Україна наша — радянська?

22 жовтня, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 43, 22 жовтня-29 жовтня 2004р.
Відправити
Відправити

Ми — не етруски. Етруски — не ми Сучасники часто зауважують, що насправді ХХ століття було значно ...

Ми — не етруски. Етруски — не ми

Сучасники часто зауважують, що насправді ХХ століття було значно коротшим від узвичаєних ста років: розпочалося, мовляв, у 1914 році самогубством Європи — Першою світовою війною, а завершилося 1991-го самознищенням Радянського Союзу. (Таке собі століття зухвалої саморуйнації людської цивілізації.) Дане твердження, звісно, має право на існування. Однак особисто мені більше імпонує інший погляд — стародавніх етрусків, який підвів до протилежного висновку: ХХ століття ще не закінчилося. ХХ століття продовжується принаймні тут, у нас. Нехай і на іншому рівні, в інший спосіб, але — триває… Однак про все по порядку.

Що стосується етрусків, то світосприйняття цього стародавнього народу вирізнялося тим, що, з одного боку, їхні «століття», як і наші, теж мали різну тривалість — одні були довші, інші — коротші. З іншого боку, що прикметно, тривалість століття кожне покоління визначало заново. Своєрідною крапкою, його кінцевою межею, була смерть найстаршого члена із найстаршого покоління. Відтак, якщо земний шлях небіжчика продовжувався сто десять років, то для етрусків це означало, що й «століття» тривало рівно стільки. Якщо він помирав, так і не здолавши столітній рубіж, то й «століття» нащадками відповідно вкорочувалося.

Сьогодні ми намагаємося «вкоротити» попереднє століття, беручи за своєрідну віху, як і етруски, «смерть», «загибель». Правда, вже не окремої людини, а цілих насильницьки сформованих і одержавлених соціумів (зокрема, «нової історичної спільноти радянського народу», як поіменовували совєтські ідеологи маси совєтського люду), зникнення замешкуваної ними імперії — СРСР. І от в цьому — наша разюча відмінність від стародавніх етрусків, які напевно розуміли, що тільки смерть найстаршого, найшанованішого індивіда — носія певних світоглядних парадигм, певної ментальності, моральності і т. д. — означає можливість переходу до нового часу, можливість трансформації настанов, уявлень про моральне і неморальне, добро чи зло тощо.

Зрозуміло, що прямолінійне, формальне, так би мовити, «прикладання» досвіду етрусків до нашого сьогодення є некоректним, та й смерть тих поодиноких «свідків епохи», котрі, приміром, «російського царя бачили» чи Михайла Горбачова як генсека КПРС, насправді для нас нічого не змінить. Та й не про це йдеться. А про те, що ми ще дуже радянські: свідомість, поведінка, рішення наші наскрізь просякнуті духом вчорашнього дня. Не знаю, з якими почуттями й відчуттями (відвертими й утаємниченими) Петро Шелест свого часу рефлектував над проблемою «Україна наша Радянська», а на мене наша «вчорашність» — «сучасна радянськість» — діє гнітюче і справляє найогидніше враження.

В лабетах страху

Пригадую першотравневі телерепортажі із Донецька, Харкова: оздоблення міста, гасла і т. д. — типова картинка часу «розвиненого соціалізму». Напередодні Дня Незалежності читаю при вході в метро попередження, що на Хрещатику з такої-то до такої-то години провадитиметься репетиція військового параду. І в уяві постає притулок мертвих: мавзолей на московській Красній площі і трибуни ненезалежних вже на київській площі Жовтневої революції з Володимиром Щербицьким на чолі. Але ж наш «Майдан Незалежності» вже не «площа»? І крім того, як писав на зорі епохи Відродження Нікколо Мак’явеллі, хорошого війська не буває там, де немає (чи не діє) хорошого закону. То навіщо цей парад?

Подібних «викликів совєцького минулого» — безліч. З грошей на нас вже дивляться Мазепа і Грушевський. З постаментів на площах міст і сіл — все той самий Ленін. За «великого німого» вони (комуністи) його мають чи за звичайнісінького статиста?

