Україна стоїть перед дверима в майбутнє, до яких у неї немає ключа

Минув той час, коли за інформацією доводилося ганятися.

Тепер, навпаки, інформація ганяється за нами. Наш світ поступово стає не фізичним, а інформаційним або віртуальним. До останніх належать, наприклад, телесеріали, що поволі заміняють книжки, які крок за кроком стають прикметою нашого минулого. Постійно зростає кількість дітей, які не читають. Отож майбутнє книжки сумне, якщо держава пустить ці процеси на самоплив. Нас очікує або рідкісність книжки, як у Середньовіччі, коли тільки багаті могли мати два-три тексти на пергаменті, або спалювання книжок як шкідливих, що красиво описав Рей Бредбері.

Соціальні медіа створили ситуацію, за якої на людину обрушується інформаційний вал, і вона не в змозі його обробити. Фізіологія людини не розрахована на роботу з такими обсягами інформації. У результаті виникла економіка уваги, завданням якої є залучення й утримання уваги в цьому новому інформаційному світі.

Ще сильніше, ніж видимі, на нас впливають невидимі впливи. Наприклад, у пошуку Google 50% переглядів припадає на перші два видані результати, 90% стосуються перших десяти результатів. А що ж решта тисяч, які стоять за ними? Їх, виходить, не дивиться ніхто, зате вони створюють відчуття об'єктивності. Кожен реально може їх подивитися, але не дивиться.

Facebook тримає нас у жорстких інформаційних бульбашках, даючи нам інформацію тільки від наших друзів і знайомих. У результаті ми не отримуємо інформації, яка б суперечила нашим уявленням. І продовжуємо спокійно жити в інформаційному комфорті, який не розвиває наш мозок.

Інстаграм змушує дівчат поспішати до пластичних хірургів. І вони самі приймають таке рішення, ніхто їх не змушує.

Коли за допомогою Cambridge Analytica втручалися в американські президентські вибори, то для цього створювали психологічні профілі груп людей. Їх створювали за результатами аналізу лайків Фейсбуку. Коли людина одержує повідомлення, що опирається на такий аналіз, від неї можна отримати на 40% більше кликів і на 50% більше покупок. Нині з мікротаргетингу це перейменували на психологічний таргетинг, від якого в людини практично немає захисту.

Разом із переповненням інформацією ми одержали втрату довіри. Ми не віримо владі, газетам, телебаченню. Залишилося вузьке коло друзів і знайомих, довіру до яких не втрачено. Ця довіра корениться в міжособистісних комунікаціях. Ми знаємо людину особисто, тому їй віримо. Таке ж коло "своїх" утворюється і в соцмедіа.

Інтернет на першому етапі дістав бурхливий розвиток і політичну підтримку, бо вважалося, що таким чином, давши голос малим групам і допомагаючи їхнім організаційним завданням, можна буде міняти диктаторські режими.

Арабська весна заслужила щодо цього оплески, але далі справа не пішла. Сьогодні багато держав уже навчилися стримувати протестність в Інтернеті. Сильним прикладом став Китай, який до 2020 р. взагалі накриває країну системами спостереження, коли кожен громадянин боятиметься втратити бали за погану поведінку в межах системи соціального кредиту.

Інтернет нині перестав бути Дідом Морозом, якого бояться уряди, а став Снігуркою, яка сама боїться всіх. Технічні платформи, наприклад, не бажаючи втрачати китайську аудиторію, почали йти на різні поступки.

Ю.Харарі в статті "Чому технології віддають перевагу тиранії" підкреслює те, що раніше людина була в центрі хоч у СРСР, Німеччині чи США. Нині уряди заговорили не про людину, а про глобалізацію, блокчейн, генетичний інжиніринг, штучний інтелект, машинне навчання. І люди розуміють, що всі ці слова не про них. У найближчому майбутньому саме люди стають найменш потрібним класом. Повсюдний прихід популістів до влади відбиває ці страхи.

Ми боїмося того, чого ще немає. Але це страх, що паралізує. А потрібен страх, який виштовхне нас на активні дії для порятунку ситуації.

Політики у виборах орієнтуються на певні соціальні верстви, залишаючи інших поза своїми інтересами, якщо ті не готові за них голосувати. Ба більше, деякі політичні технології навіть спрямовані на те, аби перешкодити не своїм виборцям приходити на виборчі дільниці, адже вони можуть проголосувати за противника. У часи Єльцина, наприклад, програма "Время" могла показати підпали дач, щоб пенсіонери не йшли на голосування, а вирушали за місто. В Україні часто використовують метод внесення в мізки виборців ідеї безуспішності голосування за того чи іншого кандидата, який є супротивником влади.

Влада, хоч би де вона була, живе у вигаданому світі своїх успіхів. Але ніхто не звертає уваги на море нерозв'язаних проблем. В іншому своєму виступі Харарі сказав, що людство стоїть перед екзистенційною кризою, викликаною трьома проблемами, що перетинаються (ядерною війною, зміною клімату й технологічним розривом): "Усі ці проблеми в основі своїй глобальні. Це мають розуміти всі, особливо політики, що немає національного рішення ядерної війни, зміні клімату або технологічного розриву. Не можна побудувати стіну проти ядерної зими або проти глобального потепління, не можна врегулювати штучний розум або біотехнології на національному рівні. Оскільки ніхто не хоче опинитися позаду, ніхто не обмежуватиме свої дослідження й розвиток, якщо інші країни не приймуть таких само обмежень. Глобальна кооперація є першим конче потрібним кроком до нашого виживання як людства".

Страшенно далекі вони від нашого народу, хочеться сказати цим нагнітачам страхів. Наші страхи іншого порядку. Це теж екзистенційні страхи. Тільки не всього людства, а конкретної країни та її людей. Чи виживемо ми, а не все людство?

Україна як суспільство нині дуже поляризована, всі мислять по-різному. Одні бачать майбутнє в минулому, інші - у чомусь новому. Одні дивляться на Захід, інші - на Схід. Це відбивається в тому, що жоден з кандидатів у президенти не має істотної підтримки. Поляризація виводить на вулиці радикалів, які хочуть домогтися своїх цілей негайно, без виборів і роздумів.

Україна потребує нових спеціальностей, нової системи освіти й науки, інноваційної підтримки, щоб увійти в новий технологічний уклад. Якщо всього цього немає, двері в майбутнє для неї будуть зачинені.