У пошуках втраченого марксизму: версія від «України модерної»

Нещодавно за фінансової підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля під тематичною назвою «Марксизм на сході Европи» побачило світ 3(14) число часопису «Україна модерна». «Виглядає на те, що марксизм належить до вічних теорій. Завдяки поєднанню економічного детермінізму, морального імперативу та політичного пророцтва, а також з огляду на те, що нерівність не зникає зі світу, тільки дещо видозмінює свої прояви, марксизм приречений на глобальний вплив у щоразу змінних національних формах», — розмірковують упорядники в редакційній передмові з промовистим титулом «Коли марксизму не буде…».

Як на мене, особливо цікаво поглянути на марксизм з української, або ж, якщо брати трохи ширше, пострадянської перспективи. Це вчення пройшло у нас «вогонь», «воду» та «мідні труби» — всі класичні випробовування, які приречений подолати протагоніст народних казок. Вогонь репресій проти інакодумців та кривавої боротьби з невірними, вода часом безглуздого словоблуддя та мідні труби помпезної офіційної пропаганди перманентно позитивно випробовували марксизм (чи те, що називали «марксизмом») у радянський період нашої історії. Потім був крах радянської метанарації, численні та огидні метаморфози «ідейних марксистів» у «переконаних націоналістів» (причому як на індивідуальному, так і на інституційному рівні!), майже ритуальна офіційна зневага до «хибної парадигми» (яка в латентній формі використовує її основні принципи) — тобто вже якісно інше, негативне випробування марксизму. І ось, на діалектичному перехресті «ствердження» та «заперечення», упорядники «України модерної» намагаються віднайти парадоксальний синтез, у якому стає можливою пульсація живої думки, а отже — розгортається буття справжнього інтелектуала.

Феєричне різноманіття сучасних рефлексій марксизму, його історичного місця та інтелектуальної місії особливо відчувається в розділі «Форум». Спектр думок там варіюється від відвертого негативу, безапеляційно висловленого класиком совєтології професором Гарвардського університету Річардом Пайпсом: «Я вважаю, що марксизм був незаперечною хворобою, з якого боку не подивитися. Він полонив інтелектуалів, пропонуючи прості відповіді на складні запитання, та обманював простих людей, обіцяючи їм утопію. Всюди, де марксизм приходив до влади, він призводив до політичної тиранії та економічного зубожіння» — до тези відомого вітчизняного історика Сергія Касьянова про те, що марксизм — це «передусім інтелектуальний фермент, а не лекало, під яке підганяють матеріал. Маркс — не полиця з цитатами, а потужний мислитель, з думками якого вступають у діалог, іноді безпосередній, а частіше заочний» та констатації швейцарського професора Ульріха Шміда про хибний характер «нездатності значної частини українських науковців визнати марксистські підвалини побудов Фуко, Габермаса, Андерсона та інших». У «сухому залишку» після бурхливої дискусії можна стверджувати, що Маркс залишається впливовим гравцем на інтелектуальному полі сучасності, й амбівалентність тлумачень його ролі та спадщини яскраво доводить цей факт.

В розділі «Дослідження» привертає увагу стаття Володимира Маслійчука «Марксистські схеми української історії: Матвій Яворський, Володимир Сухино-Хоменко, Микола Горбань». Аналізуючи спроби поєднати марксистські підходи та національно орієнтовану версію української історії, автор приходить до висновку, що «хоча історична концепція марксизму була багато в чому ідеологічним диктатом щодо української національної історіографії, на початкових етапах марксизм відкривав для українського історика нові сфери дослідження». Тому, «розуміючи дискусійний характер порушеного питання, зважимося стверджувати: ми втратили вагомий пласт розуміння історії, що до сьогодні не дочекався свого замінника». А любителям інтелектуальних медитацій під польським кутом зору, думаю, буде цікаво ознайомитися з роботою Данути Уліцької ««Смерть» теорії — уявна чи фактична? Постструктуралізм — деконструктивізм — неопрагматизм і традиції сучасного літературознавства в Центрально-Східній Європі» та Марека Корната «Початки польської совєтології (1917—1939)».

Філософські підходи до осмислення радянської спадщини та марксизму можна знайти в інтерв’ю Світлани Матвієнко з Анатолієм Лоєм «Філософія — антипод вульгарності в ментальному єстві людини». Як зазначає професор Лой: «Інтерес до марксизму помітно знизився не тільки у нас, а й у цілому світі. Але жахливе зростання бідності (зокрема на пострадянському просторі) може спонукати до посилення його позицій. Якщо сьогодні праці лівого філософа і соціолога Славоя Жижека приємно взяти в руки, бо це роздуми європейського рафінованого інтелектуала, то, можливо, у майбутньому знову з’явиться примітивна радикалістська філософія, а по суті — антифілософія, зразки якої насаджувалися у нас аж до 60-х років ХХ століття. Із марксизмом варто обережно поводитися. Надто різні модифікації філософствування приховуються в ньому». Місце радянської спадщини в контексті сучасної української філософії та українського філософствування обговорюється в дискусійній статті Михайла Мінакова «Невловима впливовість тоталітаризму: радянська філософія і сучасний інтелектуальний ландшафт». Традиційно часопис містить численні рецензії на монографії, видані в Україні та за кордоном.

«Злі генії Європи носять імена філософів: їх звуть Гегель, Маркс, Ніцше. Ми живемо в їхній Європі, в Європі, яка створена ними», — вважав французький мислитель Альбер Камю. Тож можна подякувати упорядникам «України модерної», і, зокрема, відповідальному редактору Андрію Портнову, за те, що дискусія навколо спадщини одного з цих «світоглядних китів» сучасної європейської цивілізації на вітчизняних теренах, схоже, відбулася!