А скільки, до речі, так званих комуністичних партій на нього претендують сьогодні в Україні? За підрахунками Мін’юсту, рік-два назад їх, пам’ятається, було аж чотири. Тут наші комуністично-пофарбовані, що називається, переплюнули все СНД — чи то український посттоталітарний простір виявився для них найбільш придатним, чи благодатний клімат України сприяє розмноженню? Про їхню точну кількість напевно дізнаємося перед наступними парламентськими виборами — почнуть крикливо оповідати, як вони тільки й думають над тим, щоб народ України ощасливити своїми комуністичними методами…

Крім Леніна, ніяк не полишає нас і виплекане комуністами в совєцький час почуття страху. Зіткнулася з ним зовсім несподівано: в одному з наукових журналів, готуючи статтю до друку, редакція без попередження видаляє кілька абзаців тексту — власне, ті кілька думок, заради яких і писалася вся стаття, і котрі, до речі, стосувалися зовсім не українських реалій, а проблеми демократичних перспектив нашого північного сусіди, в яких я відверто і прямо мала підстави засумніватися. (А тут якраз Тузла «підоспіла» — чи не найкрасномовніша ілюстрація небезпідставності моїх прогнозів.) Однак редактор, вочевидь, вирішив не випробовувати долю свого наукового бізнес-проекту і клікнув мишкою, виділивши чорним кілька абзаців тексту.

Один випадок — не норма? Він, на жаль, не один. Перестрахувалася, приміром, і редакція однієї з газет: підготовлений матеріал був видрукуваний хоч і без купюр, однак тільки після того, як дав «добро» представник політичної сили, інтереси якої опосередковано і мінімально там зачіпалися. Непринципово, чи просто хотіли потрафити можновладцю, чи внутрішній цензор нагадав, що краще пере-, ніж недопильнувати, але в основі цього вчинку, як і попереднього, лежить почуття страху за свій «бізнес на інформації».

З думкою «як би чого не вийшло» й під пресом страху втратити роботу, вочевидь, працює і державний чиновник на українському радіо. І диктор, оголошуючи початок моєї авторської програми (про одну з найсвітліших з українок — Лесю Українку) чи анонсуючи її, так і не наважується зазначити галузь «наукової приналежності» автора — політичні науки. Відтак в ефір «проходжу» спочатку як представник історичної науки (напевно історія, тобто вчорашній день, з точки зору «радіоспеціалістів», не несе загрози цнотливому українському слухачеві, на відміну від будь-яких найневинніших згадок про політику), за тим — взагалі без будь-яких означень. (А мила жінка-редактор відразу пригадала випадок, коли автору художньої передачі не дозволили оповідати про те, як листя шелестить — запопадливому цензору здалося, що дане дієслово, співзвучне прізвищу тогочасного лідера, може бути витлумачене якимось недоумкуватим слухачем на шкоду совєцькій владі.)

Роздумуючи над цими фактами, пригадую гоголівський вирок — «земля страху». Раніше — страху і непевності в завтрашньому дні для всякого роду загарбників. Налітали ж сюди й чіплялися за цю землю впродовж століть столикі варвари — то гуни з готами, то печеніги з половцями, а ще татари, російські царські й більшовицькі зграї. Однак не втрималися і щезли: життя на цивілізаційному порубіжжі, на стику географічних зон повне труднощів і несподіванок — не всякому підходить. І треба дуже любити й відчувати органічну єдність з цією грізною землю, щоб сама Природа платила якоюсь незбагненною взаємністю і наснажувала українців (а разом з ними й усіх тих, хто виявився готовим бути не тільки споживачем, але й охоронцем, примножувачем добра на українській землі) із покоління в покоління до життя, праці й творчості.

Однак у нас щось порушилося. Щось порушили в нас роки совєцько-комуністичного тоталітаризму… І сьогодні, як і в попередній час, ми почали боятися. І все не можемо обтрусити із себе липке почуття страху.

