У Сократа для цього був оливковий сад...

Повіджте вуйку,

ци не задарь

Колись була Москва

спалена,

А пак французом

зухаблена.

Вас не забуде Руська

зимля,

Як билисьте

французкой плимня

Прославилисьте

руськой имня

Коло Бородіна...

(«Бородіно» Павло Чучка м. Ужгород.)

Може, комусь і вчувається щось кумедне у прізвищі Павла Чучки, проте господаря етнокорчми «Деца у нотаря» це зовсім не бентежить. На прес-конференції після організованого ним фестивалю «Закарпатський словоблуд — 2004» він пояснив, що Чучка — то ніякий не Чукча, а, якщо вірити угорській мові, — качан, недогризок, гичка... Згодом, у дещо нервових інтонаціях, лауреат конкурсу політичної сатири «Золота ратиця» 2003 р. розповів про наїзди податківців. Далі щось про партизанський загін із двох українців, який після приєднання третього перетворюється на партизанський загін зі зрадником. Анекдот зручно ліг між митарями та санітаро-водолазами з повноваженнями тих-таки митарів за будь-яку ціну прикрити націоналістичну «лавочку». Пізніше, коли нерви у господаря вляглися, я поставила своє перше запитання.

— Звідки взявся-пішов цей ресторан?

— За принципом: не так, як у людей. Щоб виділитися і конкурувати, треба мати або надпотужні інвестиції, або трохи більше лою в голові. Ось я пішов і «врізався» в тему етнографічного ресторану. Це тоді, коли всі йшли шляхом «євростилю». Нікель, пластик, вакууми, інший модерний матеріал. Називали їх відповідно: Арчибальд, Голівуд, Манхетен, Карма... Ці речі тут без коріння. Треба було показати щось своє. Німець у Закарпатті хоче бачити Закарпаття. Своє йому вдома обридло.

— Швидше, третьосортна Німеччина під Мукачевим... Ну, а починали ви в якому році?

— Першого лютого ресторану стукне десять.

— То був час, переповнений усякого роду рекетменами. Як ти з усім тим розібрався?

— Я корінний ужгородець, але десять років жив, працював у Києві в Академії наук, і коли повернувся, то ця шваль, яка від шпани піднялася до бізнесменів, мене якось обійшла. М’яко кажучи, ми просто не «познайомилися». В ті роки, коли я почав займатися цим етнографічним об’єктом, мої ровесники-приятелі помаленьку готувалися до пенсії. Хто у міліції, хто в прокуратурі. Такою була їхня життєва лінія. У нас же витворився такий собі клубний захист ужгородських людей, які оминули бруд тієї епохи. Та й гроші тут крутилися невеликі. Я був кандидатом філологічних наук. Література мене цікавила більше, ніж майнові, грошові і товарні відносини. Тепер, коли я вийшов на більшу славу, ті, хто має розум, бачать, що грошей від того у мене стало тільки менше.

— Хто у тебе розслаблявся із таких людей, яких знає світ?

— Найрезонанснішим було відвідування Карлоса Паскуаля. Залишив по собі цікавий запис англійською мовою про те, як йому тут релаксувалося.

— Кажуть, що і Кучма тут бував...

— Особисто не був, може, не встиг... Але служби, які супроводжують президентські вояжі, тут бували. Один відзначився тим, що не розрахувався. Обдурив навіть людей, котрі з ним були. Сказав, що все уладнав з господарем. Григорович його по батькові, а звати, мабуть, свиня.

— Ну, а ви його відповідно прикінчили. Недарма ж на «децівському» цвинтарі з’явилась епітафія: «Втік не розрахувавшись, помер від сорому»? Але годі про свиномордих... Митці, письменники... Чи є твій ресторан такою собі мистецькою крапкою, перехрестям?

— Це місце є свого роду клубом. Я навіть табличку заготував. «Вхід бажаний тільки для гомо сапіенс». Людям без голови тут нічого робити. Найбільшим своїм досягненням вважаю наповнювати не так шлунки, як голови людям. Ті, хто не був на Закарпатті, за півгодини можуть створити собі образ краю, відчути на дотик дух цієї України. Як звучить мова, як виглядає наш побут —починаючи від речей хатнього вжитку та завершуючи архітектурними формами. І головне: люди, думки, творчість. Є тут журналістський клуб «Нетаємна вечеря». Зібрання 20—25 закарпатських журналістів, які однією дупою на двох стільцях ще не сиділи. Це наш резерв на майбутнє. Кадровий. Ідеологічний. Патріотичний.

