Україна XXI століття: живемо в добу нового Середньовіччя?

Цю статтю можна сприймати як жарт, проте в кожному жарті є, як то кажуть, частка правди. У цьому разі - правди досить гіркої та неприємної для нас, громадян сучасної України.

Отже, спробуймо простежити і знайти типологічні паралелі між нашою дійсністю та європейським Середньовіччям (а їх насправді чимало). Частина істориків вважає, що доба Середньовіччя закінчилася 1492 року, що пов’язано з Колумбовим відкриттям Америки. Водночас чимало фахівців дотримуються думки, що на багатьох рівнях - cоціальному, економічному, регіональному, ментальному тощо - Середньовіччя тривало в низці європейських держав і в XVI, і в XVII, і навіть у XVIII cтолітті.

Так, на думку видатного французького історика Фернана Броделя, який висунув та обґрунтував концепцію «Довгого Середньовіччя», доба тривала аж до кінця XVIII чи навіть до початку XIX століття. При цьому йшлося про збереження певних глибинних структур, які можна, відповідно до концепції історика, віднести до так званого «часу великої тривалості». Використовуючи категорію la longue durée, Фернан Бродель досліджував такі історичні структури, як матеріальна культура, повсякденне життя, історія цивілізацій та ментальностей, «вікові тренди» геоекономіки.

Між тим, в Україні в певній формі середні віки, як може здатися, тривають і досі… Розгляньмо кілька характерних рис українського суспільства, що спонукують до певних роздумів.

Монархія

Не є новиною, що в європейських державах розвинутого (зрілого) Середньовіччя домінувала така форма правління як монархія. Володар та порівняно невелика група - його найближче оточення (якщо маємо справу з абсолютною монархією), а іноді поруч із ним станова еліта - вищі дворяни-феодали (землевласники) - на власний розсуд розпоряджалися всіма головними сферами життя країни.

Монарх зосереджував на собі всі важелі влади: був одночасно вищою законодавчою, виконавчою (іноді - залежно від характеру, харизми та вдачі - делегуючи ці повноваження голові уряду та найближчим соратникам), судовою фігурою (призначав покарання, милував будь-якого підданця тощо). Втім, в Англії у січні 1649 року цей принцип було відкинуто і відбулася подія, що викликала справжній шок у всій Європі. Мається на увазі страта короля Карла I Стюарта за вироком парламенту - по-справжньому «іменем общин та народу Англії». Але це був виняток - аж до Великої Французької революції, тобто страти Людовика XVI також у січні, але вже 1793 року. Додамо, що ці події відбувалися вже в Новий час.

Але за доби Середньовіччя монарх стояв вище за будь-який закон, вище за будь-яке право кожного мешканця його держави. І згадувані вище події були радше винятком із правил. Який це має стосунок до сучасної України? Формально в нас - президентсько-парламентська республіка. Проте в мене є підстави сумніватися в цьому. Президент володіє повним набором важелів у виконавчій владі; має чимало формальних законодавчих прав, а ще більше - неформальних. Фактично адміністрація президента України контролює абсолютно «кишеньковий» парламент, що виконує в нашій країні на нинішньому етапі суто технічну функцію - візувати та легітимізувати рішення, ухвалені президентом та чиновниками його адміністрації або найближчими до нього впливовими особами. Президент є найвищою інстанцією і в судовій владі, оскільки володіє правом помилування; понад те, за удаваним фасадом незалежної судової гілки ховається необмежена влада Віктора Януковича та його оточення, можливість нав’язувати судам будь-які «потрібні» рішення (найяскравіший приклад - це, безумовно, справи Юлії Тимошенко та Юрія Луценка).

Чому в зв’язку з ситуацією в Україні можна згадувати таку категорію як монархія? Попередні твердження налаштовують на думку, що в Україні влада справді зосереджена в руках однієї особи (президента) та її найближчого оточення (буквально кількох осіб), які стоять вище за будь-який закон (не є винятком і Конституція) і мають можливість ухвалювати ключові рішення в усіх головних царинах життя.