А жабку — шкода…
Або: зло личить прикрашати словами

Між тим ЗМІ передають, що на пост президента моєї країни претендують понад два десятки співвітчизників. Невже наївні та довірливі (яких нібито у нас уже й не зосталося) ще сподіваються на правдивість та істинність ленінських «інтелектуальних вивертів» щодо того, що «кожна кухарка», невідома зовсім чи маловідома на вітчизняних просторах, не маючи відповідних освіти, досвіду і знань, може управляти державою? А може, сподіваються, що у цій частині планети все можливо? Що кожен «майже геній грубості» (як назвав свого часу Леніна Ніколай Бердяєв) або «майже геній» фінансового, інформаційного і т. д. шахрайства може керувати, що називається, запросто? І цей народ, як жабку, «зварити» або просто привласнити у кращому — для самого народу — випадку на найближчі десять років? (Щоб було приблизно так, як у делійського султана Мухаммеда Туглака, чия вдача, результати методів управління були описані мандрівником-арабом Ібн Батутом так: землі і люд — «його», гроші — «його», військо — «його», ті трупи — «теж його»…)

До чого тут таке безвинне створіння як жабка, і чому на десять років, спитаєте?

Експериментатори, так би мовити, по життю, стверджують, що кинута в окріп жабка вистрибує з нього травмована, однак жива. Але та сама жабка, поміщена в теплу водичку, ніжиться в ній з насолодою. Ви можете почати воду підігрівати, закип’ятити її і зрештою зварити нещасну тваринку — вона вже нікуди не намагатиметься стрибати. Навіть не дізнається про свій безславний кінець… Одне слово — у процесі варки все вирішують поступовість і приємність.

З представниками виду homo sapiens все значно простіше: закликати на допомогу природні стихії (вогонь і воду) не треба. Homo sapiens у масі своїй добре піддаються цілковитому «виварюванню» за допомогою такого цивілізаційного витвору, як слово. В один час в ході «варки» добрі результати дає слово-залякування чи слово-страх. В інший — запопадливе слово або розлоге слово-лестощі. В особливих випадках (в переддень виборів, приміром) — слово-обіцянка, слово-загравання, слово-фантазія. Наприклад, фантазії на соціальні теми, коли крещендо («поступово все голосніше») і фортисимо («дуже голосно») звучать варіації на тему підвищення пенсій, стипендій, зарплат, а глухим контрапунктом — піанісимо («дуже тихо»), вловимим тільки вухом спеціаліста, тема стрімкого підвищення цін на все.

Про все це чуємо від армії агітаторів і пропагандистів передвиборних програм кандидатів в президенти. Як свідчить історія, ті, хто володів словом, завжди були, так би мовити, в ціні. Кожний «гітлер» мав свого «геббельса», який вмів, якщо треба, жахати, але й (при потребі) солодкоголосі солоспіви тягнути-розтягувати, тішачи вухо розчуленого обивателя та підгодовуючи його, нерозумного й довірливого, що називається, прямо з руки. Поки що — оголеної й відкритої руки, а далі (після того, як виборчі бюлетені вже вкинуто в скриньку) нещасний почує від переможця фразу, свого часу із захопленням сприйняту Людендорфом: «А тепер заткніть пельки й слухайтеся мене!»

Що ж до «наступних десяти років» і навіть «більше», то в тому, що вони можливі, особисто я не сумніваюся (як не сумнівається сусіда-«бацька» в своєму рідному народові і заявляє, що хоча конституцію він сам поважає, як ніхто, але, якщо «сябри» й «трудящі» попросять, то він гордо нестиме тяжку ношу президентства, тягнутиме «владний віз» так ще років -надцять). Не сумніваюся у власному народі, для якого, попри незаперечні таланти й працелюбство, як відомо, впродовж століть заповітною мрією залишається те, щоб «у сусіда корова здохла», а в ситуації, коли смаленим пахне, — щоб його хата була-таки з самісінького краю: пролетять шуліки, протопчаться копита, все вляжеться і поживем ще. І байдуже, що з-під тих копит найближчий сусіда, а то й власне дитя, мимохідь зачеплене безжалісним копитом, зведеться на ноги малоросом, чи ще якимось «мало-», «недо-», «без-» і т. д.

