У вирі великої політики

Своїми вихованцями КПІ пишатиметься завжди, а їхні творчі життя, потужна сила духу і незламна воля у досягненні мети має бути прикладом для наслідування студентами багатьох майбутніх поколінь.

У липні 2011 року виповнюється 95 років від дня народження Валентина Михайловича Бережкова (псевдонім - Богданов) - людини дивовижної долі, повної стрімких злетів і трагічних подій, який навесні 1938 року успішно закінчив механічне відділення Київського політехнічного інституту, отримавши спеціальність інженера-технолога. З волі обставин він був дипломатом, журналістом-міжнародником. Валентин Бережков - доктор історичних наук, член Спілки радянських письменників, широко відомий своєю мемуарною та історичною літературою. Пріз­вище журналіста Бережкова відоме багатьом із його книжок «Теге­ран-43», «Как я стал переводчиком Сталина», «Страницы дипломатической истории» та інших. Брав участь як перекладач у підготовці та підписанні договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Сою­зом (також відомий як пакт Моло­това - Ріббентропа - міжурядова угода, підписана 23 серпня 1939 р.). У 1940 р. його призначили першим секретарем радянського посольства в Берліні, він був свідком оголошення вій­ни Радянському Союзу міністром закордонних справ Німеч­чини Ріббентропом. Як особистий перекладач Сталіна і міністра закордонних справ Молотова був присутній на міжнародних зустрічах і конференціях, зокрема на Теге­ранській конференції Й.Сталіна, Ф.Руз­вельта та У.Черчілля. Багатьом, особливо ж - сучасним студентам, невідомо, що дитячі і юнацькі роки цієї легендарної людини минули в Києві: тут Валентин Бережков навчався в школі та політехнічному інституті і працював аж до призову на дійсну війсь­кову службу.

Народився Валентин Михайло­вич 2 липня 1916 р. в Петербурзі. Його батько, Михайло Павлович, - інженер, закінчив Петербурзький політехнічний інститут. Мати, Людмила Миколаївна, - випускниця Смоль­ного інституту шляхетних дівчат, яка народилася в Петербурзі у знаменитій музичній сім’ї. ЇЇ прадід, генерал-лейтенант М.Титов, свого часу був відомий як «дідусь російських романсів», написав понад сто романсів, маршів, вальсів, сучасник і шанувальник Пушкіна, поклав на музику багато його віршів, помер у Петербурзі в 1875 році. Життя батьків було сповнене страждань. Батько - виходець із бідної сім’ї провінційного вчителя, рано залишився круг­лим сиротою, сам вибився в люди. Закінчивши із золотою медаллю гімназію, вирушив із Чернігова в Пе­тербург, де так само успішно про­йшов курс у Гатчинському училищі та в Петербурзькому полі­технічному інституті. Його ім’я як одного з найкращих студентів викарбуване на мармуровій дошці золотими літерами. Під час навчання він бідував, але по закінченні інституту відразу ж отримав посаду старшого інженера на Путиловській суднобудівній верфі, що принесло йому пристойний заробіток. Він одружився з дівчиною з відомої в місті, хоча й трохи збіднілої сім’ї. Здавалося, життя обіцяє щастя і достаток. Потім революція, громадянська війна, голод і поневіряння по розореній країні. Пути­ловська верф, на якій він працював, закрилася. Немає палива, немає металу, немає замовлень.

Більшість робітників мобілізували на фронт. У місті життя стає дедалі важчим. Щоб не голодувати, сім’я переїхала в Україну: там їм вдалося більш-менш благополучно пережити тяжкі роки в селі Сваричівка на Чернігівщині, де жила батькова сестра Люба. Скрута примусила варити мило й шити чоботи. Незабаром родина переїхала до Києва. Михайло Булгаков писав: «Немає на світі міста гарнішого, ніж Київ», але в Києві тоді теж було голодно. Батько влаш­тувався сторожем на складі. Мама зранку йшла в якийсь заклад, де за ворочок вівса мила підлогу. Київ у безперервній облозі переходить із рук в руки, німці з гетьманом Скоро­падським, петлюрівці, білі, червоні, поляки, знову червоні. Все розграбовано, розтягнуто, спалено. Нареш­ті у 1923 році становище змінюється на краще, і в серпні батько в Києві займає посаду технічного директора і головного інженера заводу «Біль­шовик», великого на ті часи підприємства з виробництва сільськогосподарських машин.