Ієрархічна соціальна система та феодалізм

Середньовіччю притаманна чітка ієрархічна соціальна структура, чіткий поділ суспільства на певну кількість станів (класів), які легко можна відрізнити один від одного за статусом, характером занять, роллю в суспільстві, престижністю, правами та обов’язками, джерелом прибутків тощо. При цьому в панівній ідеології ці стани розглядаються як фундаментально нерівні та нерівноцінні, й такий стан речей нібито має божественну природу і є втіленням гармонії та справедливості. Ця суспільна ієрархія загалом зводиться до класичної схеми, яка у XI столітті восторжествувала й набула свого класичного формулювання: oratores, bellatores, laboratores («ті, хто моляться», «ті, хто б’ються», «ті, хто працюють»). Тобто священики (духовенство), військовий клас (дворянство, лицарі) та «люди праці» (селяни, а також ремісники).

Дуже спрощено, проте досить близько до реального життя соціальну систему в Україні можна описати так: люди поділяються на два великих класи (всередині яких є власні градації, проте їх ми тут не розглядатимемо): «людей влади», тобто можновладців та пов’язаних із ними осіб (так званих «мажорів», «блатних» тощо), і «пересічних людей», «електорат». Між ними дедалі глибшає своєрідна прірва у соціальному статусі, громадянських правах, а також, як правило, і в економічному становищі (оскільки політична еліта й економічний панівний клас у нас - це одне й те саме). «Пересічний» громадянин не може розраховувати на захист й адекватне представництво своїх економічних, особистих, громадянських прав, насамперед у судах, на рівність у разі виникнення конфлікту будь-якого штибу з кимось із «людей влади».

Формальна однаковість кримінального та адміністративного законодавства для всіх (не забуваймо, що за доби Середньовіччя суди також зазвичай поділялися за становим принципом: окреме судочинство й судові органи для духовенства, дворянства, простолюду) насправді є ширмою, яка приховує те, що зовсім не є для більшості з нас таємницею. Непоодинокими, якщо навіть не сказати - масовими є випадки, коли впливові особи, депутати, чиновники, їхні діти - «мажори» уникали кримінальної відповідальності за тяжкі злочини (дуже часто - злочини на дорозі, пов’язані зі смертю перехожих під колесами автівок), за які «пересічні» громадяни практично завжди несуть покарання. І це лише наочні, всім відомі інциденти, можна сказати, верхівка айсберга. Корупційні зв’язки, «блат» у сфері працевлаштування, освіти, розподілу важливих посад тощо - все це ще більш переконливі приклади, які засвідчують цю фундаментальну нерівність. Щоправда, можна заперечити, що станова система Середньовіччя побудована на спадковому принципі, де перейти від нижчого стану до вищого з допомогою особистих якостей надзвичайно важко, а в Україні такі «стрибки» цілком можливі. Проте чинник місця народження (населеного пункту, де особа народилася), а ще більше - соціального статусу батьків має велике значення, впливає на успішність майбутньої долі будь-якої людини. І аж ніяк не можна заперечити, що стартова перевага дитини-«мажора» над вихідцем із незаможної пересічної родини величезна.

Понад те, щодо соціальної системи, яка нині домінує в Україні, як на мене, можна застосовувати навіть деякі критерії, що опосередковано вказують на наявність у нас пережитків, ні багато ні мало, феодалізму! Наявність феодалізму як соціальної формації та певної економічної системи відносин є однією з провідних ознак Середньовіччя, особливо в економіко-центричних моделях, зокрема в Карла Маркса. Не маючи можливості докладно проаналізувати це поняття (про нього написано безліч наукових розвідок), зазначу лише, що велике занепокоєння може викликати таке становище в країні, коли окремі представники влади, чиновники, народні депутати водночас є і великими землевласниками, фактичними господарями цілих земель (за масштабами співмірних навіть із такими державами, як Люксембург чи Монако). Понад те, це іноді набуває таких форм, що землевласник (своєрідний сучасний феодал) нерідко почувається цілком безкарним володарем, який де-факто встановлює власні закони на своїй території і навіть дозволяє собі власноруч карати тих, хто чимось заважає його інтересам або навіть просто не подобається. Справа депутата Лозінського - це крайній вияв такої форми відносин. Щоправда, випадок виявився настільки кричущим, що відповідальності уникнути не вдалося, хоч в інших випадках суд нерідко ставав на бік «феодалів».

Ще однією цікавою аналогією із Середньовіччям можна вважати непоодинокі вияви любові заможних та впливових людей до замків чи навіть палаців, розкішних маєтків, а цілу групу «обслуговуючого персоналу», дрібних помічників цих осіб можна розглядати як почет дрібних володарів, часом - як клієнтів (за середньовічною термінологією) чи васалів цих «феодалів». Нав’язливе бажання приватизувати, огороджувати свої маєтки від пересічних людей, захоплювати сусідні землі та об’єкти, контролювати рух людей на своїх територіях, не допускати і навіть карати сторонніх осіб, які опинилися там, - все це, хоч і досить віддалено, нагадує суворі реалії доби феодалізму.

Архаїчні структури на рівні ідеології та масової свідомості

Як уже зазначалося, на рівні панівної ідеології для Середньовіччя властиве протиставлення різних соціальних станів, уявлення про їхню фундаментальну нерівність у статусі та правах; окрім того, характерним є поділ культури на «високу» та «низьку». Висока культура - це здебільшого культурні цінності та норми, що є визначальними для верхівки суспільства, на рівні ж масової культури часто спостерігаються (мається на увазі так звана «народна культура», культура неписьменної або ж «німої» більшості; порівняймо з назвою роботи видатного російського дослідника Арона Гуревича «Середньовічний світ: культура німої більшості») забобонність, віра у надприродні феномени, нераціональні способи пояснення життєвих явищ (віра в найнеймовірніші дива, темні сили та їхній вплив на життя, ірраціональне пояснення різних хвороб та нещасть через вплив потойбічних сил, а також їхніх земних «представників» - відьом, чаклунів тощо).

Хоч як це дивно, типологічну схожість із Середньовіччям автор помітив навіть на рівні неофіційної та латентної суспільної ідеології, а також масової свідомості.

Так, із боку «блатних», «людей влади» спостерігається майже відверте, неприховане презирство і зневага до «електорату», «виборців», «пересічних» тощо; думка про власну вищість і навіть обраність, про те, що «народ» є лише об’єктом маніпуляцій та економічного зиску для еліти, ніколи не повинен мати самостійної цінності, якихось особливих прав. І водночас із боку «електорату» відчувається відверта ворожість, якщо не ненависть до панівного класу.

Ця панівна ідеологія мимохіть виявляється у висловлюваннях політичних лідерів (на кшталт «А що ми зробили для людей?» - на мою думку, це висловлювання приховує підсвідоме почуття власної вищості, інакшості порівняно зі звичайними людьми), а також у всіх суспільно-судових практиках, де нерівність виявляється фактично. Розмови про демократію, права народу - це лише балачки, замилювання очей, примітивна риторика, оскільки говорити про справжній стан речей та про свої справжні погляди невигідно й небезпечно, особливо напередодні виборів.

І остання, досить дивна особливість, яку хочеться відзначити. Це те, що, незважаючи на нібито значний розвиток освіти та науки та їх вплив, в Україні й досі спостерігаються якісь атавістичні вияви просто-таки середньовічної забобонності та невігластва на рівні низової культури: екстрасенси, маги, ворожки, - і все це майже на серйозному рівні! Те, що народна свідомість шукає допомоги в окультних сил, довіряє часом звичайним шахраям під маскою чаклунів, засвідчує, напевне, дикий та запущений стан культурного поля в Україні, коли вплив інтелектуалів, моральних авторитетів зведено нанівець (звідси й значна розповсюдженість так званих релігійних сект, які отруюють свідомість хибними поглядами, а ще гірше - намаганням контролювати особисте життя людини, руйнують родини, та й саму психіку своїх адептів). Отак і живемо в Середньовіччі політичному, а іноді й культурному, навіть не здогадуючись про це…