У зв’язку з цим знову й знову пригадуються як не Кулішеві тиради про народ «без пуття, без честі і поваги», то роздуми-біль Івана Франка про «расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику». Ех, народе… Байдужий до себе самого…

Відтак, якщо завтра, як у радянський час, сторінки газет напишуть про «просьби трудящих», то кого це здивує? Але пам’ятаймо: заговорять «трудящі» — відгукнеться насилля. Адже насилля завжди говорить від імені «класу», «нації» чи «народу», який, як завжди швидко при тому додається, «ніколи не помиляється» і якого «нікому не вдасться обдурити» чи «знеславити».

Чи можна, приміром, уявити розмаїту американську пресу, яка б сьогодні, напередодні президентських виборів у США, майже надривно твердила: «Вчені Техащини й зілізничники Колорадо — за Буша!», а «Спортивна еліта країни, домогосподарки й представники сексуальних меншин — за Керрі!»? Тобто щоб та чи інша суспільна верства або представники якоїсь певної професії, одного виду діяльності водночас і всі поголовно стали однодумцями, знівелювавши свої бажання й прагнення? Звісно, це уявити важко. Як твердив класик, такого не може бути, бо такого не може бути ніколи…

Посперечаємося з класиком: може. У нас знайома совєцька одностайність як не там вилізе, то там «витріщиться» — гримаси суспільства, що «зависло» на шляху від тоталітарної держави до… якої? За тринадцять років ми ще цього не спромоглися з’ясувати. Однак вибір (уже збагнули?) невеликий: авторитарна, тоталітарна або демократична держава. Втім, і три сосни, як відомо, можуть бути хащею. А в похмурих, тінистих хащах наймиліша лань, звісно, видається звіриною ворожою. Полохливий заєць в лютого лева обертається. Плазун — у підбиту птаху, що на крутому віражі зустрілася з кулею мисливця-нечестивця. Така птаха співчуття й довіри вимагає? Вимагає. Та не поспішайте зваблюватися чаруючими голосами «сирен»…

Про «глобальний апартеїд» або антропоемію в дії

Серед тенденцій політичного розвитку людської цивілізації впродовж останніх століть сили набирає та, яку науковці означають як «глобальний апартеїд». І дійсно, тільки ХХ століття дало нам і бонтустани на півдні Африки, і «залізну завісу» між СРСР і світом, і стіну між ФРН і НДР, і азійські квартали в країнах Заходу. Начулися ми про гетто й резервації.

На початку ХХІ століття найрізноманітніші форми «відокремленого проживання» продовжують множитись і, що прикметне, реакція на них вельми неоднозначна: цілий ряд представників країн Заходу засуджує ізраїльтян за спорудження стіни з метою відокремлення від палестинців, але чомусь досі не чутно гнівних інвектив з приводу можливості постання нової стіни (не метафоричної «залізної завіси», а дуже матеріальної стіни) між об’єднаною та Східною Європою. Не хочуть вони, цивілізовані, з нами, совєцькими, мати справу?

Але закцентуємо увагу на іншому — на проявах «внутрідержавного апартеїду». Різноманітність його «ликів» не менш численна, ніж в міжнародних стосунках. Крім того, «розбавлена» нашою совєцкістю і більшовицьким запалом, ідея «розділеного проживання» на практиці породжує у декого з-поміж нас воістину пекельні бажання. Тож хтось хоче в президенти, аби, дорвавшись до влади, відгородитися від олігархів і відправити їх… Куди? Ну, звісно, туди, куди й совєцька влада відсилала усіх, «хто проти», — на Колиму й Соловки, в безкраї казахські степи. (Напевно з урахуванням таких власних бажань і більшовицької нетерпимості й єепівський простір деким «дуже прогресивним» омріюється). Хтось туди б залюбки відправив таке вороже монструозне утворення, як опозиція. Ну щоб ніяких «різночитань» політичної дійсності не було. Тільки суцільне єдиномислення. Народ — моноліт. Як в попередні часи — ніякого незрозумілого плюралізму і м’якотілої толерантності.

