УКРАЇНА У МОЄМУ СЕРЦІ

Чим є для мене, українця, котрий живе в Росії, моя Батьківщина, моя Україна? Непросте запитання.

Випускником Дрогобицького нафтового технікуму 33 роки тому я приїхав у Західний Сибір за комсомольською путівкою. Відтоді живу і працюю в місті Сургуті Тюменської області. Я щасливий тому, що в мене не одна, а дві Батьківщини. Україна дала мені життя, виростила і гідно виховала. Росію шаную як другу батьківщину, яка надала моїй сім’ї притулок і дала хліб, дала мені вищу освіту, створила всі умови для того, щоб я міг творчо розкритися, відбутися як особистість, професіонал, громадський діяч.

Розумію, що даю привід прибічникам гасла «Україна — для українців» єхидничати: «Якщо ти, пане Самборський, так любиш свою батьківщину, то чому живеш у Росії, а твоя «ненька» знекровлена, виснажена, бідує?» Охоче відповім таким псевдопатріотам. Я міг би облаштувати своє життя на Львівщині чи на Поділлі в плані матеріальному, але при цьому завжди залишався б у психологічному вакуумі. Самостійній Україні (який парадокс!) не потрібні ні мої знання, ні моя енергія, ні мої гроші, ні я сам. Знаю з досвіду: два роки намагався організувати бізнес у рідному місті. Здався. Капітулював. Як можна почуватися на моїй малій батьківщині особистістю, якщо при призначенні на посаду там кожного ідентифікують спочатку поліфонічно: русин ти чи поліщук? А може, бойко? Гуцул? Східняк? А потім ще й конфесійно. Православний? Греко-католик? Католик? Можновладці якщо не культивують, то й не припиняють демонструвати певну перевагу жителів західних областей над жителями східних, особливо в патріотичній і мовній сферах. Робиться це не явно, не декларативно, але факти — річ уперта.

Після «розлучення» 1991 року в Україні переважала «ейфорія незалежності», і насамперед від Росії. А в Росії відчувалося роздратування — проголошення Україною своєї самостійності призвело до серйозних негативних економічних наслідків для наших країн. До осені 1997 року зовнішній борг України за роки її незалежності сягнув 9568 млн. доларів. Одним із її найбільших кредиторів була саме Росія, заборгованість їй становила тоді 2105 млн. доларів, у тому числі «Газпрому» — 1120 млн. доларів. Для багатьох українців «рідна ненька» виявилася злою мачухою. Позбувшись роботи і засобів для існування, вони стали мігрувати за кордон.

Що було, те було. Наші країни вже давно пережили відцентровий цикл свого розвитку. Системна криза, що охопила всі сфери життєдіяльності як Росії, так і України, змусила Росію тверезо поглянути на об’єктивну реальність. А вона така, що сьогодні наші держави ризикують утратити суверенітет, потрапивши в економічну залежність від розвинених країн-кредиторів, які висувають умови, які йдуть урозріз із геополітичними та національними інтересами України й Росії. Відчуваєте, як безнадійно застаріли ідеологічні (і не тільки ідеологічні) претензії колишньої «колонії» України до колишньої «метрополії» Росії? І якими небезпечними є реалії нинішнього життя? А Україна, ніби посипана нафталіном (боляче дивитися на це!), продовжує жити на старому негативі.

Для мене Західна Україна — це місце, де засновуються, з одного боку, культура й прогрес, а з іншого боку — звідси виходять негативні, часто провокаційні процеси. Я категорично стверджую, що багато в чому через верхівку, яка живе на Заході, Україна стала тим, чим вона сьогодні є, — бідною відсталою державою. Уряд України не припиняє пропаганду, яка роз’єднує український і російський народи, пропаганду, по суті, огиднішу, ніж нещирі заклики до братерства й інтернаціоналізму, що звучали від комуністів. Ті фальсифікували історію України й Росії, нинішні правителі фальсифікують її по-своєму, перевертаючи з ніг на голову навіть загальновідомі історичні факти. Нинішня влада «крутить і крутить довгограючу платівку», експлуатуючи справді страшні факти голодомору, виселення після війни із Західної України 400 тисяч громадян та інші трагічні історичні моменти. Сама ж при цьому виявляє комплекс соціальної безвідповідальності, доводячи своїх громадян до останньої межі злиднів. Використовуючи релігійні переконання, а швидше, заповнюючи вакуум, що створився після краху комуністичної ідеології, власті відвертають людей від насущних проблем — при тотальному безробітті та злиденній пенсії на території України (черговий парадокс!) будується неймовірна кількість храмів — величезних, трохи менших і маленьких. Мовляв, оскільки немає роботи, йдіть і моліться, Бог дасть вам хліб насущний!

65% українців сьогодні не володіють рідною мовою. Замість того, щоб освічувати народ, його вже 10 років лякають асиміляцією з боку Росії, передусім мовною і культурною. За цей час українці змогли б наново вивчити не лише свою рідну українську мову, а й латину разом із китайською, якби цю проблему вирішували не указом президента, а створенням і впровадженням науково обгрунтованих програм навчання, терпляче і наполегливо (але вкрай делікатно, особливо в південних та східних областях), упроваджуючи державну українську мову в усі сфери життя!

