УКРАЇНА РУХАЄТЬСЯ В ЄВРОПУ, А ТОМУ КОРДОН НА ЗАМКУ

Українські прикордонники о 3-й годині ночі висадили з автобуса 10-річного хлопчика, оскільки його батько не завірив у нотаріуса копію свідоцтва про народження сина

Ситуація

Комфортабельний автобус «Мерседес» рухається за маршрутом Інгулець — Ростов-на-Дону. Зупинка на прикордонному пункті «Новоазовськ». Четверта година ночі 31 травня. За добу — Міжнародний день захисту дітей. У напівпорожній салон автобуса входить український прикордонник. Сонні пасажири риються в кишенях і сумках, дістають паспорти.

— А ви нікуди не поїдете, — байдуже каже мені страж кордону.

— Чому?

— Документи не в порядку. Пройдімо зі мною.

Ми виходимо з автобуса і направляємося у вартівню.

— Ось, подивися, — звертається прикордонник до свого лисуватого начальника, котрий сидить на столі, — незавірена копія.

— Ви нікуди не поїдете, — слово в слово повторює начальник сказане прикордонником.

— Чому?

— У вас немає свідоцтва про народження хлопчика.

— Я його здав для оформлення документів. Є ксерокопія.

— Вона не завірена нотаріально.

— Що ж робити? Може, я заплачу штраф?

— Ні. Ви нікуди не поїдете.

— Що ж нам робити?

— Чекайте попутного автобуса, тут є цілодобове кафе. — І, звертаючись до прикордонника, котрий привів мене: — Проведи їх.

— У який бік? — намагаюся пожартувати.

— У зворотний. На батьківщину.

Повертаємося в автобус. Буджу сина: «Женечко, вставай». — «Вже приїхали?» — «Так...»

Із теплого автобуса, деякі пасажири якого остаточно прокинулися і широко розплющеними очима спостерігають за «операцією» висадки порушників кордону, виходимо на свіже повітря. Дуже свіже: від ранкового бризу (море тут зовсім поруч) Женьку починає трясти.

— Тату, а куди ми йдемо?

— Не знаю, синку. Тільки не до дідуся з бабусею.

— А чому?

— Потім, потім...

У наш діалог втручається заповзятий прикордонник:

— Тут, за митним постом, — кафе. Перечекайте там.

— Та гаразд, провожатий. Якщо нас висадили на батьківщині, то вже якось розберемося.

Прикордонник понуро повертається у вартівню. Таке враження, ніби він і справді шкодує про виявлену заповзятливість при впійманні «порушника».

Пройшовши шлагбаум, заходимо в перше-ліпше кафе. Вивіска говорить, що це «Рига».

— Ну ось, синку, їхали до Таганрога, а потрапили до «Риги».

У кафе порожньо. За стійкою і на стійці — типовий набір криворізьких цілодобових кіосків і міні-гастрономів, лише цінники сповіщають про майже подвійний тариф (кордон усе ж таки!).

— Тут можна розташуватися?

— Так, будь ласка, — у відповіді барменші — ані натяку на гостинність.

За більярдною кімнатою виявляється маленька спальня, де Женька влаштовується додивляти ранковий сон. А я гаю час за пляшкою пива і розгадуванням кросвордів.

Проходить півтори години. Хазяйка закладу підходить до мене:

— Все, я закриваю! Виходьте.

Знову буджу сина.

— Синку, вставай: тьотя нас виганяє.

— Вони що, усі тут такі?

— Напевно...

Влаштовуємося в сусідньому кафе. Женька остаточно прокинувся і починає розуміти, що відбувається. Години із шостої з боку Росії пішли легковики. Кожен зупинявся біля кафе, і водії йшли через дорогу в митний пункт відзначити документи. Попутної все не було.

— Тату, а сфотографуй мене на кордоні. Супер Маріо не пройшов Боса, але в нього залишилося п’ять життів.

Так, синку, якби це була комп’ютерна гра, ми твого Боса за одну мить пройшли б. Але це не гра...

Через годину кордон перетнув розбовтаний білий пікап.

— Довезеш до Маріуполя?

— Сідайте швидше, мені ніколи.

Через півгодини ми були на маріупольському автовокзалі.

— Скільки з нас?

— Скільки не шкода.

— Сто російських вистачить?

— Вистачить.

Женька чхнув. Отже, вистачить.

У касі дізнаюся, що о 10.20, якщо прийде («З цими приватниками — суцільний бардак!»), буде автобус на Хмельницький, прямо через Кривий Ріг. А об 11.30 — до Дніпропетровська.

— Приходьте за півгодини, а поки що я вас запишу.

Загалом, поїхали ми об 11.30, заплативши 40 грн. і чхаючи вже вдвох.

Результат

Результатом невдалого візиту до Таганрога стали 158 гривень і 100 рублів, витрачені лише на проїзд. Застуда в нас обох. Нервування для тих, хто провів у Кривому Розі і не зустрів у Таганрозі. А також сила-силенна запитань.

Бувалі мандрівники на зворотному шляху казали мені, що якби не кінець місяця, то ніхто б нас із автобуса не висаджував. Що якби навіть у нас була засвідчена копія свідоцтва про народження, то в ці дні прикордонники могли поставити інше запитання: «А де письмовий дозвіл матері?»

А в мене у зв’язку з цим — свої запитання. Чому не було складено протокол про порушення? Чому нас не записали в журнал чи кудись там іще? Як узагалі чинити з порушником? Висадити в чистому полі — і шабаш? А коли в нього грошей — лише на квиток в один бік? А якщо він хворий?

Закон треба виконувати, згоден. Але закон — один для всіх, як тротуар. Однак через той же прикордонний пункт «Новоазовськ», за словами моїх попутників, іноді проїжджають діти без усяких документів. Виходить, можна?

А взагалі, я для себе зробив такі висновки. По-перше, мій син, за всієї стриманості з приводу невдалої поїздки до Росії (він ще й жартував у відповідь на запитання: «Ну як, з’їздив на море?» — «Нормально. Щоправда, загоряв в автобусі»), навряд чи поважатиме наших прикордонників, які так безцеремонно і негуманно вчинили з ним. По-друге, я і мої колеги не про те пишемо і говоримо з екранів телевізора, особливо напередодні літніх відпусток: треба давати практичні поради. Моя розповідь — одна з них. І по-третє, у нашій державі, задля якої ми живемо (хіба навпаки?), треба постійно мати при собі такий папірець, у котрому ніякий Швондєр не засумнівається.