Україно наша чучхейська...

Для тих, хто не знає, чучхе — це офіційна ідеологія Корейської Народно-Демократичної Республіки (Північної Кореї). Дослівно це перекладається як «господар свого тіла». У політиці ж означає «покладання на власні сили». Але це в теорії. На практиці ж «ідеями чучхе» оголошувалося все, що походило від Великого Керманича товариша Кім Ір Сена...

Ще зовсім недавно з тим, що таке чучхе, наші співвітчизники могли ознайомитися у журналах «Корея» і «Корея сьогодні», які з дивовижною регулярністю надходили в кіоски «Союздруку». Товар, до речі, не залежувався. Ще б пак! Щомісячник зі славослів’ям на адресу Великого Вождя товариша Кім Ір Сена та його сина Улюбленого Керівника товариша Кім Чен Іра (без пишних титулів ці імена й не вживалися), із розповідями про невсипущу турботу партії та інше читався як один суцільний антирадянський анекдот. Це була наша рідна радянська дійсність, наш рідний маразм, тільки побільшений до неймовірних розмірів... Чого варті були самі лише перли на кшталт: «Завдяки невсипущій турботі Вождя-Батька природний приріст населення Кореї збільшився», не пам’ятаю вже, у скільки разів (цитую з пам’яті). Бідолашний Вождь-Батько, це ж яких зусиль треба було докладати... Або геніальна цитата Керманича: «І горілку потрібно пити помірно...»

За словами відомої правозахисниці Валерії Новодворської, журнал «Корея» був тоді єдиним антирадянським виданням, яке вільно поширювалося в СРСР. Недарма кухонні читання його вголос стали улюбленою розвагою дисидентської інтелігенції періоду застою.

Для тих, хто вже призабув. Наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років ХХ ст. улюбленою організацією гурманів від політики була Молодіжна Революційно-Патріотична спілка «Промені чучхе», яка проголосила своєю метою нести світло ідей чучхе в темні маси співвітчизників. Веселі хепенінги «променів» небагатьох залишали байдужими. Чого, наприклад, варта була урочиста церемонія покладання до червоного прапора біля Київської міськради «революційної квітки Кімченірхви» (названої, ясна річ, на честь Улюбленого Керівника товариша Кім Чен Іра і обов’язкової для вирощування у кожній північнокорейській сім’ї). Або «обстріл» зі славетної меморіальної арсенальської гармати (з допомогою петард) Верховної Ради, що «продалася буржуазним націоналістам»... Або вітання початку роботи одного з останніх, іще «радянських» з’їздів КПУ, коли закиданих серпантином і конфеті делегатів чучхейці зустрічали величезним плакатом: «Рішення з’їзду схвалюємо і вітаємо!» (це притому, що з’їзд іще не розпочався і, відповідно, ніяких його рішень і близько не було)...

Нещодавно, розбираючи старі архіви, я знайшов папку з газетними вирізками, де розповідалося про славні діяння чучхейців, та десятком номерів офіційного друкованого органу МРПС «Промені чучхе» газети «Закал» (щоправда, логотип газети було зроблено так, що читалося чомусь «За кал»). Почав перечитувати... Щемливе відчуття ностальгії за веселими студентськими роками (я був одним із лідерів та творців спілки і навіть автором назви організації — «Промені чучхе») змінилося гіркотою... Мені стало жаль тих дівчат і хлоп’ят, котрі, бавлячись у «чучхе» і пишучи маразматичні заяви й програми, гадали, що зі сміхом прощаються з минулим, а насправді, як виявилося, віщували майбутнє... На жаль, сьогодні доводиться констатувати, що з усіх організацій, які з’явилися наприкінці вісімдесятих, «Промені чучхе» виявилася єдиною, чию програму виконано майже повністю.

