, що ті українські емігранти, котрі виїхали до США та Канади, з більшим трепетом ставляться до своєї національної ідентичності. Я вважаю, що в Росії панує основна, ще «радянська» тенденція — асиміляція. Так, на час перепису 1989 року в Росії жило 4,3 мільйона українців, а у 2002 році — вже 2,94 мільйона. Тут прозирає тенденція зросійщення етнічних українців.

Наші у Росії, або На кому кепка горить?

Міністерство закордонних справ України у своїй довідці запевняє, що українці в Росії та Казахстані живуть активним життям. Воно ж визнає, що, за неофіційними даними, в Російсь­кій Федерації живуть понад 10 мільйонів українців. У регіонах РФ діють понад 100 українських громадських організацій, більшість яких входить до складу двох федеральних національно-культурних об’єднань — Федеральної національно-культурної автономії українців Росії та Об’єднання українців Росії. Міністерство подає список найактивніших громадських організацій, — тут тішить широкий «ареал» українства: Регіо­нальне громадське об’єднання «Українці Москви», Національно-культурний центр українців Башкортостану «Кобзар», Націо­нально-культурна автономія українців Тюменської області «Єдина родина», Нижньокамська національно-культурна автономія «Українське товариство «Вербиченька», Карельська республіканська громадська організація «Товариство української культури «Калина», Воркутинська громадська організація «Україна».

Як з’ясувалося, українська мова та деякі українознавчі предмети вивчаються у базовому шкільному плані в декількох шко­лах Москви, Республіки Башкор­тостан, Томська і Самари. У Московському лінгвістичному ліцеї №1555, Заозерній школі №16 м. Томська, середній школі №132 м. Самари українська мова вивчається як предмет. У селі Золото­ношка Республіки Башкорто­стан працює єдиний у Росії комплекс «дитячий садок—школа», де всі діти (близько 70 осіб) вивчають українську мову. Українська мова (так зване «кубанскоє наречіє») та історія козацтва викладаються у Краснодарській крайо­вій дитячій експериментальній школі народного мистецтва. Існує кілька недільних шкіл при освітніх установах та українських товариствах Москви, Башкор­тостану, Татарстану, Ханти-Мансійського автономного округу, Камчатської та Томської областей. У низці вищих навчальних закладів Росії — МДУ імені Ло­моносова, Московсь­кому дер­жавному лінгвістичному університеті, Московському державному інституті міжнародних відносин МЗС РФ, Дипломатичній академії МЗС РФ, Воронезькому, Красноярському університетах, Томському державному педагогічному університеті, Уфимській філії Московського державного відкритого педагогічного університету — предмети україністики вивчаються у складі блоку слов’ян­ської філології.

Українські культурні центри також розкидані по всій країні — Москва, Сургут, Лазаревське (м. Сочі), Оренбург. Вони фінан­суються і з держбюджету України, і з місцевих бюджетів, і коштом громади. І, звісно, гріх не згадати аматорських фольклорних колективів, які діють при більшості національно-культурних товариств. Тобто мирний український народ відповідає співаночками й танцями на закиди місцевих «понаїхали тут, хохли». На цьому слід наголосити особливо: в усіх країнах світу українці відзначаються саме толерантністю і намаганням зберегти власну культуру.

І про свою найбільшу ваду — незгуртованість, — українська діаспора в Росії чудово знає. До речі, заробітчани не відвідують культурних заходів «місцевих» українських організацій. «Чи є май­бутнє української діаспори в Росії?» — таке питання ставить у своїй статті на українському пра­возахисному сайті «Кобза» (Москва) Андрій Окара. Він пише: «На початку 1990 років діаспорне життя вирувало, а тепер — перетворилося на болото. Укра­їн­ська діаспора має всі ті вади, що й материнська Україна, — це дуже низька здатність до солідаризації. А майбутнє в української діаспори Росії є лише у тому разі, якщо вона самоорганізується як, перш за все, спільнота молодих, енергійних, успішних людей, зорієнтованих на взаємну підтримку та взаємну допомогу».

