Україна в долях. Польські революціонери на Чернігівщині (30—60-ті роки XIX ст.)

Рік Польщі в Україні змусив нас уважніше подивитися на ті сторінки історії, де доля об’єднувала спільною справою представників двох братніх слов’янських народів. Такими сторінками було повстання декабристів і національно-визвольний рух у Польщі й Україні в першій третині XIX століття.

Останнім часом явно став вгасати інтерес до історії таємних товариств і повстань, які розбурхували Європу в 20—60-ті роки ХІХ століття. Проте в контексті українсько-польських зв’язків ця тема вельми показова передусім переплетенням доль видатних діячів України, Росії і Польщі — політиків, учених, мислителів, письменників, художників.

Ідея об’єднання прогресивних сил витала ще від часу створення Південного товариства декабристів і Товариства з’єднаних слов’ян, котрі діяли на українських землях із початку 20-х років XIX століття. Улітку 1825 року для встановлення тісніших зв’язків із польським Патріотичним товариством у Бердичів на переговори з Петром Мошинським вирушає один із керівників Південного товариства генерал Сергій Волконський, герой війни з Наполеоном. Погоджував із польськими революціонерами план спільних дій і командир Чернігівського піхотного полку Сергій Муравйов-Апостол. Цим контактам сприяв видатний польський поет Адам Міцкевич, який вважав: «Таємні товариства складалися із найблагородніших, найдіяльніших, найпалкіших і найчистіших представників російської молоді».

Розгром таємних організацій і придушення повстання декабристів 1825 року, а через п’ять років Польського повстання 1830—1831 років, яке охопило території польських, білоруських, литовських губерній, Волинь, Полісся і Поділля, спричинили масові арешти. Одних чекала страта, інших — сибірське заслання або кулі горців на Кавказі, а комусь дісталося «легше» покарання — життя під наглядом поліції в невеличких містах Російської імперії. До останніх було віднесено й Чернігів.

Довгий час про цей епізод нашої спільної історії намагалися не згадувати: справді, адже Чернігів не «в’язниця народів», як висловився свого часу один із ідеологічних працівників. Але як викреслити з біографії міста перебування у ньому таких видатних польських патріотів, як згадуваний уже граф Петро Мошинський, Юліан Сабинський, талановитий художник, друг Тараса Шевченка Броніслав Залеський, драматург Аполлон Коженєвський і його син — відомий нам під ім’ям Джозефа Конрада, і чимало інших.

Збережені в Державному архіві Чернігівської області напівзотлілі жандармські звіти повідомляють нам: «Позбавлений графського достоїнства та дворянства Петро Мошинський, 38 років. Під наглядом із листопада 1834 року. Утримання від скарбниці не отримує і харчується від трудів. Сімейство має і перебуває при ньому. Поводиться дуже скромно». Вирватися із сибірського заслання допоміг Петру Мошинському Олександр Миколайович Муравйов, котрий очолював тоді Іркутське губернське правління і співчував засланим декабристам і полякам.

У Сибіру доля звела учасника Польського повстання 1830—1831 рр., активного діяча польського таємного товариства Юліана Сабинського з Сергієм Григоровичем Волконським і його родиною. Між ними встановилися теплі, дружні стосунки. Особливо багато уваги Юліан Сабинський приділяв синові Волконських Михайлу, котрий через багато років із вдячністю згадував свого польського вчителя. Не забула згадати про нього в своїх «Записках» і Марія Миколаївна Волконська (уроджена Раєвська), що розділила з чоловіком перебування у тридцятирічному сибірському засланні: «Між іншим, у будинку був пан Сабинський, засланий поляк, котрий чудово володів французькою мовою і віддавав Михайлику весь свій час без щонайменшої винагороди».

1857 року Ю.Сабинському дозволили залишити Сибір, але, повернувшись на батьківщину, він не залишив свої волелюбні ідеї. Його знову заарештовують, але, врахувавши дуже похилий вік, висилають під нагляд поліції до Чернігова. Навесні 1869 року Юліан Сабинський помер. На жаль, розшукати його могилу не вдалося.

Водночас із Сабинським перебував у Чернігові відомий польський письменник, драматург Аполлон Коженєвський. Палкий патріот, він брав участь у підготовці Польського повстання, але був заарештований і разом із сім’єю засланий у Вологду ще до його початку. Стан здоров’я Коженєвських почав погіршуватися і навіть переведення їх до Чернігова не врятувало життя дружини драматурга й матері Юзека — у майбутньому всесвітньо відомого письменника Джозефа Конрада. Вона померла в Чернігові 15 квітня 1865 року.

Після смерті дружини А.Коженєвський бачив перед собою єдину мету — виховання сина. Проте не залишав він і літературну діяльність. У Чернігові він написав статті, опубліковані в Tygodniku Ilustrowanym, зокрема Bez ratunku (1866 р.). У грудні 1867 року, коли стан здоров’я Коженєвського ще погіршився, йому вдалося виклопотати паспорт для себе і 10-річного сина й виїхати до Львова (Східна Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії).

Ще зовсім молодим опинився під «опікою» чернігівських жандармів згодом відомий політичний діяч, історик і художник Броніслав Залеський. За участь у таємному студентському товаристві Дерптського університету (нині місто Тарту в Естонії) за вироком суду його 1841 року також вислали в Чернігів. У 1845-му Б.Залеського помилували, проте на свободі він пробув недовго. Уже наступного року його знову судили за зв’язок із таємними товариствами, і вирок був значно суворіший — мав стати солдатом Оренбурзького корпусу. Там Броніслав Залеський зустрівся і подружився з Тарасом Шевченком. Їх зблизили і спільність поглядів, і захоплення живописом.

Як художник, Тарас Григорович був запрошений Залеським взяти участь у Каратауській експедиції, завдяки чому одержав можливість повернутися до улюбленої справи. «Святою» назвав дружбу з ним видатний український поет. Яким теплом віє від рядків його листа до Броніслава Залеського, написаного 15 вересня 1856 року: «Ти з таким чистим захопленням (інакше й бути не може) пишеш мені про своє повернення на милу батьківщину, а я… Вибач мені, мій єдиний друже! Я мало не заплакав. Зрозуміло, відстань не може змінити тебе, мого випробуваного друга. Але без тебе все-таки я сирота круглий в Оренбурзькому безлюдному краї».

Чернігівській поліції довелося спостерігати й за членом польського таємного товариства С.Бернадським. 1841 року він отримав дозвіл повернутися на батьківщину — у Ковельський повіт Волинської губернії.

За участь у польському революційному русі (проходив у справі Конарського) на каторжні роботи в Сибір вислано Іоахима Лесневича. Термін заслання йому скоротили й 1847 року перевели до Воронежа. Рідні Лесневича звернулися до міністра внутрішніх справ із проханням про цілковите його звільнення, проте у вересні 1852-го І.Лесневича перевели під нагляд поліції у Чернігів, аби остаточно переконатися в його благонадійності.

Відмовили в поверненні на батьківщину і дворянинові Петру Цехановичу, котрий перебував 1849 року під наглядом поліції в Чернігові за «причетність до політичних справ».

Після сибірського заслання опинився в Чернігові і граф Карл Олізар — активний діяч польського таємного товариства. 1856 року він звернувся до влади по дозвіл повернутися на батьківщину.

Це лише кілька епізодів із біографій людей, у чиїх долях залишило слід перебування у Чернігові. Скупі відомості довелося витягати з жандармських донесень і листування чиновників в архівах Києва й Чернігова. Безумовно, хотілося б дізнатися значно більше і про вплив цих освічених, із прогресивними поглядами людей на громадське життя міста, про їхні заняття і коло знайомств. Але в невеликому губернському центрі — 1861 року населення Чернігова становило 14,6 тисячі жителів — усі його мешканці були як на долоні й навряд чи вони афішували свої зв’язки з «неблагонадійними». Тому залишається надія на польські джерела — спогади й документи, де відбиті й події, пов’язані з Черніговом.