Здається, що попри найпривабливіші заяви та обіцянки, представники еліти прагнуть президентства тільки для того, щоб, отримавши легітимний доступ до влади, засобів впливу (фінансових, інформаційних, адміністративних, матеріальних тощо) ізолювати, вигнати, маргіналізувати чи «виблювати» (як гостро висловився свого часу професор політичних наук у Вестмінстерському університеті Джон Кін) свого суперника, будь-яким чином мінімізувати простір існування опонента й відділити від свого безмежного обширу. Така-от антропоемія в дії.

Жах викликали й іншого роду антропоемічні прояви: на одній із зупинок електрички, що через Дарницю, Петрівку курсує далі, до Святошина, прочитала напис: «Украинцам — деревни. Русским — города». Що це: туга за втраченим статусом «старшого брата» і нахабного почуття вищості, що розвивалося на міфічному грунті «старшості», чи, може, просто відлуння «совєцько-імперських запаморочень»? Мовляв, це і це, і те — моє, а те, хоч я до нього й не дотягуюсь, але ж бачу, теж — моє? Апетит, скажу я вам, у деяких співвітчизників…

А мою знайому дратує українська мова. «Мои дети ходили в русскую школу напротив, — гнівається жінка, — а внукам к русской школе целых три остановки троллейбусом тащиться. И что это за мова такая? Кому она нужна?»

Мене дивує не впевненість у непотрібності, але нетерпимість, яка псувала портрет російської демократичної інтелігенції не тільки в совєцький час. Пам’ятаєте, ще Володимир Жаботинський, вступаючи в 1912 р. в полеміку з Петром Струве, на сентенцію останнього про те, що «Київ, Одеса, Катеринослав розмовляють уже по-російськи, отже ніколи не розмовлятимуть по-малоросійськи», у статті «Струве та українське питання» зауважив, що це залежить виключно від долі українського руху. 60 років тому, мовляв, не лише, приміром, вся Прага, а майже весь Будапешт розмовляли по-німецьки, і тодішнім людям здавалася безглуздою й дикою думка, що на цих чудових бруківках коли-небудь пануватиме «мужицька» мова. Нині ж, як наголошував Жаботинський, Будапешт розмовляє по-мад’ярськи, а Прага говорить по-чеськи. І не лише «на бруківках», а й в суді, в театрі, в університеті й в політехнікумі.

Що змінилося відтоді? А те, що і Прага, і Будапешт уже «Європа» і в географічному, і в цивілізаційному сенсі. А українцям ще доводять, що у них «мова» — не мова.

У відповідь хочеться перефразувати поета і в такий спосіб зпрогнозувати: всім серцем любіть Україну, її народ і мову, відстоюйте її інтереси, і вічні всі (!) будемо з нею.

…А насамкінець, шановний читачу, поділюся враженням від однієї з телевізійних зустрічей з людиною, точніше — з чоловіком, якого, зізнаюсь, поважаю. За що? За мудрість, звісно, яка, як відомо, або є в людини повною мірою, або взагалі відсутня. На питання ведучої щодо того, чи відчуває Йосип Кобзон (а гостем передачі був саме він) у собі сили при нагоді обійняти посаду, приміром, президента Росії, Йосип Давидович зауважив, що, напевно, зміг би. Йому не забракло б ні життєвого і політичного досвіду, ні відповідних знань для того. Однак президентом Росії, наголосив він далі, має бути тільки росіянин, справжній, так би мовити, росіянин за духом й корінням, мисленням й за інтересами. А щодо нього самого, то Кобзону, з його ж точки зору, коректніше було б (якщо б доля забажала) претендувати на аналогічну посаду в іншій країні — в Росії він може тільки жити і служити російському народу та його великій культурі.

Related video

Це він казав росіянам… Хіба не мудро, вельмишановні співвітчизники?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК