У шкаралупі освіти

Завершився ще один навчальний рік, залишивши по собі гіркий подив: для чого вся ця маса учнів у нашій ураженій недугою країні?

Проблеми освіти — давні, вони нагромаджувалися довго, і тому їх розв’язувати складно. Ці проблеми немислимо важкі ще й тому, що вони нібито нічийні, як і негаразди нашого суспільства en masse. Немає певної думки з приводу того, чим має бути школа: квитком у майбутнє, способом швидше і з меншими витратами «проскочити» до грошового місця під сонцем чи чимось зовсім іншим. І все ж суспільство буквально вагітне новим типом освіти; рано чи пізно вона проклюнеться, зруйнувавши шкаралупу старої.

Від освіти справді залишилася сама оболонка, сама назва. За найсвіжішими даними, у Росії щорічно купують близько півмільйона підроблених дипломів. В Україні не соромляться купувати дипломи навіть вищі чиновники. Деякі підроблені дипломи коштують менше, ніж рік навчання у вузі, і виготовляються за два дні. Можна сказати, що вища школа перетворюється на витончену й високотехнологічну структуру, яка бере плату за успішну кар’єру, а не за професійну підготовку.

Державні школи, вузи, самі програми, методика викладання, акценти розвитку застаріли у нас безнадійно, тоді як у світі освітня карта змінюється стрімко. У школі — і чим раніше, тим краще — потрібно змінювати все: програму, методики викладання, принципи розподілу та спеціалізації вихованців. Те ж саме можна сказати про вузи та інші навчальні заклади. Причому починати будувати школу потрібно, в буквальному сенсі, — з будівлі. Коробки радянських шкіл і дитячих садків з їхнім дисциплінарним плануванням, на жаль, несуть енергетику безблагодатного й атеїстичного навчання.

Ситуація з освітою у світі дуже строката, неоднорідна й неоднозначна. Першість за кількістю вузів, наукових праць і студентів зараз упевнено захопив Китай. Ось за ким майбутнє, економічний і культурний диктат! Китайський вуз — це все ще наукова лабораторія, тоді як американський — радше, соціальна. У Новому Світі навіть через шкільну освіту намагаються впливати на суспільство, ніби розмиваючи напругу криміналу легким серпанком сфумато. Повсюди у США основна енергія вкладається не так у накопичення обсягу знань, як у соціалізацію, виховання, саморозвиток. Чого бракує сучасній освіті, то це стародавньої ідеї про красу й самодостатність знань. Школи і вузи у світі найчастіше виконують гранично утилітарну функцію, вирощуючи пташенят для фірм та корпорацій, презентацій і конференцій, для всього, що змогло б виявити, модернізувати або продати продукт, але не для фундаментальних знань. У державному навчальному закладі працівників готує для себе держава, у приватному — приватний бізнес. Дедалі більшою мірою освіта ставить за мету соціалізацію, пристосування до вимог суспільства, в якому домінує сфера послуг, маючи на увазі при цьому людину, спритно вбудовану в соціум, на кшталт гвинтика чи машинки, а зовсім не особистість освічену й саме тим цінну. Кошти, які вкладають студент або його батьки в навчання, — грошовий еквівалент часу, тому освіта розцінюється як послуга. Час дорожчає рік у рік, причому подорожчання часу відчувається уже з найбільш раннього віку людини. Такі коротко тенденції світових освітніх «послуг».

В Європі основні шляхи освіти визначає, як відомо, Болонська декларація 1999 року. Болонський процес — своєрідний соціальний «ліфт» для обслуговування кадрів, який дозволяє спеціалістам у пошуках роботи вільно перетікати з країни в країну. Західна система освіти дедалі виразніше стає структурою, яка надає тренінг для конкретних професій, і, що парадоксально, одночасно є бар’єром на шляху потрапляння у професію. Причому бар’єрна функція освіти двояка. Це відбір за інтелектуальним принципом: чи зможе людина опанувати всі необхідні для цієї роботи знання; і за фінансовим критерієм, адже, строго кажучи, за освіту треба платити або втратою робочого часу, або грішми. Саме тому сучасна вища освіта в Європі платна, і чим далі, тим дорожча.

Але й це не панацея. Навіть для європейської освіти це паліатив, не кажучи вже про нашу країну, в якій там і сям розкидані крихітні острівці освіченості, а поза ними простягається неосяжна безводна низина невігластва. Безумовно, потрібна інша школа.

Навряд чи це має бути школа, живлена ідеологією тих або інших колективних ідентичностей, будуть то ліберали чи консерватори, національно, проросійськи чи космополітичною орієнтовані. Важко помислити й про те, щоб нова, справжня педагогіка та викладання пролилися б у якійсь вільній творчості, буквально «впали з неба». Отже, поза приватною ініціативою, з якої, до речі, виросло чимало дивних вищих навчальних закладів, наприклад університет Берклі (в усьому світі саме у приватних вузах навчальна програма і викладацька методика цікавіші й сприйнятливіші до нових віянь), — залишається держава. І першою у списку інтересів її політики має бути розробка схем для будівництва принципово нової освіти.

Чому слід ратувати за переробку освіти саме державною рукою? Хто пояснить, який сенс державі, коли практично всі галузі — від банківської системи до промислових гігантів — перебувають у приватних руках, оплачувати освіту спеціаліста, який у майбутньому примножить приватний капітал, і не завжди українського власника? Відповідь на це запитання може бути такою: мені здається, говорячи про освіту, слід мати на увазі освіченість. Освіта виснажується, люмпенізується; освіченість — поняття іншого роду, на кшталт золотого запасу. Не буває поганої освіченості, буває погана освіта. Як до золота зводяться всі фінанси, так в освіченій людині рано чи пізно перетинаються всі нитки суспільного життя, нерви історії. І, як резерв золотого запасу, резерв освіченості задається централізовано — державою. Державі освіченість вигідна.

Хай моя думка прозвучить утопічно, та особисто я запровадив би шкільне вивчення давньогрецької культури, не як розділ історії, а як самостійний поглиблений курс — і як нагадування, звідки походить уся велика культура, якою ми дихаємо, і як панацею від філістерської пихи. Про необхідність цього говорили деякі фахівці, лунали поодинокі голоси. Але хто напише грамотний підручник? Навряд чи можливо відтворити античну картину світу для школярів, а вже осмислено донести до дитини всю сліпучу красу цього світу — й поготів... З цієї ж точки зору, однозначно слід припинити вважати російську літературу зарубіжною, — не можна відбирати у людей ті цінності, яких самі відбирачі дати не можуть.

Інакше кажучи, реформа освіти можлива лише рамках духовного максималізму, коли розуміння віри як дива йде пліч-о-пліч із розумінням своїх завдань як завдань неможливих. Якщо хочете, саме в цьому вбачається адекватна відповідь на виклики часу.