Чучхейська багатопартійність

Зазвичай засідання ЦК МРПС «Промені чучхе» відбувалися в ресторанчику «Еней», у підвальчику будинку Спілки письменників на Банковій... Тоді, 1989 року, цей будинок обстановкою і духом нагадував Смольний 1917-го. Тут збиралися різномасті опозиціонери, від активістів щойно створеного Руху і до російських монархістів, тут поширювали самвидав усіх напрямів, сперечалися до хрипоти, тут довідувалися про останні політичні новини та плітки. «Еней» був унікальний як публікою, так і наддемократичними цінами. Ось у цьому ресторанчику за «чаркою чаю» і відбувся другий, завершальний етап Надзвичайного Історичного Конспіративного Установчого Конвенту «Променів чучхе», на якому було прийнято Основні Програмні Документи та Заяви для преси.

Одним із перших пунктів програми, крім побудови чучхейского комунізму на всій земній кулі, було: «Створити багатопартійність на взірець північнокорейської».

У зазначений період у СРСР існувала ще тільки одна партія — КПРС, на відміну від Північної Кореї, де їх було аж три — Трудова партія Кореї, «Чхондогьо-Чхонудан» (Партія молодих друзів релігії небесного шляху) та Соціал-демократична. І всі вони, до речі, були представлені у Верховних Народних Зборах (тамтешньому парламенті). Момент чомусь, на жаль, упущено у відомих рекламних роликах «Рік соціал-демократії». Якщо з ТПК — північнокорейським аналогом КПРС — усе було ясно, то дві інші партії функціонували лише тому, що в їхніх статутах і програмах значилася повна та всебічна підтримка всього, що походить від Великого Керманича. Понад те, теоретики північнокорейських соціал-демократів навіть зуміли довести, що ідеї чучхе — і є стовідсоткова соціал-демократія, але цього чомусь не схотів визнавати Соцінтерн. Втім, мало чого там не визнають реакціонери-соцінтернівці, які продалися імперіалістам, — приміром, наших «об’єднаних» вони також не шанують.

Сьогоденна українська багатопартійність мало чим відрізняється від північнокорейської. Як мінімум, 90% зареєстрованих партій, незважаючи на розмаїтість назв і задекларованих ідеологій, явно або неявно виконують вказівки, що надходять із вулиці Банкової. Починаючи від «центристських» (напевно, через близькість до центру влади) партій «більшості» і закінчуючи крикливими псевдоопозиціонерами з різнойменних «партій сприяння Президентові України» (що абревіатура збігається з абревіатурою ПСПУ Н.Вітренко, прошу вважати звичайним збігом, який не має жодного стосунку до прогресивних соціалістів). Та що там політкарлики! Навіть найбільша з тих, хто заявляє нині про свою опозиційність — Компартія України, — на попередніх президентських виборах успішно розіграла партію, написану політтехнологами Кучми, якому перемога гарантувалася виключно в разі виходу в другий тур разом із лідером КПУ Петром Симоненком. Але, з іншого боку, якби не виграв тоді Кучма, Петро Миколайович не зміг би залишатися полум’яним борцем із «антинародним режимом». Адже для успішного перебігу процесу боротьби з «режимом» потрібен, як мінімум, цей самий «режим» при владі...

Інший головний теперішній опозиціонер зовсім недавно задекларував себе як «політичного сина» нині діючого... Чим не чучхейська система?..

Великий Вождь

Побудова чучхейського суспільства неможлива без Великого Вождя. У програмі «Променів чучхе» такий пункт, зрозуміло, був. Звісно, теперішній Президент до Великого Керманича ще не дотягує... Хоча прогрес уже є. Хоч пам’ятників Леонідові Кучмі в містах та селах ще не натикали, але вже жоден держчиновник, котрий себе поважає, не дасть інтерв’ю телевізійникам, якщо на покуті не буде фотографії улюбленого Президента. Ось нещодавно школу в Артеку на його честь назвати хотіли. Правда, Леонід Данилович скромно відмовилися.

Особливо завзято про створення образу Великого Вождя дбають деякі телеканали, близькі, як-то кажуть, до соціал-демократів. Не північнокорейських, звісно. До об’єднаних.

