Україна — Європа: географія спільних координат

Географічні мапи, як відомо, — річ «непосидюча» і гнучка. За весь історичний розвиток людства вони змінювалися сотні разів: мореплавці знаходили нові землі, і їхні відкриття одразу залишали слід на мапах. Ко­лись дуже-дуже давно людина знала лише шматочок землі, на якому вона жила. Решта землі була чужин­ницькою, дикою і ворожою. Ін­ший простір породжував легенди й міфи, почасти дуже жорстокі. Сьогодні про ці легенди пер­вісного сприйняття іншої землі ми можемо довідатись хіба що з переказів прадавніх текстів. Ось в «Олександрії», що належить до ранніх іноземних текстів, які прийшли в Київську Русь, ідеться про страшні землі народів Гог і Магог, про людей із псячими головами, про василісків... Праг­нен­ня увійти до чужого простору має особливе значення для розвитку власної культури. Існує уявлення, що до кінця Середньо­віччя фундаментальна протилежність свого і чужого мала форми стійкого і конфліктного зіставлення, але й тут знаходимо багато суперечок та помилкових прочитань. Історія — це суперечка без кінця. Вона, за словами медієвіста Арона Гуревича, має бути діалогом сучасної людини з тими, кого вже немає... Хочемо ми того чи ні, інший простір завжди полонив, притягував до себе, та й люди не люблять, коли у світі є щось невідоме, непідвладне раціональному мозкові. Але це щось неодмінно є.

Епоха великих географічних від­криттів — це, можливо, і не продукт XV століття. Вона триває від витоків людства — хіба завойовницькі походи Олександ­ра Македонського не є прикладом розширення мапи античного світу через контакти двох моделей культур, свідомості? Так, ці контакти не були безболісними: часто чужий світ виявляв демонічну сутність, та нерідко й наш світ був жорстоким і хижим стосовно світу чужого. Нездат­ність сприйняти іншу мудрість, філософію та культуру, прагнення захопити землі і примусити бачити світ так, як ми, оберталися історичними армаґедонами. Географічні відкриття та домальовування географічних мап насправді приховують сотні винищених культур.

Отже, що таке мапа світу? Ні, це не розгорнута у площині модель Землі, а дзеркало історичних воєн, кровопролить, переділів, зрад, заколотів, революцій, повстань... Мапи неодноразово змінювались, бо людина не може задовольнитися малим, тобто сво­їм. А поважати чуже вона, мабуть, не вміє. Думаєте, у ХХ сто­літ­ті географічна мапа не змінювалась? А згадайте хоча б 1960 рік, коли десятки країн чорного континенту звільнилися з-під демократично-тиранічної влади висококультурних європейських країн. А розпад Югославії... І нарешті — падіння Совєтської імперії…

XX століття — це доба тоталітарних експериментів (Росія — з 1917, Італія — з 1921, Німеччина — з 1933...), крахів імперій (Япон­ська імперія в 1945, Британська після Суецької кризи, пізніше Французька...) і лицемірства (пост)тоталітарних демократій (по суті, йдеться про метастази того самого смертельного тоталітарного експерименту). Всі ці події відбувалися насильно через вій­ну. Україна ХХ ст. також увійшла в напружене поле титанічних протистоянь. Як частина Со­вєтської імперії, переживши втрату покоління розстріляного від­род­ження і знищення грандіозного спадку його культури, пережив­ши час «воронків», Сандормоху і переслідування за найменші прояви національної ідентичнос­ті, Україна зазнала драми внутрішньої антиномії: з одного боку, служіння системі вже одурманеного — бо невиліковно совєтського — суспільства, з іншого — виразне і свідоме прагнення до свободи іншої — природно європейської частини цього суспільства.