«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»

Те, що асиміляція, русифікація вражають українців за російським кордоном, — незаперечний факт. Але можна з упевненістю сказати, що сучасна Україна вже повністю вийшла з-під впливу колишнього «старшого брата».

Звернімося до сфери культури і освіти. За даними Книжкової палати, станом на 15 червня 2009 року українською мовою в країні було видано 6457 книжок накладом 11170 тисяч примірників, а російською — 2460 книжок накладом 8341,2 тисячі примірників. За даними Міністерства юстиції, на сьогодні в Україні зареєстровано 25933 україномовних, 3659 російськомовних та 17690 україно-російськомовних газет та журналів. У передплатному каталозі «Роспечати» за 2008 рік пропонуються до передплати 125 україн­ських газет та журналів (переважно наукові часописи),— і це, на мою думку, гідне тло для російської преси, чий реєстр становить аж 150 сторінок у каталозі видань зарубіжних країн у другому півріччі 2009 року.

За даними Міністерства освіти і науки, у нас простежується тенденція до зменшення кількості навчальних закладів із російською мовою навчання. Цьому сприяють і наша незалежність, і утвердження державного статусу української мови, і самосвідомість українців.

У 2008/2009 навчальному році в Україні функціонувало 20045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4 438383 учні. У тому числі 1199 загальноосвітніх навчальних закладів — із навчанням російською мовою: в них здобувають освіту 403719 учнів, та 1628 шкіл — із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368594 учні). Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською). Зага­лом, у загальноосвітніх навчальних закладах України російською мовою навчаються 779423 учні. Крім того, російську мову як предмет вивчають 1292518 учнів, а як факультатив або в гуртках — 165544 учні.

Таким чином, кількість російських шкіл в Україні становить 5,9% від загальної їх кількості (для порівняння, у 1991/1992 році їх було 3364, що становило 15,9% від загальної кількості).

В Україні функціонує 919 дер­жавних професійно-технічних закладів. У 35 закладах викладання всіх предметів проводиться російською мовою. Кількість учнів, які навчаються російською мовою, ста­новить 51,4 тисячі осіб, або 12,5% від загальної кількості учнів. Усі предмети викладаються російською мовою в Автономній Респуб­ліці Крим — у 29 професійно-технічних навчальних закладах, а в Севастополі — у 6 таких закладах. Частково російською мовою викладаються предмети в деяких закладах Дніпро­петровської, Донецької, Запорізької, Лу­гансь­кої, Одеської, Харківської областей.

Вищі навчальні заклади, які пропонують здобуття освіти російською мовою, розміщуються в основ­ному в Луганську, Донець­ку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та в Автономній Республіці Крим. У 2008/2009 році кількість студентів закладів першого-другого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 45907 (для порівняння: у 1999/2000 році їх було 123560), а кількість студентів закладів третього-четвертого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 280767 (для порівняння, у 1999/2000 році їх було 395605). Тобто в нинішньому навчальному році російською мовою навчалося всього 326674 студенти. Один із варіантів їх працевлаштування — педагогіка. Готу­ють педагогів для шкіл із російською мовою викладання зараз 12 вищих навчальних закладів першого-другого рівнів акредитації та 34 вищих навчальних заклади третього-четвертого рівнів акредитації.

Наші у Казахстані

Станом на 1999 рік у Казахста­ні жили 547,1 тисячі етнічних українців (новіших даних немає, бо в країні ще не систематизовано дані останнього перепису населення). Станом на 01.01 2008 року, за інформацією Посольства України в Казахстані, з посиланням на дані Держкомстату Республіки Казахстан, у країні жили 448,8 тисячі етнічних українців (мабуть, знову йдеться про асиміляцію). У громадському житті вони поводяться активно — в країні функціонують 26 українських громадських об’єднань, 56 філіалів. Вони розкидані по великій країні так, що, мабуть, представлені в кожній області: Акмо­линсь­ке українське об’єднання «Ватра», Український культурний центр Північно-Казахстанської області, Карагандинське українське товариство «Рідне слово», Семипала­тинське об’єднання української культури «Світанок», Східно-Ка­захстанський український культурний центр, Кустанайська обласна громада українців, Українсь­ке культурно-просвітницьке товариство Західно-Казахстанської області «Єдність» та ін.

Тільки із засобами масової інформації негусто, хоча трохи краще, ніж у Росії. В Астані з 1994 року російською та українською мовами виходить газета «Укра­їнські новини», накладом 1200 при­мірни­ків. Фінансується вона з держбюджету. З 1994 року в Павлодарі на обласному радіоканалі виходять передачі «Українська родина» та «Украинское время». У Караганді з 1999 року виходить радіопередача «Зв’язки з Україною та діаспорою». На республіканському телебаченні та радіо Казахстану двічі на місяць по неділях виходить передача «Ми — українці Казахстану». З 2007 року трьома мовами — казахською, українською та російською — видається республіканська газета «Вісті України», яка висвітлює громадсько-політичні та культурно-масові заходи, що відбуваються у Казахстані та в Україні. З-поміж великих творчих колективів, яких у Казахстані шість, вирізняється Павлодарський український народний хоровий колектив, створений 1993 року, який має у своєму репертуарі 350 творів і гастролює містами Казахстану та України.

У деяких навчальних закладах українська мова вивчається як самостійний предмет. В Астані функціонує найбільший у Середній Азії український навчальний комплекс — школа №47, що об’єднує дитячий садок та гімназію. В ній є дитяча вокальна група, хор вчителів «Сузір’я». Про високий рівень знання учнями рідної мови свідчить кількість завойованих ними дипломів Міжна­родного конкурсу на краще знання української мови імені Петра Яцика. Торік астанинці привезли з Києва і Канади, де провадився конкурс, 14 дипломів. До речі, випускники цієї школи мають право без іспитів вступати до будь-якого українського вузу.

У Павлодарі діють два класи недільної школи, хоровий колектив, драмгурток, дитяча фольклорна група, гурток української вишивки і дитячого малюнку. Українські недільні школи є в Ка­раганді, Алмати, Семипала­тин­ську, Екибастузі, Актюбінську, Кустанаї, Петропав­ловську, Усть-Каменогорську. Українські бібліотеки є в Павлодарі, Алмати, Ас­тані, Петропавловську. Проте, як засвідчує МЗС України, ці школи обходяться без навчальних програм, катастрофічно бракує підручників, до того ж у вузах немає кафедр українознавства.

— У столиці, за офіційними даними, сьогодні живе понад 20 тисяч українців, — каже перший секретар Посольства Казахстану в Україні Кайсар Аміржанов.— Переважно вони займаються бізнесом, розвиваючи місто. Україн­ські компанії відкривають у Аста­ні свої представництва, є спільні проекти. Сьогодні в Астані функціонують 24 українських підприємства, з них 10 — спільні, які займаються експортно-імпорт­ними операціями. Казахстан цінує українців. Ми заклали сприятливі умови для соціально-економічного розвитку нашої держави, політичної та міжнаціональної стабільності, толерантної міжконфесійної політики.

Асиміляція — реальний показник політики країн, у яких є наша діаспора.
І нашої країни — також

Наш співрозмовник — заступник голови Державного комітету у справах національностей та релігій, кандидат історичних наук, доцент Андрій ПОПОК. Українська діаспора у світі та державна політика, що стосується співпраці з нею, — тема його нау­кових інтересів. Свого часу він очо­лював Товариство української культури Приморського краю в Ро­сії, тривалий час працював начальником Управління у справах української діаспори Держ­комнацміграції.

— За вашими даними, у Кана­ді, США та Угорщині зростає кількість людей, які визнають себе українцями. Власний кореспондент «Дзеркала тижня» в Кана­ді надіс­лав нам цікаву інформацію: виявляється, українські навчальні центри є в університетах Вінніпега, Едмонтона, От­тави, Торонто, — всього їх десять. Ко­місія шкільниц­тва Конгресу українців Канади Провін­ційної ради Онтаріо спо­віщає, що до неї належать 13 україн­ських шкіл, із цікавими, до речі назвами: «Школа Святого Ду­ха», «Кооперативна школа імені Лесі Українки», «Рід­на школа імені Івана Котляревсь­кого», «Школа Пресвятого Серця»... У Торонто виявилося чотири цілоденні двомовні школи, дев’ять україномов­них шкіл та шість україномовних садочків. Чому на заморських теренах українство береже свою спільноту ретельніше, ніж на пострадянських?

— Функціонування спільноти насамперед залежить від згуртованості самих українців. Свій величезний внесок у тутешні національні спільноти зробили українські політичні емігранти, які вкладали душу у збереження українства на чужині. До того ж канадська влада завжди підтримувала українські школи. Взагалі, політика розвинених країн щодо меншин є якщо й не протекціо­ністською, то позитивно-нейтральною. У Канаді вже представлені чотири «хвилі» української еміграції, і більшість тих, хто приїжджає з України, — не трудові мігранти, які воліли б попрацювати за кордоном і повернутися, тож їм тим більше потрібні рідна мова й відчуття свого коріння. І збереження українських витоків у Канаді, звичайно, має інший характер, ніж у Росії, куди більшість емігрантів прибувала за радянським розподілом після інститутів...

— На мою думку, українська діаспора на пострадянських теренах почувається надто скромною. Так, у Москві немає жодної державної української школи — а посольські чиновники нарікають, що не вдається набрати учнів у класи...

— Є три необхідні умови для того, щоби будь-яка діаспора мала можливість не те що розвиватися, а принаймні зберігатися. По-перше, це згуртованість самої громади. По-друге — політика країни проживання. По-третє — політика історичної батьківщини. Про достатній рівень згуртованості українців на пострадянському просторі, про розуміння ними своїх завдань, прагнень та мети говорити не випадає — хіба що як про ідеал, до якого ще йти і йти. Зрозуміло, чому. На території Російської Федерації, як і на території всього СРСР, українське життя відроджувалося протягом дуже малого історичного проміжку часу: це період після 1917 року і — вже за радянських часів — період українізації (коренізації). Згодом усі українські організації дуже швидко було ліквідовано, нерідко — разом із людьми, які там працювали.

Цей страх, невпевненість у своєму майбутньому певною мірою залишилися в наших колишніх співвітчизників за кордоном. Але тепер найактуальніша — невпевненість батьків школярів: куди піде навчатися вчорашній випускник української школи в Росії, яка в нього перспектива? І в цій ситуації набирає ваги бажання держави допомогти українцям. Ось приклад. У Казахстані держава виявила бажання створити українську гімназію — хоча дітей там теж, як і в Москві, не набиралося на повний клас. У Астані відкрили повний український навчальний комплекс — дитячий садок та гімназію. Рік у рік дітей у комплекс прибувало дедалі більше: батьки побачили, що ця школа завтра не зникне.

Є ще один важливий чинник — прагнення історичної батьківщини підтримувати зв’язки зі своєю діаспорою. Тепер кожна країна, яка має діаспору за кордоном, не тільки декларує, а й робить її певним інструментом своєї політики. У тієї ж таки Росії, в Румунії є дуже чітка установка на те, що їхня діаспора — це пріоритет зовнішньої політики. В Україні з часу незалежності такі наміри теж ніби декларуються, але здебільшого на папері. І ось результат: за міжпереписний період, із 1989-го по 2002 рік, майже в усіх країнах світу, за винятком трьох (США, Канада, Угорщина), українців стало менше, до того ж на дуже значну кількість. Так, у Російській Федерації було 4,3 мільйона українців, стало — 2,9 мільйона. У Казахстані було 890 тисяч українців, стало — 450 тисяч. Кудись же ці люди поділися, вони ж нікуди не виїхали, та й в Україні населення не побільшало... Отже, просто відбулася асиміляція. Це — реальний показник політики країн, у яких живуть українці, — і, на жаль, нашої країни також.