Я впевнений, що головна проблема України полягає в нездатності (і небажанні) критично поглянути на себе з боку, чесно і без самообману осмислити причини, через які багатомільйонний талановитий народ за тисячоліття не зміг створити власної держави (я кажу про державу в повному сенсі цього слова, а не про деякі її ознаки).

Чесне осмислення цих причин і визнання очевидного — адже ми самі багато в чому винні! — ось початок оздоровлення і побудови справді (а не декларативно!) незалежної сучасної держави!

Необхідно замислитися, у чому річ. Може, головні цінності не ті? Може, орієнтири не ті? Може, герої (передбачаю реакцію деяких «політиків» і «громадських працівників», але не вчених!) не ті? Може, не тим шляхом ішли?

Зараз у сучасній Україні зрадника, котрий зрадив присягу і перейшов на бік ворога, проголосили національним героєм. Іншому «борцю», котрий починав свою діяльність із карних злочинів, з убивства, за що і був засуджений судом, людині, яка присягала Гітлерові, а потім під гаслами боротьби за «незалежну Україну» убила тисячі українців, хочуть присвоїти (чи вже присвоїли?) звання Героя України? Як реагувати на статті в деяких газетах, де звільнення України від німецько-фашистських загарбників трактується як перемога одних загарбників України над іншими? І це при тому, що фашисти офіційно називали жителів України (як і росіян та білорусів) «унтерменшами»! І планували знищення більшої частини населення.

Колишні партійні лідери — нинішні владарі — б’ють себе в груди кулаком, рвуть комірці своїх вишиванок, кричать із високої трибуни про свою велику любов до України. У цей час, вимушені і сьогодні втікати з рідного злиденного дому, українці мовчки люблять свою Україну, живучи в Росії й Америці, Ізраїлі та Польщі... У Сургуті їх ні багато ні мало — близько 40 тис. чоловік. У кожного, як і в мене, дві батьківщини. Українці будують дороги, видобувають нафту і газ, навчають дітей, лікують хворих, возять вантажі дорогами... І гордо вимовляють свої українські прізвища, заживши репутації людей розумних, порядних, працьовитих, талановитих. Їх ніхто не кривдить і не гнобить, не запитує про національність. У Сургуті працює одна з небагатьох у Росії недільна школа українською мовою. Її закінчили вісім десятків учнів, а 26 випускників вступили у вузи України. У Сургуті торік двічі на тиждень на радіо виходила в ефір передача «Благовіст», на місцевому телеканалі городяни щотижня дивляться телепрограму «Родовід». Обидві — українською мовою. У Сургуті часто бувають із концертами відомі артисти України. Місто має свій ансамбль бандуристів. Обладнано приміщення для занять із музично обдарованими дітьми. Є свій, нехай маленький, громадський центр, де роблять переклади документів з української мови, де вечорами збираються аматори української пісні і просто друзі-земляки.

Сьогодні я близький до здійснення своєї давньої і найбільшої мрії — встановлення в Сургуті пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку, автором якого став відомий у Росії й Україні скульптор А.Цимбал. Кроки, що наближають цю подію, зроблено: відведено землю, вилито з бронзи погруддя поета, готовий проект постаменту, у принципі вирішено питання закупівлі й доставки граніту з України. Все це я роблю власним коштом, і, зізнаюся, у це меценатство вкладено чималу частку мого честолюбства. Чому? А тому, що я — українець! У мене досить грошей, щоб жити в будь-якій країні світу, але я не бажаю бути космополітом, як нині стало модно.

Немає в світі двох інших держав, історична доля яких переплелася б тісніше, аніж долі Росії й України. Я цілком згоден зі словами Івана Кураса, віце-президента НАН України, який вважає, що спільне етнічне й цивілізаційне коріння, що проростає у Київську Русь, тривале перебування в СРСР, спільне подолання світових катаклізмів, близькі економічні системи — далеко не повний перелік глобальних зв’язків наших двох народів — українського і російського. Хто виграє від конфронтації? Ніхто! Росія й Україна вже зрозуміли, що в основі розвитку співробітництва між російськими й українськими регіонами та підприємствами і між країнами в цілому мають лежати їхні економічні інтереси. Додам від себе: при рівноправному партнерстві. Росії час забути про роль «старшого брата», а Україні час припинити комплексувати з приводу «молодшого брата». Немає «старшого» і «молодшого», є рівні! Настав час зробити чергові дружні кроки назустріч одне одному. І доти, доки наші суверенні держави не знайдуть балансу інтересів, доки не буде усунуто багато справжніх, а найчастіше надуманих проблем, Україна в моїй душі й у душах моїх земляків, що живуть у Сургуті, залишатиметься найбільшим душевним болем.

Володимир Трохимович Самборський належить до стародавнього й знатного, відомого з чотирнадцятого століття українського роду, що бере початок у місті Самборі на річці Дністер, на межі України з Польщею.

Зараз Володимир Трохимович працює генеральним директором ВАТ «Сургутський торгово-промисловий дім», є засновником ще декількох ремонтно-будівельних фірм, інвестує гроші в поставку продуктів харчування в Сургут. Займається громадською роботою — входить до складу засновників регіональної організації СПС. З 1998 р. очолює Українську національно-культурну автономію міста Сургута.