Саме в результаті таких історичних змін народжуються старі-нові країни, яким досить важко знайти своє місце у світі. Я не маю на увазі технічні проблеми з нанесенням країни на оновлену мапу. Йдеться про внутрішній вимір проблеми: чим є нова країна, яка внутрішня ідентичність нового геополітичного суб’єкта? Країна має увійти в систему нових зв’язків та цінностей, у систему співпраці на новій політико-економічній та культурній арені. Якщо ж цього не відбувається, то тоді країна стає заручником нерухомої схеми: формально вона вже в новому просторі, але підсвідомо тяжіє до минулого. Як наслідок — доба історичної безвиході та зруйнованих перспектив. Імплантати минулої системи викорінити не так уже й просто, їхні генетичні коди залишаються у свідомості людей, не готових до другого дихання. Тоді й починаються розчарування, історичні апатії. Навіть більше: корупція, тіньові схеми, клановість. Проблема входження в новий стратегічно важливий географічний комплекс передбачає осмислену ревізію власної історії, готовність відповідати на всі найприкріші запитання власної історії. Втеча від історії породжує втечу від свободи.

Для чого такий довгий екстраісторичний вступ? Щоб наголосити на особливому значенні і становищі України як нового геополітичного суб’єкта в нових історичних умовах, коли свідомість країни тривалий час боролася (або й не боролася!) з привидами минулого, — і все ж цих привидів остаточно не подолала. 2004 рік був фінальним для цієї боротьби. На той час переміг імператив свободи, — красивої свободи молодої і прекрасної нації. Помаранчева революція виявилася відповіддю, викликом, утвердженням власної ідентичності в українській та європейській історії. Результат революції західний світ сприйняв як докорінну зміну, глибшу навіть за прийняття Незалежності, оскільки революція здійснилась у мирний спосіб і мала загальнонаціональний характер. Відбулась моральна реінтеґрація України як історичного суб’єкта в Європу, в європейську систему цінностей і мислення. Та чи надовго? І як корелюються між собою моральна реінтеґрація з інтеґрацією політичною, економічною і, нарешті, бюрократичною? В нас досить багато говорять про внутрішнє розуміння цього геополітичного вибору. Але значно менше ми уявляємо, як ця проблема оцінюється в зовнішньому просторі, насамперед у самій Європі.

У листопаді 2004 року в Італії, в Ґарньяно-дель-Ґарда, побли­зу Мілана, відбулася наукова кон­ференція про реінтеґрацію України в Європу, історіографічні та політичні аспекти цього складного процесу. Проведення конференції символічно збіглося з помаранчевою революцією і масовими демонстраціями в Україні проти системи корупції та фальсифікацій на виборах президента. Конференція мала презентувати модель нової України для західного світу. Попри той факт, що за останні роки вчені з Кана­ди, США, Великобританії, Фран­ції, Німеччини зробили свій внесок у трансмісію образу України у світі, сам територіально-географічний, а насамперед культурний простір України для Європи залишається в блокаді, передусім інформаційній. На жаль, Україна виявилася фактично неспроможною заявити про себе в Європі.

Упродовж століть українські землі асоціювалися з іншим простором: Литовським князівством, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Російською імперією. Остаточного вивільнення із замкненого кола «імперія — периферія» досі не відбулося, а тому й ідентифікації України як нового самостійного суб’єкта в європейському вимірі, попри всі декламації з боку нашої держави, також не відбулося. Простіше кажучи, якщо країна сама не знає, до якої цивілізації вона належить, марна річ вимагати цього знання від інших культур. Роль антиукраїнських сил у 2006 році призвела до формування кількох проектів «україн» (якщо це взагалі можна назвати українами). Відтак країна знову опинилася в тіні інших домінантних версій історії та культури. Нато­мість українська самобутність — поняття химерне в зовнішній моделі бачення України. У 2004 році Україна продемонструвала готовність до визначення власної ідентичності, власної історії. І, отже, саме тоді вперше Європа заговорила про генетично європейську Україну. Але глобальні зрушення — це не результат революцій, а продукт внутрішніх змін, коли кожен громадянин нації відчуває власну відповідальність за майбутнє дер­жави, коли уряд також несе цю відповідальність. Натомість революційний прорив змінився політичним хаосом, змусивши Європу і на цей раз заблокувати європейську перспективу для України.

«Важливість конференції в Ґарньяно полягає в тому, що на ній вдалося поєднати в одній системі проблеми минулого та сьогодення в Україні, в системі націєтворення», — зауважує професор Джованна Броджі Беркофф, один із чільних організаторів конференції, президент заснованої у Венеції 1993 р. Італійсь­кої асоціації українських сту­дій, іноземний член НАН Ук­раїни, — і вчений, який працює над системною розбудовою україністики в Італії та в Західній Європі на посаді віце-президента МАУ. Це важливе спостереження, яке є однією з провідних тем конференції і яке, зокрема, підтверджує, що геополітичний вибір починається з вибору геокультурного. Сам термін «реінтеґрація» — вкрай показовий у цьому сенсі: в очах західних учених Україна бачиться як культурна реальність, історично інтеґрована в європейський простір. Отже, можливий вхід України до ЄС став би лише РЕ-інте­ґрацією, інакше кажучи — «бюрократичним» закріпленням реального історичного місця України у Старому світі.

За підсумками цієї важливої для України конференції в Італії було видано книжку «Ukraine’s Re-Integration into Europe: a Historical, Historiographical and Politically Urgent Issue» («Реінте­ґрація України до Європи: На­гальна історична, історіографічна та політична проблема») під редакцією професорів Мілансь­кого університету Джованни Броджі Беркофф та Джулії Ламі. Видання побачило світ завдяки фінансовій допомозі з боку Мілан­ського університету та ґранту Європейської наукової фундації (ESF). Варто зазначити, що це перше в Італії історико-політологічне видання, присвячене Україні, видрукуване англійською мовою і, таким чином, адресоване якнайширшому читачеві в Європі та поза її межами. На жаль, підтримки з боку України в цьому міжнародному проекті не виявилось. Не хочеться гірких конклюзій, але й досі, як уже зазначалося, Україні бракує чуття європейського пульсу подій та осмислення власної ролі в європейській спільноті.

Отже, які проблеми порушили вчені на цій конференції? Один із найстаріших європейських славістів, Ханс Роте (Боннсь­кий університет), присвятив свою доповідь протистоянню європейських аспектів української культури тенденціям, що «нейтралізували» цю європейськість. Учений доходить висновку, що свій шлях, врешті, Україна має визначити сама, і не просто через зовнішню політику, а насамперед через культурне самоусвідомлення, через чесне бачення історії «без жалю до себе і без інвектив». Олег Ільницький (Альбертський університет, Едмонтон) у виступі проаналізував низку прикладів, що ілюструють проце­си створення моделі України як частини Росії в західних наративах, прагнучи деконструювати ці історичні викрути в замкненому колі імперського дискурсу.

У статті Ярослава Ісаєвича (Львівський національний університет ім. І. Франка) — «Пансла­візм в Україні та за її межами (його минуле й теперішнє)» — стверджується, що панславізм в Україні досі є потужною імпліцитною силою. Ця теорія має в Ук­раїні довгу історію та численні трансформації від М. Костомарова, М. Драгоманова до сьогоднішньої політичної інструменталізації (О. Базилюк із Донецька, член «Партії Слов’ян», який був одним із технічних кандидатів на президентських виборах). Росія маніпулює моделлю панславізму як «контраґентом» проти західних рухів в Україні, задля збереження імперської ідентичності. За словами Я. Ісаєвича, в неправославних слов’янсь­ких країнах сьогодні панславізм відіграє маргінальну роль. Проте в Україні ці ідеї приховані, непомітно тліють. Але якщо у ХІХ ст. панславізм був поштовхом до відродження слов’ян, то сьогодні він став гальмом на шляху їхнього демократичного розвитку. За сучасним панславізмом криється небезпечна модель імперської окупації.