— Такий проект передбачає різні форми розростання. Друкований орган, сайт... Щось таке задумувалося?

— Усе відбувається на цій площадці, в «Деці у нотаря». Нею обмежується мій бізнесовий та життєвий інтерес. Жодних філій, розширень... Нічого такого не буде. На все те не вистачить життя. Думаю, що багатий не той, хто має, а той, кому вистачає. Свого «вистачання» я вже досяг. Я не ховаюсь по кутках і не рахую гроші з ранку до вечора, я рахую людей, із якими зустрівся, сплодив якусь нову ідею, щось нового підказав їм, або вони підтримали мою думку.

— Твій ресторан — передусім ресторан-концепція, а, як на мене, то ще й така собі модель України у себе на подвір’ї?

— Я ліплю обличчя Закарпаття. Не вчорашнє, а модерне, європейське. Це сказав про мене Петро Скунць, відомий поет, лауреат Шевченківської премії. Більше того, він помітив, що в’їзд в Україну починається не від брами ужгородської митниці, а з другого кінця, ближче на схід, від «Деци у нотаря». Ворота ці завжди були і будуть відчинені, якщо не опечатають, бо вже чотири дні тут бродять податківці, санітари, пожежники... Я чекаю, коли прийдуть авіатори, водолази, інші захисники комах та земноводних... Така традиція. Комусь закривають ресторан, а комусь — і писок...

— У готелі мене здивувала місцева телепрограма. На сто відсотків побудована на рекламі податківців і тої політичної сили, яка за тим стоїть...

— Це тоталітарна реклама. Це те саме, що проводити військові паради і лякати людей так званою силою. Гроші ваші йдуть на нас, але ви маєте нас за це любити, бо якщо ми вас не захистимо, то повипускаємо з вас кишки. Це одне й те саме. Люди мають боятися.

— Хоч би там як, а ти людина успішна. На тлі загальної української неуспішності тобі не надто самотньо?

— Успіх — річ відносна. Тут хто як подивиться. Я не маю навіть своєї власності. Парадокс... Приміщення орендую. Земля не викуплена. Не маю ані грошей, ані часу тим займатися. Батьки на мене дивляться, як на чудіка. А формула успіху… на те вона й формула. У ресторанному бізнесі — я успішний, у філології — батько.

— Кажуть — фізики і лірики. До фізиків належать бізнесмени, до ліриків — поети, митці... З тобою маємо щасливе поєднання. Це нормально, чи тут є якийсь парадокс?

— Є середина, вона називається психологія. Якщо ти психолог у житті, то будеш і добрим бізнесменом, і непоганим ліриком. А якщо живеш за принципом «людина людині — колода», то успіху не матимеш ні там, ні там. Я контактую з людьми і збагачуюся у взаємодії. Щоправда, у сім’ї про мене думають, що я пішов зовсім не туди куди слід.

— Оті слогани, яких так багато у твоєму ресторані, — ти їх сам придумуєш?

— Усі слова і картини з моєї голови. На полотно чи картон їх кидає найнятий художник. Не маю часу возитися з фарбами.

— У чому, так би мовити, полягає ідея твого фестивалю «Закарпатський словоблуд 2004»?

— Хотілось побачити те, чого вже немає. Не чутно по радіо, не видно у друкованому варіанті, на телебаченні. Маю на увазі українську сатиру і сміх. Коли українець сміється — з чого він сміється? Громадянин цієї держави сміється нечасто, а коли сміється — то організовано, на замовлення, як правило, у московських студіях або в київській чи одеській лабораторії. Це штучно створена ситуація. Патент на сміх ще ніколи нікому не видавали. Україна має багато ширшу сміхову географію. Ну, а щодо принципів — він один: уникати галушково-шароварного стилю. В ідеалі я хотів би, щоб люди сміялися не так животом, як головою. П’яний кум, самогон, шаровари, гречка — це наш профільний гумор ще з феодального періоду. Тож нехай би лишався він у музеї пам’яті. Нам потрібна перспектива.

— Скільки на фестивалі було справжньої автентики? І як ти одрізняєш автентику від пластмаси?