Життя поступово увійшло в нормальну колію. Дитячі захоплення Бережкова часто приводили його в цехи цього заводу, де він охоче підносив електрикам дріт, вимикачі, рубильники і взагалі намагався бути корисним. У 20-ті роки територію заводу «Більшовик» використовували для випробування літаків, що їх випускав розміщений поруч завод «Ремповітря». Це були легкі біплани. Валентин із ватагою хлопчаків з усієї округи часто крутився біля літаків, які злітали в повітря, і з захопленням дивився на пілотів - ідеал підліткової романтики. То був світлий, безтурботний час. Район заводу «Більшовик» був не тільки робітничим. Поблизу, в зеленому масиві, стояли корпуси полі­технічного інс­титуту, які потім стануть йому рідними.

У жовтні 1923 року Валентин пішов у перший клас школи, що була по сусідству з «Більшовиком», а вечорами, двічі на тиждень, вивчав німецьку та англійську мови з репетитором. Він опирався цим заняттям, не підозрюючи, яку важливу роль знання іноземних мов відіграє в його долі. Проте батьки розуміли, що це йому в житті знадобиться.

Навесні 1926 року батько отримав нове призначення. Як інженер-кораблебудівник, він був залучений до проектування нової верфі на Дніпрі, що створювалася на базі машинобудівного заводу «Ленінська кузня», а тепер став на ньому голов­ним інженером. Довелося залишити прекрасну директорську садибу «Більшовика» і перебратися в центр міста. Батькові вдалося вступити до житлово-будівельного кооперативу, який щойно завершив будівництво двоповерхового чотириквартирного будинку в Липках, колись аристократичному районі Києва.

Квартира дісталася сім’ї на першому поверсі. По сусідству виявилися квартали, з давніх-давен населені киянами німецького походження. Вулиця, навколо якої розташувалася колонія німців, називалася Лютеранською (згодом була перейменована в Енгельса). На ній розміщувалася школа-семирічка, де всі предмети викладали німецькою, а російська й українська вважалися ніби іноземними мовами. Це була така ж семирічка, як і всі інші радянські «трудові школи» того часу, що давали початкову освіту підліткам, але атмосфера тут істотно відрізнялася від тієї, яка панувала в школі по сусідству з «Більшовиком».

Приблизно половина хлопців була з німецьких сімей, решта - українці, росіяни, євреї, поляки. За соціальним станом школярі також являли собою досить строкату картину. Тут були діти робітників, службовців, науковців, ремісників і приватних підприємців. Тургенєв сказав одного разу, що любов сильніша за смерть, сильніша від страху смерті. Прагнення потрапити в середовище старшокласників і дитяча любов, що спалахнула в його серці до дівчинки Наташі, яка здавалася йому найпрекраснішою на світі, стали причиною того, що він після третього класу за час літніх канікул підготував весь курс занять четвертого класу, а восени склав іспити, був зарахований у п’ятий клас і сів за парту поруч із Наташею. Рік у п’ятому класі був, мабуть, найщасливішим у його дитинстві. На околиці Києва стояла військова частина, що складалася з солдатів і командирів німецького походження. Вони шефствували над школою. Цю частину часто відвідував німецький генконсул. Але з наступного року явно йшлося до ліквідації німецької школи, що невдовзі й сталося. Після цього закінчити її встиг тільки один клас. У
1928-му батько Бережкова за безпідставним обвинуваченням був репресований. Тоді сім’я страшенно бідувала, не маючи заощад­жень, мама мусила давати приватні уроки з англійської та німецької мов. Проте скоро батька звільнили за недоведеністю (наприкінці 1920-х рр. таке ще було можливе). Наприкінці травня 1930 р. Бережков склав випускні іспити, а у вересні почав працювати на заводі «Біль­шовик». Його зарахували молодшим електромонтером із окладом 40 рублів на місяць та з «робітничою» хлібною карткою. Там до нього поставилися привітно. Багато хто знав його батька, а дехто пам’ятав і хлопчика, який проводив цілі дні в модельному і ливарному цехах. Завод реконструювався. Транс­місії, приводні ремені та шківи замінювали електромотори. Нові американсь­кі верстати з написом «Цинци­ннаті» мали вбудовані двигуни. Але на підприємстві власними силами модернізували й старі агрегати. Був створений спеціальний цех, у якому виготовлялися генератори та мотори. Бережкову доручили виготовляти щітки для колекторів. І з великого шматка спресованого графіту треба було випилювати ножівкою кубики за заданими розмірами, потім шляхом гальванізації наростити на одному кінці мідний шар і прикріпити клеми для про­водів. Робота йому подобалася, незважаючи на те, що до кінця зміни графітовий пил в’їдався в брови та вії.