Архієпископ Ігор Ісіченко (Ма­ґістеріум Києво-Могилянсь­кої академії) виступив із доповіддю про візантійський чинник в історії української церкви. Вузловим питанням статті є те, чи був вплив позитивним чи негативним. Ідеться про історичний перегляд контактних зон між українсь­кою та російською культурою, релігією. Адже вплив московської церкви на Україну досі вагомий, і він завжди пов’язаний із втручан­ням у політичну систему. Неза­леж­ність української церкви сьогодні — один із важливих аспектів української «реконкісти», національного визволення та утвердження не залежної від Москви релігії. Релігій­них проблем торкаються доповіді професора Сорбонни Даніеля Толле (його темою є релігійні кон­флікти в Україні від Берестейської унії 1596 р. до першого поділу Польщі в 1772 р.), Іштвана Баана з Угор­щини (Університет Мішкольца) про грецькомовних ієрархів Мукачевого наприкінці ХVІІ ст., Джанпаоло Ріґотті з Конгрегації Східних Церков при Ватикані про архіви Конгрегації з української історії. Специфіці культурного і конфесійного плюралізму Буковини присвячена доповідь іноземного члена НАН України Вольфа Московича (Єврейський університет, Єрусалим). Ориґінальність української іконографічної традиції аналізується в доповіді Джона-Поля Химки (Альбертський університет). Джован­на С’єдіна (Веронський університет) у своїй статті ґрунтовно досліджує неолатинську поезію в київських поетиках Києво-Могилянської академії, вивчає жанрово-стилістичні особливості цих текстів, порівнюючи їх із поетиками Західної Європи.

Виступ Оксани Пахльовської (Римський університет «Ла Са­п’єн­ца»), завідувача кафедри україністики цього університету, має назву «Україна—Росія—Поль­ща: культурне підґрунтя і політич­ні перспективи посткомуністичних асиметрій». Геополітич­ний вибір України сьогодні постає в цій сту­дії як складний і неоднозначний синтез специфіки україн­ської цивілізації. З одного боку, ця цивілізація (зокрема завдяки своєму фор­муванню в контексті Польсь­кої держави) має спільний із Єв­ропою культурний спадок, а з дру­гого — вона зупинена у своєму розвитку через вплив антиєвропейських ідеологій Росії (від слов’янофільства до євразизму). Дослідни­ця переконана, що європейський код української культури має рано чи пізно перемогти завдяки своєму динамізму, діалогічній природі та здатності до критичного освоєння власної історії.

Микола Рябчук (Києво-Мо­гилянсь­ка академія) окреслює інтелектуальний, політичний, культурний горизонт можливостей України для поновлення історичного статус-кво, звертаючись до моделі дослідника Кейт Дарден. Ідеться про те, що за часів Кучми відбулося перетворення України на «країну шантажу». Демократичні коридори на початку 90-х не відкрилися, лібералізація та демократизація зазнали поразки, а тому всі політичні реформи були провальними, адже не було витворено самого громадянського суспільства та політичної культури нації.

Джулія Ламі (Міланський університет) у виступі порушує одне з вирішальних питань для української історії: «Якою є доля Ук­раїни: Європа чи Євразія?» Її матеріал — це докладний аналіз української історії доби Незалежності, осмислення складних транс­формаційних переходів і змін у суспільстві, політиці, економіці, впливів із Росії та Європи. Погляд із боку дає можливість замислитись: камо грядеши? Адже в нашому минулому почасти закладено й модель майбутнього, яке створюємо ми самі. Тож і питання історичної перспективи насамперед належить вирішити нам...

Можемо констатувати, що саме з цієї європейської дистанції Україна бачиться набагато адекватніше. Водночас зазначене видання виразно демонструє: те, що якісь політики можуть вважати своєю «хитромудрою стратегією», становить на Заході всього лише матеріал для чітких, а іноді й доволі жорстких досліджень. І, можливо, саме тому, що критерії та інструменти аналізу в традиції європейської культури — неупереджені, об’єктивні та сучасні. А це означає — непідвладні жодному ідеологічному туману, який так густо ще клубочиться в пострадянському просторі.

А отже, працюймо для європейської РЕ-інтеґрації України — пліч-о-пліч із нашими західними колегами.