— Правозахисний сайт українців Москви «Кобза» нарікає, що у столиці Росії немає української православної церкви, тим часом як у Казахстані — шість греко-католицьких церков.

— Діаспора — це ніби єдиний організм, але він об’єднується лише ментально. Люди розуміють, що вони не такі, як титульний етнос країни, що в них є своя історична батьківщина. Зазвичай українці, хоч би де вони перебували, виявляють себе через етнокультуру. Найзгуртованіші — ті, хто опинився за межами своєї країни вимушено, наприклад був висланий. Люди мріють про рідну землю, про те, що коли не вони, то їхні діти повернуться на неї. У Казахстані сформувалася велика група людей, насильницьки виселених із України в 40-х роках як так звані бандпосібники та оунівці. І греко-католицька церква насправді була там завжди, інша річ, що діяла вона підпільно. Навіть перебуваючи в таборах, люди зберігали свою віру, давали священикам якомога легшу роботу і правили службу. Тому, щойно з’явилася така мож­ливість, церква легалізувалася.

У Російській Федерації — інша специфіка: переважна більшість місцевих українців опинилася тут за розподілом після закінчення вузів, ще за часів СРСР. Найбільшою оазою україністики нині є Башкор­тостан, значною мірою завдяки ентузіастам. Таким, як Василь Бабенко, співголова об’єднання українців у Росії, ректор філії Російського відкритого гуманітарного університету; Володимир Дорошенко, голова Республікансь­кого національно-культурного центру українців Башкортостану «Кобзар», та багато інших. Значною мірою завдяки їхнім зусиллям у місцевих школах є українські класи, вивчається українська мова.

В автономних республіках (наприклад, у Карелії, в республіці Ко­мі) простежується краще розуміння потреб української діаспори і більша підтримка, ніж у центрі.

А що стосується української православної церкви — то всі знають, яке ставлення Московського патріархату до Київського. Цим усе пояснюється. Наприклад, на Дале­кому Сході зареєструвалися дві українські парафії — у Владивостоці та Хабаровську, але було зроблено все, щоб вони так і не стали нормально функціонувати, а місцева влада так і не надала землю під будівництво храмів.

— Заробітчани у тій-таки Російській Федерації не беруть участі в заходах діаспори. Та й нові емігранти не переймаються контактами з нею.

— Слід мати на увазі, що діаспора — це громадяни країни проживання. Заробітчани ж — громадяни України, які мають відповідні права та обов’язки перед нашою державою, і держава зобов’язана їх захищати. Треба віддати їй належне, останніми роками наша держава робила і робить усе можливе для підтримки цих людей. Але будь-яку угоду з країною-реципієнтом можна укласти тільки на обопільне бажання сторін, що буває далеко не завжди. Не слід забувати про кризу: в скрутний час місцеві жителі нарікають, що заробітчани відбирають у них робочі місця. Це складна проблема. Своєю чергою, людям, котрі виїхали на заробітки, треба якомога швидше адаптуватися до умов проживання, в них — інші потреби й запити, ніж у представників діаспори. Тому ці люди інакше налаштовані.

Не так, як «стара» еміграція, поводяться нові емігранти у США та Канаді. Вони й селяться переважно не в тих місцях, де традиційно живуть українці з перших «хвиль», утворюють нові громади, осередки. Трапляються між цими «хвилями» й непорозуміння, які зараз згладжуються. Старі емігранти не дуже сприймали «нову хвилю»: мовляв, «ми тут усе робимо, щоб розбудовувати Україну, а ви звідти виїжджаєте». Згодом прийшло розуміння, що нові емігранти можуть дати новий поштовх життю діаспори, на противагу асиміляції як об’єктивній даності. В Австралії до керівництва громад, які існували віддавна, вже приходять нові емігранти.

