Україноюдаїка: правда про українсько-єврейські відносини

Я належу до порівняно невеликого кола прихильників наукового напряму україноюдаїки. Твердження україноюдаїки суперечать значній кількості думок і поглядів українських учених, нерідко щиро поважаних, у тому числі й мною, які, по суті, слідом за К.Марксом розглядають євреїв як капіталістичну, гендлярську націю експлуататорів, а «Протоколи Сіонських старшин» («Протоколы Сионских мудрецов») — як істину, а агентами «сионских мудрецов», жидомасонами — практично всіх євреїв. З іншого боку, україноюдаїка протистоїть поширеному переконанню певної кількості єврейських учених, не менш поважаних мною в усьому іншому, крім їхніх, на мій погляд, хибних переконань, ніби українець мало не приречений на антисемітські налаштування.

Перші виходять на своє переконання зі щиро українського погляду. Я додав би, марксистського. Переконання, що існують нації, які є експлуататорами. В очах таких авторів мають виглядати зрадниками ті старі галичани, які не полишили своїх добрих згадок про «наших жидів». Вони наводять багато єврейських прізвищ серед тих, хто чинив радянську політику впродовж 30-х років. І забувають Володимира (Зеєва) Жаботинського з його схилянням не лише перед геніальним Т.Шевченком, а й перед українським народом, що прагне самостійності взагалі; не згадують і критику Жаботинським тих євреїв, котрі спочатку ставали «німцями», а згодом «поляками», а на окупованій Московською державою землі «росіянами Мойсеєвого Закону». Не згадують і Бера Борохова, який очолював створену в Полтаві на початку минулого століття партію «Поалей Ціон» («Робітники Сіону»), яка досить рішуче виступала за права українців. Не згадують і знамените висловлювання московського рабина Мазе, коли той дізнався, що Троцький, до якого звернулись релігійні євреї, щоб припинити більшовицькі насильства на українських землях, відмовив їм. Мазе сказав: «Революцію роблять Троцькі, а страждають від того — Бронштейни» (про всяк випадок, нагадаю: Бронштейн — справжнє прізвище Троцького).

Коли я дискутую з такими істориками, особливо тепер, коли відкриті архіви гестапо й КДБ, вони посилаються на незаперечні свідчення гестапівських чи енкаведистських донесень, в яких констатується, що українці гаряче й вселюдно вимагають знищення євреїв — у перших, а у других твердиться, що євреї винаходять різні засоби, аби ухилитися від військової служби й тікають поза плечі радянських, у першу чергу російських, солдатів до Ташкента. За цим якось забуваються героїчні вчинки українських Праведників миру й просто мам, які, доки це було можливо, відправляли своїх синочків і доньок із харчами до гетто, де були їхні сусіди. Мої розмови з нащадками таких мам і самими мамами (тепер уже бабусями) свідчать, що відправляли діточок до гетто не до абстрактних євреїв, а до сусідів чи просто до людей, яким було, м’яко кажучи, скрутно.

Що ж стосується євреїв, що «тікали до Ташкента», то впродовж усієї війни, коли ордени ще не продавали на базарі, Героями Радянського Союзу стали 72 євреї, народжені в Україні, 27 з них — нагороджені за форсування Дніпра.

Коли взяти до уваги значно імовірніші, ніж підпорядковані політичним цілям, архівні документи й пропагандистські публікації обох сторін, спогади людей, то виявляється, що українці в Галичині з великою повагою й ностальгією згадують тих «наших», довоєнних «жидів», які бували й добрими порадниками, схильними допомогти людям, і казали: «Микола за мене працюватиме в суботу, а я за нього — в неділю». Йдеться не лише про Галичину.

Нещодавно дізнався від одного історика, ніби в рік Голодомору в Україні страшенно зріс антисемітизм, про що повідомляли у звітах співробітники НКВС. У той рік моя рідна тітка (з виразним єврейським обличчям) була вчителькою у селі Таборище, неподалік Чигирина, де починалась Хмельниччина. Її щиро поважали, любили. І вже після війни, коли я питав про український антисемітизм, вона впевнено казала: «Это, в основном, было к востоку от нас».

Мій родич Макс, чоловік моєї двоюрідної сестри, пройшов складний воєнний шлях і закінчив життя заступником голови ради ветеранів Великої Вітчизняної війни, попри те, що був єврей. У роки війни він — батальйонний комісар — потрапив до німців у полон. Комісарів, навіть євреїв, гітлерівці не нищили, а досліджували їхній фізичний і психічний склад. Макса «вивчали» в Маутхаузені, звідки він тричі організовував утечі. А після війни сім років (до смерті Сталіна) як зрадника його тримали в концтаборі в Норільську.

І сьогодні діти Макса й діти одного з його співв’язнів — найближчі друзі, попри те, що Макс із переконаного комуніста став правовірним євреєм. Його друга заарештували як бойовика ОУН(б), простіше кажучи, як бандерівця.

До речі, українські й єврейські політв’язні не раз у таборах ставали друзями. Це дуже легко побачити навіть із заголовків розділів у книжці Михайла Хейфеца «Українські силуети»: «Святі старики з України» — про євреїв, яких було захоплено й засуджено на вигнання ще в передвоєнні 1939—1941 роки. І наступний розділ «Бандерівські сини» про післявоєнних засланців — українців. Ці люди стали добрими приятелями Михайла Хейфеца й своїм прикладом вірності Україні допомогли йому стати свідомим євреєм.

Але досить прикладів. Яку концепцію покладено в основу ідеї україноюдаїки? Я її формулюю не своїми словами, а за думкою Сергія Єфремова, великого українського літературознавця й культуролога, висловленою в брошурі «Єврейська справа в Україні», виданій на початку ХХ ст. Він писав: «Євреї, як ми знаємо, живуть у найближчому зв’язку з українським народом. Це навіть не сусіди, як здебільшого інші народи, а одна із складових частин людності на самій же такій українській землі»

Думка Сергія Єфремова поряд із тим, про що свідчили матеріали, які потрапляли мені до рук, власне, й наштовхнула мене у свій час запропонувати як окремий науковий напрям «україноюдаїку». Моє авторство щодо терміна «україноюдаїка» визнане в Україні (див., наприклад, праці А.Подольського, Р.Мниха). Додам, що мені не раз доводилось чути заперечення, начебто були польські, литовські, російські, румунські євреї, але українських євреїв немає підстав виділяти, бо вони жили в польській або російській, аж ніяк не в українській державі, адже українські землі століттями були під Польщею або Росією. Хтось до того додає, що євреї «прислуговували полякам або росіянам», чи навпаки, «були жертвами погромників-українців». Тому мені щиро радять «україноюдаїку» замінити вивченням «історії й культури євреїв в Україні». Але повторюю С.Єфремова — «Євреї... одна із складових частин людності на самій же такій українській землі». Невипадково навіть у Сполучених Штатах Америки в 20-ті рр. минулого ХХ ст. євреї-емігранти з України, з пам’яті яких ще не зникли страшні картини погромів, продовжували вважати себе саме українськими євреями й поважати себе за це.

Відомий дослідник історії українського єврейства О.Заремба привернув мою увагу до публікацій одного з провідних єврейських літературних критиків початку минулого століття Баал Махшовеса (псевдонім Ісраеля Еліезера Еліяшева, що означає «той, хто розмірковує»). Він писав: «У той самий час, коли єврейська польська література відцвітає, в Україні формується група молодих єврейських письменників, яким судилося поєднати стиль наших старих письменників і сучасні сили єврейської літератури. Це особливо ясно виявилося в останні десять років художньої прози і єврейської поезії. Завдяки прозаїку Давиду Бергельсону і оригінальному романтику Дер Ністеру, завдяки талановитим поетам Давиду Гофштейну, Лейбі Квітко й Ошеру Шварцману єврейська література знову набуває могутнього кроку вперед... Письменники розділяють епоху, коли центром була Варшава, і епоху, коли Київ з його кількома видавництвами («Київське видавництво», «Народне видавництво» і видавництво «Культур ліги») став одним із найбільших центрів єврейського мистецтва, літератури і, зокрема, справжньої єврейської книжки».

У своїх публікаціях, у першу чергу в книжці «Південне єврейство і єврейська література в ХІХ ст.» («Дорем йіднтум ун ді ідіше літератур ін найцтн йоргундерт»), написаній у Києві та Берліні в 1920—1922 рр. і виданій у Берліні, Баал Махшовес обстоював думку, що сучасний літературний ідиш, попри те, що найбільші видавничі центри ідишської літератури в останній чверті ХІХ ст. були у Варшаві та Вільно, сформувався в Наддніпрянській Україні зусиллями письменників, для читачів — «українських євреїв». Баал Махшовес чи не перший почав вживати цей термін, поряд із терміном «південні євреї», який уживав, виходячи з того, що українські землі були на півдні Російської імперії. Засновником сучасної ідишської літератури він уважав хасидського цадика Нахмана з Брацлава.

За Баалом Махшовесом, нова єврейська література почала формуватися як важливий чинник у процесі протистояння народної релігії (хасидизму) та секулярного просвітництва (Гаскали). У той час, коли хасидизм зберігав тісний зв’язок із простим народом і користувався в переказах і літературних творах переважно мовою ідиш, просвітництво, яке було пов’язане з багатими й освіченими євреями, орієнтувалось на іврит, німецьку, а ще більше на російську мову й освіту, охоче співробітничало з російським урядом і його установами. Обидва напрями висміювали один одного, що призвело до великого поширення сатиричної та гумористичної літератури. Переважна кількість літератури мовою ідиш була пов’язана з симпатиками хасидизму й прихильниками народництва, як воно складалося, зокрема, в Україні.

Характерна для хасидизму орієнтованість на те, щоб ніколи не зважати на будь-які нещастя й лишатися оптимістами, відбивала, на думку Баала Махшовеса, характер саме українських євреїв, які завжди, більш ніж будь-де, були тісно пов’язані з ремісництвом і навіть із землеробством, зайняті продуктивною працею й торгівлею, не без іронії ставилися до схоластичних розмірковувань талмудистів, як ортодоксів, так і прихильників Гаскали (просвітництва). На противагу їм, Гаскала вважала мову ідиш шкідливим, невченим «жаргоном» і наполягала на вивченні як івриту, так і, особливо, російської мови, світських наук, на лояльності й відданості Російській державі.

Із цього протистояння Баал Махшовес виводив особливості ідишської літератури, що складалася на українських землях. Водночас він поділяв погляд, що етнічні особливості обумовлені історичними, географічними, міжетнічними обставинами, і підкреслював, що розквіт нової єврейської літератури тісно пов’язаний з особливостями земель Волині, Поділля та Галичини.

Останнім часом усвідомлення певної окремішності українських євреїв існує й у політичному житті, й у науковій думці Ізраїля, можливо, меншою мірою в наукових дослідженнях українських учених, як дослідників власне української історії, так і єврейської історії в Україні.

Дозволю собі визначити предмет україноюдаїки як вивчення історії, культури, літератури, побуту, традицій українських євреїв як окремого субетносу єврейського народу, що склався впродовж століть у постійному побутовому, політичному на рівні мас, мовленнєвому взаємопроникненні з українським народом, попри традиційну замкнутість євреїв, яка дозволяла їм зберігати свою окремішність і викликала недоброзичливість у певної частини українців, нарешті про різне й спільне у сприйманні світу й суспільства обома народами.

Частиною предмету україноюдаїки вбачаються вивчення за регіонами України українських євреїв та українсько-єврейського взаємопроникнення. У Підкарпатті й Карпатах русини в селах (чи не єдині в усій Європі) дуже скептично ставилися до тверджень, що євреї використовують у маці кров християнських дітей, бо надто добре знали сусідів-євреїв. На Тернопільщині, де виникла надзвичайно своєрідна (теж єдина в Європі) версія поєднання традиційного й загальноєвропейського в єврейській освіті (цікаво, до речі, прослідкувати можливий зв’язок між оцим єврейським просвітництвом і створеним ним менталітетом і формуванням саме в Тернополі в роки визвольних змагань українського народу «Жидівського куреня» Української Галицької Армії). В Одесі, куди мігрували євреї з Тернополя і Бродів, єврейські торговельники високого рівня з Наддніпрянщини і де утворилася така специфічна ментальність, яка ортодоксальним євреям із Поділля дозволяла казати, що «пекло починається в семи кілометрах від Одеси».

Надзвичайно цікавим є уривок, на перший погляд, суперечливий, із записок Абрама Козодоя (1893—1979), дитинство якого пройшло в містечку Покотилові Уманського повіту Київської губернії, що наводить у своїй книжці «Местечко, которого нет» Борис Хандрос: «Коли я замислююсь над взаєминами євреїв і неєвреїв у той старий час (кінець XIX — початок цього століття — Б.Х.), то мене вражає, як євреї знаходили спосіб, щоб працювати, і не раз навіть бути друзями з неєвреями. Євреї погано знали мову оточуючих, погано говорили польською мовою і українською.

613 заборон єврейської релігії ізолювали єврейське населення від оточуючих».

Знаючи інші свідоцтва, маю сказати, що цей «спогад» зазнав значного впливу радянської антирелігійної ідеології, яка суттєво перекручувала реакцію українців на єврейську своєрідність. Як свідчив український етнограф, батько Максима Рильського, Тадей Рильський, українські селяни поважали євреїв саме за вірність і відданість їхній давній релігії, й ще за їхню солідарність. Але, навіть за Абрамом Козодоєм, виявляється, що євреї працювали і часто навіть були в дружбі з неєвреями, що неєвреї часто бували на єврейських весіллях тощо.

На закінчення спробую дати найкоротше визначення україноюдаїки: комплексна, переважно етно-культурологічна наука про українське єврейство в його глибинних взаєминах і взаємопроникненні з українцями.

Один із моїх друзів, коли я розповів йому про свій задум написати про україноюдаїку в газету, заперечив мені: «Але ж це про історію, а газета пише звичайно про гарячі проблеми сучасності». Як на мене, то вивчення україноюдаїки — світлих взаємовпливів між нашими народами, того, що було не на політичній поверхні, а відбувалося «в глибині лісу», є дуже актуальним сьогодні, коли деякі представники як єврейського, так і українського політикуму намагаються (свідомо чи несвідомо) посварити нас навіть просто виразною неповагою до одного з наших народів.