— Поки пиво не почало працювати замість розуму, у людей був страх, заціпеніння. Вони боялися, що тут на друзки порозносять Кучму, владу... Через те не ввійшли у смак од початку дуже гарних, яскравих виступів. Був інтелектуал Дочинець Мирослав, який читав мініатюри. Практично він пройшов непоміченим. Люди, пітніючи, потерпаючи, чекали на магічне слово «рижий». Через страх вони не відчули смаку. Насправді все пройшло так, що можна було у прямому ефірі без купюр показувати.

— Наполеон казав: треба вв’язатися в бійку, а там побачимо. В бійку ти ув’язався. Що далі... Буде наступний фестиваль?

— Буде обов’язково. Головне — правильно вибрана зброя. Той-таки Наполеон свого часу відігнав од себе одного шизофреніка, який його переконував, що Англію треба атакувати кавалерією. Ми, здається, не наступаємо на море кіньми. Треба розділити два великі потоки, що змішалися сьогодні. Маю на увазі старостівсько-весільно-обрядовий напрям. Його обов’язково треба вичленити, дати йому формат окремого свята.

— Мені здається, що у показаних варіантах обряду якраз і є значний відсоток совкової пластмаси. Те, про що я тебе питала і не отримала відповіді...

— Попри все, ці кілька совкових, але методично добре організованих старости є рейтинговими. І ради на це нема. Хіба що треба було отруїти їх сьогодні тут, у ресторані. Мені найцікавіше (але того ми ніколи не побачимо на сцені, хоч би який фестиваль робили) весільні тости простих дядьків. Невелемовні, часто простуваті, але в такій формі виліплені, що кайфуєш. У порівнянні решта — бронза, шаблон. Тут ми бачили людей, які готувалися до сцени. Не думаю, що в житті вони такі ж «паркетні» та штучні. На справжньому весіллі їх перебивають, коментують, можуть врізати бокалом, якщо не в той бік поверне. Він там поводиться адекватно до конкретної молодої, до конкретних батьків, до конкретного свого заробітку.

— Даруй, але з мене полізла раптом порада — наступний фестиваль зробити з прихованою камерою, чи що...

— Якщо такий фільм побудувати на контроверсії, може вийти дуже не зле. Скажімо, кількома камерами збирати ці міні-планьорки по закутах, де матами і перематами народ сперечається, віддаються команди, вносяться зміни, ставляться на місце люди, потім усмішки тих самих людей, плавність на сцені. Або я беру за горло одного з ведучих і кажу, що він ідіот і що ідіот його батько і дід, і діти його точно будуть ембіцилами, а потім в іншому кадрі я всміхаюся, а він уже гарно себе поводить... Власне, фільм цей треба було б порвати на шматки, а тоді вже щось із того ліпити...

— Ближче до завершення щось таке в мініатюрній формі про себе...

— Батьки — закарпатці. Мама — з-під Мукачевого, батько — з-під Ужгорода. Філологічна освіта у мене та в батька. Мама — хімік. Батько став професором філології. Може, через те, що на вступних іспитах у медінститут одержав двійку з хімії. Довелось документи перекинути на філфак. Так я опинився у родині філолога. Прокрутившись в академії наук у Києві, написав дисертацію. Тепер вона мені не потрібна. Зараз таке можна купити на базарі, там, де м’ясо беремо. Але мені знадобилися контакти, знання літератури та психології. Нині, маючи цей ресторан, я його трактую як лазарет. Місце, де лікують пошматовані душі. Люди, спраглі культури, відпочинку, спілкування. У Сократа для цього був оливковий сад. Ходили там люди під оливами, ховалися від сонця, говорили, а потім розходилися, потім знову сходилися. Така собі оливкова «деца».

— Щось подібне до Платонової мрії про ідеальне...

— А й справді, тут щось є. Платон думав про структуру держави. Еліта, раби, охорона. Залежно від того, наскільки вона ефективна, охоронці списуються в раби або ж піднімаються до еліти. Але як бути з тією частиною, яка формально не є елітою і не бажає ходити з ножем, кастетом, дубиною та бути «правопохоронним» органом? Багато людей у суспільстві є інтелектуально вільними президентами Всесвіту. Це тому, що та частина голови в них розвинена вище середнього. Їх на чолі держави можна ставити без виборів. Цим людям десь треба зустрічатися, обмінюватися книжками, думками, творчими планами, зустрічатися на міжнародному рівні. Тут Платон мені направду допоміг.