— Якими місцевими законами керується українська діаспора в Росії?

— У Російській Федерації все громадське життя регулюється зараз двома законодавчими актами — це Закон про громадські об’єднання і Закон про національно-культурні автономії. У чому принципова різниця між ними? Відповідно до Закону про громадські об’єднання було зареєстровано всі товариства, які почали діяти на початку 90-х років минулого століття. Натомість Закон про національно-культурні автономії був ухвалений у 1996 році. Перший закон дає право громадським організаціям брати участь і в політичному житті, висувати своїх кандидатів у депутати. Другий — не дає такого права, натомість він теоретично дає можливість фінансової підтримки різноманітним культурницьким проектам із боку влади. Українські осередки на федеральному рівні об’єдналися у Феде­ральну національно-культурну автономію «Українці Росії» та Об’єд­нання українців Росії. Зараз українських громад у Російській Феде­рації понад сто, але не всі вони залучені до цих організацій. У чому тут нюанс? Ці організації, хоча й заявили про себе потужно та серйозно, на жаль, не мають достатньої підтримки з боку органів влади обох країн. А відтак, уявивши територію Російської Федерації та відсутність фінансування, ви зрозумієте, що реально координувати роботу українських організацій чи надавати їм якусь підтримку непросто. Тривалий час українські автономії об’єд­нував Олександр Руденко-Десняк (колишній головний редактор журналу «Дружба народов»), тепер це робить депутат Василь Дума.

— Чи достатньою мірою переймається проблемами закордонного українства наша країна?

— Усі наші внутрішньополітичні події, на жаль, істотно позначалися й на нашій політиці щодо закордонного українства. Вона не була послідовною. До гуманітарної політики завжди застосовувався залишковий принцип. Коли заходить мова про закордонне українство, у людей складається два враження. Один, скажімо, чиновник уявляє собі багатого дядечка з Канади чи Америки й каже: «Чому ми мусимо їм допомагати, в них там є все, хай вони нам допомагають». А інший — уявляє українця з Російської Феде­рації чи Казахстану, який весь час ходить тут по установах і щось просить: кому це подобається? Держав­на ж політика — це не тільки громадські організації. Скажімо, в Узбекистані багато етнічних українців посідають керівні посади на виробництві, і працювати з ними — теж державна політика. Держава має працювати через громадські організації, через окремих людей, через установи — щоб досягати певних результатів. Ця політика має бути системною. У більшості країн діють або спеціально уповноважені органи, або відповідна потужна структура, яку координує Кабінет міністрів. А в нас змінювалися і ті, хто координує цю роботу, і ті, хто готує нормативні акти. Самі собою кошти, без розуміння ідеї, без нормативно-правової бази і без тих, хто все це втілюватиме, нічого не означають. Наприклад, у 2005 році вперше за всю новітню історію нашої дер­жави фінансування співпраці із закордонним українством збільшили у двадцять п’ять разів. (У 2004 році воно становило один мільйон гривень.) Ці двадцять п’ять мільйонів гривень так і залишилися значною мірою неосвоєні, бо не було ні відповідного досвіду, ні угод.

У державній політиці є три дуже важливі взаємопов’язані складові. По-перше, це відповідна нормативно-правова база. А в якому пра­вовому полі міститься нині співпраця із закордонними українцями? Є закон про їхній правовий статус, ухвалений у 2004 році, який реально почав діяти у 2006-му. І на сьогодні, за великим рахунком, цей закон нічого, крім морального задоволення, не дає. Тому що єдиний привілей для тих людей, котрі отримали статус закордонного українця, — право на безоплатне отримання візи в Україну терміном на п’ять років. Із 2006 року цей статус отримали близько чотирьох тисяч осіб. Проте з переважною більшістю країн ми, зі свого боку, візового режиму зараз не маємо. Загалом же, нині ця нормативно-правова база складається з Конституції України, стаття 12 якої передбачає піклування про задоволення національно-культурних, мовних, освітніх потреб українців, які живуть за межами країни, із Закону України «Про правовий статус закордонних українців», із Державної програми «Закордонне українство на період до 2010 року», з Національної концепції співпраці із закордонними українцями (затверджена указом президента України). Існує на папері й Державна Програма облаштування осіб із числа закордонних українців, які повертаються в Україну, на період до 2010 року. Але в цілому сучасна нормативно-правова база — недосконала. Друга складова державної політики — інституційно-функціональне забезпечення співпраці із закордонними українцями. Інакше кажучи — хто зараз забезпечує реалізацію політики, декларованої в документах? Як ці державні та громадські інституції взаємодіють між собою? І тут — також проблема. На сьогодні цю роботу координує Міністерство закордонних справ. Причетні до неї Міністерство культури і туризму, Державний комітет у справах національностей та релігій, інші органи центральної виконавчої влади, громадські організації (Товариство «Україна-Світ», Українська всесвітня координаційна рада). Є й певні парадокси: наприклад, попри важливість підтримки й розвитку освіти в українському зарубіжжі, в положенні про Міністерство освіти і науки України жодним чином не згадано про роботу з діаспорою. Починаючи з 90-х років минулого століття, наша держава надавала місця для навчання представників діаспори за бюджетні кошти. Хто тепер може сказати: скільки і яких саме фахівців із числа закордонних українців підготувала наша держава? Де ті молоді люди? На мій погляд, у цій сфері могли би бути два підходи: або талановита молода людина по закінченні навчального закладу залишається працювати у нашій країні, або повертається додому і працює в українських громадах, стимулюючи громадське життя. Нині ж це питання залишається відкритим...

Третя складова — фінансове забезпечення. Якщо його не буде, то про будь-яку політику в цій сфері можна забути. У нас спостерігається дуже хаотичний набір заходів у роботі із закордонним українством. Цю непослідовність у діаспорі гостро відчувають. Люди, які живуть у відриві від своєї історичної батьківщини, починають сприймати її як певний образ, ідеалізуючи його. Коли ж наштовхуються на деякі реалії, зокрема у сфері співпраці історичної батьківщини з ними, — у них виникає розчарування або нерозуміння.

На все потрібна політична воля. Мусимо розуміти, що в нас ніколи не буде вдосталь ресурсів для забезпечення всіх потреб і запитів закордонних українців. Це нереально. Але треба мати певні пріоритети, механізм для роботи з українцями за кордоном. Серед таких пріоритетів, на мій погляд, могли би бути: активніша робота з українцями в сусідніх із нами дер­жавах, із молоддю, підтримка україномовних засобів масової інформації та навчальних закладів за кордоном.

— Чи можна сказати, що Україна занедбала діаспору?

— Думаю, що можна. Як я вже казав раніше, за міжпереписний період (1989—2002 роки) лише в
трьох країнах світу чисельність українців зросла, а в інших — їх стало менше, і це тривожний симптом. Лише у Приморському краї Росії, за офіційними даними, нині живе близько 95 тисяч українців (перепис 1989 року зафіксував понад 185 тисяч українців). Але можливості самореалізації там значно нижчі, ніж в Австралії, де живе 31 тисяча українців.

Наприклад, зараз у Росії виходять лише чотири україномовні (точ­ніше — всі вони двомовні) газети — «Голос України у Західному Си­біру» (Тюмень), «Батьківщина» (Петропавловськ-Камчатський), «Віс­ник товариства української культури Кубані» (Краснодар), «Промінь» (Самара).

— Що означає «кубанскоє наречіє», яке вивчають діти на Кубані?

— Так козаки називають українську мову. Вони намагаються представити козацтво як окремий етнос. Переважно це переселенці з України. Коли Володимир Путін приїжджав на Кубань, літні люди розмовляли з ним українською мовою.

— Українці Казахстану нарікають, що в них немає українських підручників та навчальних програм.

— Взагалі-то, в ідеалі, для нормального функціонування й розвитку освіти має бути дошкільна підготовка, школи і відповідна кафедра в місцевому вузі. Розробити й видати підручник — недешеве задоволення. Особливо коли йдеться про незначні наклади. Тому, як правило, відбувається обмін підручниками між країнами. Але програма навчання дітей у Казахстані, мабуть, не в усьому збігається з українською. Проте іншого варіанту поки що немає.

До речі, у Латвії в українських школах викладання відбувається трьома мовами: українською, латиською та англійською. І на навчання в них уже існує конкурс. Випускники цих шкіл конкурентоспроможні, коли йдеться про продовження навчання у вузах та роботу.

— Якою є специфіка української діаспори на Далекому Сході?

— Там українська діаспора існує понад 120 років. Українці рухалися туди, фактично, паралельно з приєднанням тих територій до Росії. А масове переселення почалося з 1883 року. Спочатку українці їхали з Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. А в 1906 році, коли було побудовано Транссибірську магістраль, їх потік зріс: фактично, українців там було більше, ніж росіян. Прикметно, що українці, за свідченням сучасників, прагнули селитися компактно й майже одразу починали будувати церкви. Держава ж допомагала будувати школи. Після 1905 року на Далекому Сході посилився український рух: саме там та ще в Санкт-Петербурзі в 1907 році виникли перші громадські організації. Усі гуртки спочатку займалися культурницькою діяльністю, проводили концерти, ставили театральні вистави. Перший такий гурток було створено у Владивостоцькому Орієнтальному інституті — тепер це Далекосхідний університет.

Істотний поштовх розвою українства дав 1917 рік: тоді громади вже мали власні видання, було навіть сформовано кілька військових частин, які виїхали на захист України. Була спроба прийняти Конституцію українців Далекого Сходу, а територію, що охоплює нинішній Приморський край, більшу частину Хабаровського та Амурську область ( понад 1 млн. кв. м.), почали називати «Зелений клин» («Зелена Україна»). У 1921 році, коли до влади на Далекому Сході прийшли більшовики, український рух було згорнуто. У короткий період так званої українізації, на початку 30-х років, у чотирьох районах Далекого Сходу офіційною мовою була українська, а ще в чотирьох — українська й російська мови функціонували у вжитку паралельно.

— Ви були одним із ініціаторів створення і першим головою Товариства української культури Приморського краю у 1991—1993 роках. Як усе починалося?

— У 1988 році я закінчив Київ­ське військово-морське політичне училище і за розподілом поїхав на Далекий Схід. Ще в Києві я став чле­ном Товариства української мови імені Т.Шевченка. У 1990 році у Владивостоці познайомився із ще одним членом цього Товариства —Альбертом Яковичем Мамонтовим, доцентом Далекосхідного інституту мистецтв. У січні 1991 року ми офіційно заснували Товариство української культури Приморського краю, мене обрали його головою, А.Мамонтова — заступником. Пізніше такі товариства почали виникати в Уссурійську, Большому Камні. У травні 1992 року ми вже організували Дні української культури у Приморському краї. У березні 1993 року провели з’їзд, намагалися створити координуючу структуру — Далекосхідне об’єднання українців. Завадили брак коштів та величезні відстані. У 1994 році я повернувся до України. Тепер такого товариства на Далекому Сході вже немає.

— До речі, зараз в Україні стало виходити більше книжок українською мовою, ніж російською. Більшість студентів навчаються рідною мовою.

— Не можна за один день відбудувати те, що руйнувалося сімдесят років. До речі, чисельність етнічних росіян в Україні зменшується, тому що насправді їх кількість була завищена. Під час перепису люди заявляють про свою приналежність до українства не за паспортом, а за самоусвідомленням. До речі, в усіх країнах українці поводяться як дуже толерантний народ з виключно культурницькими проявами свого громадського життя.