Продовжуючи працювати, Бе­реж­ков пішов на вечірні курси іноземних мов, щоб отримати диплом, який давав право працювати перекладачем. Курси були трирічні. Випускні іспити він склав, не провчившись і два роки. Поспішав, бо готувався до вступу в Київський політехнічний інститут. Мріяв, як і батько, стати інженером-механіком, однак довелося піти на вечірнє механічне відділення. Не міг залишити завод через «робітничу» хлібну картку і скруту в сім’ї, адже його зарплата становила на той час уже 100 рублів.

У 1934 році, вперше після Жовтневої революції, Радянський Союз широко відкрив свої кордони для іноземних туристів. Друго­курс­ником інституту він дізнався, що відділення «Інтуриста», яке відкрилося в Києві, запрошує на курси гідів-перекладачів юнаків і дівчат, котрі знають іноземні мови. Умови були привабливі: 150 рублів оклад, але головне - безкоштовне харчування разом із туристськими групами, та ще й пристойний пайок. Він відразу ж схопився за це запрошення. Звісно, неможливо було поєднати роботу на заводі, навчання в інституті й інтуристівські курси. Поміркувавши та порадившись із батьками, пішов на ризик: подав заяву про звільнення із заводу і в 1934-1935 роках працював гідом у київському «Інтуристі». З вересня 1935 року розпочалися заняття на 4-му курсі вечірнього механічного відділення політехнічного інституту, і треба було переходити на роботу за фахом. Довелося перейти на роботу техніком у конструкторське бюро заводу «Ленінська кузня». Верф, у проектуванні якої брав участь його батько, вже побудували, і в затоні поблизу Подолу почався випуск пасажирських пароплавів та буксирів. То були ще судна з гребними колесами по обидва боки корпусу. Йому доручили виконувати робочі креслення, що переносилися на кальку копірувальницями, одна з яких, гарненька й весела дівчина Галя, чий батько, Дубський Павло, був лікарем, йому сподобалася, - згодом, у грудні 1940-го, вони поберуться. Навесні 1938 року, по закінченні інституту, Бережков був направлений на знаменитий революційними традиціями київський завод «Арсенал», що значився в оборонному реєстрі під номером 393. Йому належало стати зброярем, але доля розпорядилася інакше. На вечірньому відділенні Київського політехнічного інституту не було військової кафедри. Всі студенти на час навчання мали відстрочку від призову, і тепер треба було пройти дійсну військову службу. Правда, випускники інституту мали пільгу: в сухопутних військах служили рік замість двох, а на флоті - два роки замість чотирьох. На початку листопада прийшла повістка з військкомату, і Бережков був зарахований на флот. У штабі Тихо­океанського флоту у Владивостоці його помітило керівництво, й відтоді розпочалася «кремлівська епоха» біографії, що докладно описана у його спога­дах. Із 1945 р. Бережков працював головним редактором журналу «Війна і робітничий клас» (згодом - популярний журнал «Новий час»), потім брав участь у створенні нового журналу - «США. Економіка. Ідеологія. Політика». В 1979- 1983 рр. працював першим секретарем радянського посольства у Вашингтоні. 1992 р. переїхав до США викладати за контрактом у каліфорнійських університетах.

Валентин Михайлович Бережков помер 24 листопада 1998 у Каліфор­нії, США, похований на Вагань­ковському цвинтарі в Москві.