Угорщина: парад смачних фестивалів

Кожен народ цікавий іншим землянам насамперед своїми відмінностями. У цьому ряду не останнє місце посідає національна кухня. Звісно, можна їсти шашлик і в Стокгольмі, а паелью — у Москві, але справжній їхній смак краще відчувати в Тбілісі і Неаполі. І річ тут не тільки в продуктах, що всотали зовсім інше сонце, і секретах місцевих кухарів. Сама обстановка трапези ніби дарує стравам невідтворювані в інших умовах пахощі.

Звичайно, фестивальні нагороди — річ почесна. Але навряд чи саме боротьба за них приводить сотні учасників зі своїми казанами та продуктами (організатори забезпечують тільки місцем, дровами й водою). Починаючи готування з раннього ранку, вони з нетерпінням чекають появи своїх «команд»: друзів, колег, сусідів. Коли зважити, що у кожного учасника 20-літровий казан — вистачить на всіх «своїх», причому безкоштовно. А до послуг туристів і просто приїжджих — професіональні кухарі з ресторанів, які продають свій гуляш за цілком прийнятну ціну.

У кожного фестивалю свої «вдача і права»: десь превалює комерція і професіоналізм, десь — ентузіазм і прагнення дотриматися народних традицій. Але спільне, мабуть, одне: угорці не тільки самі люблять смачно поїсти, а й не меншу втіху мають, пригощаючи своїх гостей.

Втім, «смачні» фестивалі проводяться в Угорщині не тільки просто неба. Наприклад, у травні в Будапешті проходить така собі «збірна солянка» — свято, на якому представлені відразу чотири фестивалі: Сегедський, Сольнокський, Бекешчабсь­кий і Туркевейсь­кий. У залі завбільшки з футбольне поле за трьома сотнями столів можуть одночасно всістися до 2500 гостей. Звісно, маленькому Туркеве такий масштаб не наздогнати, але і його лютневий фестиваль свіжини збирає під дахом місцевої чарди масу теплих компаній.

— Чого більше має місто від проведення таких фестивалів — клопотів чи успіхів? — запитую заступника мера Туркеве Лайоша Тота.

— Клопотів, звісно, вистачає і з залученням спонсорських коштів, і з забезпеченням учасників усім належним. Скажу відверто: за тиждень до відкриття весь апарат мерії працює на фестивальних майданчиках не покладаючи рук (потім кожен має по два відгули). Та все ж ефект «переважає», адже завдяки напливу туристів Туркеве починає звучати на всеугорських телеканалах, на нас звертають увагу представники вітчизняного бізнесу. Та й як людина, котра сама починала біля фестивального казана, упевнений: створення людям гарного настрою теж не можна скидати з рахунку...

Відверто кажучи, чудовий післясмак від відвідання угорських кулінарних фестивалів порушився прикрою гіркуватістю: а що ж ми з нашими борщами й капусняками, кулішами та юшками, варениками і пирогами, ковбиками й ковбасами? Певно, недарма кажуть у народі: «Вміла готувати та не вміла подавати»... Скільки по наших містах і селах справжніх кулінарних талантів, скільки самобутніх рецептів усілякої смакоти, відкритих бабусями і мамами, зберігають сімейні архіви? То що ж перешкоджає? Адже червоний борщ люблять і помаранчеві, і біло-сині, Південь і Північ, Схід і Захід України. Тут жодної політики — казан і сковорода об’єднують усіх. І потрібно для цього зовсім трішки: любити свій народ, шанувати його традиції і мати здоровий апетит. А решта додасться.