Наприклад, якщо вірити теленовинам, у сьогочасній Україні всенародна підтримка конституційно-реформаторських ініціатив Президента нічим не поступається ентузіазмові, з яким північнокорейці підтримували різноманітні ініціативи Великого Вождя товариша Кім Ір Сена. Єдиний недогляд — окрім демонстрування мотальниць-прядильниць, трактористів-комбайнерів, лікарів-учителів, механізаторів-асенізаторів та інших фахівців у галузі державної розбудови, які натхненно розмірковують про необхідність перерозподілу повноважень між гілками влади та переходу від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської моделі, потрібно було ще більше скористатися досвідом країни повністю перемігшого чучхе і, на додачу до всього, організувати на вулицях міст масове водіння хороводів. Саме так у Кореї добропорядні громадяни виявляють свою радість із приводу чергової геніальної ідеї Вождя.

А ще розчулив цієї весни «Інтер». Пригадуєте, раніше традиційний весняний благоустрій міст і сіл іменувався «ленінськими суботниками»? А нині це, виявляється, вже зовсім і не «ленінські суботники». Нині, за версією «Інтера», якщо хтось раптом вирішив побіля свого будинку прибрати сміття, що назбиралося за зиму, і посадити декілька кущиків-квіточок, то здійснюється це «на виконання» вказівок Президента, який підписав доручення «Благоустрій України». Хто дивився численні інтерівські репортажі про весняні суботники, зрозуміє, про що це я. Майже кожен сюжет супроводжувався словами журналіста про те, що деревця і квітнички насаджуються не просто так, для чистоти й краси, а виключно на виконання... Отож, не було б цього мудрого доручення, ніхто до цього й не додумався б... Час, як у старому анекдоті про Брежнєва та мавзолей, у словосполученні «ленінський суботник» літеру «Е» на «ЬО» замінити...

Плюс чучхеїзація всієї країни...

«Покладання на власні сили» означало й те, що все необхідне країна може виготовити сама. Дуже цікаво ця проблема вирішувалась у КНДР. На верстатах, що поставлялися з СРСР, затиралося клеймо «made in USSR» і замінялося на «зроблено в Кореї». Таку ж процедуру проходили автомобілі й трактори. Радянські «газики» та «бєларусі» незбагненними чарами перетворювалися на витвори технічного генія з важковимовними корейськими назвами. Цей передовий досвід повністю реалізовано сьогодні в Україні. Правда, якщо на батьківщині чучхе це робилося заради ідеології, то в нас із прагматичніших міркувань — щоб заощадити гроші на податках та іншому... Для цього престижна іномарка розбирається і в напіврозібраному вигляді транспортується через кордон, а потім у якомусь сараї складається вже як «український автомобіль»... Піонерами тут були, до речі, теж корейці, щоправда, не північні, а імперіалістичні — південні. Ну, ви пам’ятаєте цей масштабний проект...

Меморіальним втіленням ідей чучхе у Пхеньяні є Монумент ідей чучхе — грандіозна колона-обеліск із білого мармуру з золотим декором і червоним смолоскипом на верхівці, який символізує ці самі ідеї. Свого часу в одному зі звернень до київської влади активісти МРПС «Промені чучхе» вимагали збудувати щось подібне і в столиці України. Хай із запізненням, але до чучхейців прислухалися. Щоправда, на верхівці помістили не червоний палаючий смолоскип, а незрозумілу зелену фігуру — напевно, творці страждали на дальтонізм і трохи переплутали кольори. На захист скульпторів варто зауважити, що статуя все ж таки нагадує язички полум’я...

Ішлося в документах МРПС «Промені чучхе» і про подарунки. Адже одна зі специфічних прикмет чучхейської дійсності Північної Кореї — система «подарунків Великого Вождя». Періодично передовим робітникам, інженерам, а іноді й усьому колективу якого-небудь підприємства вручаються різні цінні дефіцитні речі. Їм пояснюють, що Великий Вождь особисто подбав про них і надіслав подарунки. Це, як правило, меблі, наочне приладдя, апаратура (особливо медична) тощо. На кожній такій речі закріплюється спеціальна табличка, де зазначається, що це — «подарунок Великого Вождя».

В Україні цією чучхейською практикою сьогодні вже нікого не здивуєш. Повідомлення про те, що Президент або прем’єр-міністр України комусь щось подарували, звучать у випусках новин мало не щотижня. Подарунки ці найрізноманітніші — від мобілки для дівчинки, яка відзначилася на винищенні бур’яну-амброзії, до дзвонів для храму або теплохода для «Артеку». А подарованим комп’ютерним класам для шкіл і устаткуванню для лікарень узагалі втрачено лік. І це притому, що вартість деяких із цих «подарунків» набагато перевищує задекларовані прибутки як одного, так і другого дарувальника.

Одним із основних принципів чучхейського керівництва Кореї є «керівництво на місцях». Звісно ж, «Промені» не могли оминути цього і не внести у свою Програму пункту про впровадження його в життя. Тим більше що жоден номер журналу «Корея» не виходив без фотографії Кім Ір Сена або Кім Чен Іра, які стояли серед рисових полів (верстатів, корів тощо), із приголомшливим підписом на кшталт: «Великий Вождь товариш Кім Ір Сен (Улюблений Керівник Кім Чен Ір) із батьківською турботою про долю народу керує на місцях вирощуванням рису (виробництвом текстилю, доїнням корів тощо)»... Або, повертаючись до теми благоустрою, підпис під фото Кім Чен Іра серед кущів: «Керівництво на місці роботи з перетворення одного з найгарніших куточків корейської природи — гори Чонбан — на паркову зону відпочинку народу».

«Керівництво на місцях» останніми місяцями особливо подобається нашому Улюбленому Керівникові, шановному прем’єр-міністрові України Віктору Януковичу. Приїхав, поспілкувався з народом, перейнявся і відразу дав розпорядження все вирішити, недоліки усунути, про виконання доповісти... Виходить, що раніше, сидячи в будинку на Грушевського, він про ці проблеми не знав... Але будинок цей, хоча й білого кольору, — не зі слонової кістки, а все-таки з каменю... Звісно ж, уся ця батьківська турбота про потреби народу — ну ніяк не пов’язана з виборами... Про це улюбленому нашому керівникові, шановному Віктору Федоровичу навіть нагадувати не треба було. Ніхто про це навіть і не подумав... Чес-слово!

О! Мало не забув... Останню промовисту ініціативу «Променів» було висунуто рівно 10 років тому. 1994 року, коли в Криму на виборах Великого Вождя Автономії перемогу одержав лідер Республіканського руху Криму Юрій Мєшков. Тоді черговий Історичний Конвент МРПС «Промені Чучхе» розробив варіант остаточного вирішення кримської проблеми. Мєшкову було запропоновано перекопати Перекоп і засипати Керченську протоку. Перекоп іще не перекопали. А ось ідея з протокою сподобалася російським товаришам...

І останнє

Повернімося до ідей чучхе. Чучхе з його покладанням на власні сили стало ідеологічним обгрунтуванням самоізоляції. На перший погляд, ніякої самоізоляції у зовнішній політиці сучасної України не спостерігається. Ми відкриті для всіх, а політика наша — багатовекторна. Ось тільки якщо хтось пам’ятає зі шкільної програми, як підсумовуються вектори, той знає: два однакових, але різноспрямованих вектори (Схід — Захід) при підсумовуванні дають нуль. А вихідна точка так і залишається всередині України, не перетинаючи її кордонів. Більше того, останніми роками в центральних ЗМІ, та й у вустах багатьох високопоставлених чиновників, набирає сили антиамериканська, антизахідна риторика. Делікатні натяки про бажаність проведення в Україні чесних і прозорих виборів усе частіше оголошуються втручанням у внутрішні справи України та нерозумінням наших реалій. Дедалі частіше в Україні лунає, що нині у нас знову «власна гордість» і свої, протилежні (або, якщо хочете, «реверсні») всьому цивілізованому людству інтереси. А все решта — «підступи»...

І ще. Наша влада дуже пишається стабільністю в Україні. І це чудово. Ось тільки стабільність різна буває... До речі, Північна Корея нині — найстабільніша країна у світі.