У ПОШУКАХ КРАСИ

«Людина — творець своєї долі» — розхожа фраза. Однак у житті набагато частіше буває інакше.

Творці власної долі, на жаль, — виняток із правил. В’ячеслав Миколайович Ізразцов, принаймні останні десять років свого життя, належить до їхнього числа. Закінчивши військове радіотехнічне училище, він дослужився до підполковника, а в 43 роки сказав собі: «Усе, більше наді мною ніяких начальників не буде. Ближче буду до того, чим завжди захоплювався». І круто перемінив своє життя. Став мандрівником.

Мало хто з родичів і друзів повірив тоді в потребу цього. Одні поблажливо посміювалися над «Кусто-початківцем», інші відверто крутили пальцем біля скроні, адже були матеріально вигідні пропозиції працювати у великих фірмах, банках. Однак Ізразцов обрав те, що сам побажав, вважав для себе головним. Хоч і довелося для початку продати автомобіль...

Алтай, Саяни, Байкал... Захоплювало подих від усе нових вражень. «Природа — це геніальний, щедрий, невтомний художник, який дарує нам красу, — говорить Ізразцов. — А від людини тільки й потрібно — милуйся, радій, ставай сильнішим і бережи її».

Та не тільки бажання самому споглядати принади природи керувало ним. Особливість усякої світлої душі поділитися тим, що знаєш, маєш, з іншими людьми. Вже у свою першу подорож Ізразцов узяв кінокамеру, фотоапарат.

Далеко не все виходило одразу і так, як хотілося. Перший фільм, за визнанням самого Ізразцова, переконував не лише в тому, що такі роботи потрібні, а й у тому, що робити їх треба більш професійно.

Нині в його активі дванадцять відеофільмів, персональні фотовиставки в багатьох містах Росії, України, Казахстану, Білорусі. За серію фотографій і відеофільмів, об’єднаних спільною назвою «Пісні мандрівок», він став переможцем усесвітнього конкурсу ЮНЕСКО «Людина та природа».

«Сьогодні, — говорить Ізразцов, — коли світ щільно обкутаний павутинням брехні, страху, ненависті, роз’єднання, коли кращою музикою для «сильних світу цього» є дзенькіт срібляків, коли зневажено основний закон Життя — закон Совісті, лише всепроникаючий промінь Краси і Світла, посланий нашим розтерзаним серцям мудрою Матір’ю Природою, здатний вивести осліпле, оглухле і збожеволіле людство до незамулених першопочатків життя».

На Алтаї Ізразцов із групою альпіністів брав участь у сходженні на гору Білуху (4506 м). На особливо небезпечних ділянках йому забороняли вести зйомку. «А потім під час перегляду фільму, — розповідає керівник експедиції Ніна Ерделі, — виявилося, що він все’дно примудрявся знімати. І ми зараз можемо милуватися такою красою!»

Недавно Ізразцов відкрив для себе ще один казково дивовижний світ: «Якби мені сказали, що я був на іншій планеті, то я, мабуть, погодився б із цим. Таке незгладиме враження справила на мене Індія. Що ж уразило в цій країні найбільше? Передусім — численність храмів, велика кількість релігійно-філософських течій і незвичайної віротерпимості. Ми були присутні на месах у католицьких соборах, на пуджах у храмах Крішни, у мечетях, у храмі Бахаї, що об’єднує всі релігії, у палаці-храмі сикхів, у буддійських монастирях. Вразила здатність індусів усе помічати, їхня привітна, весела вдача і неймовірна товариськість. Хоча це утрудняло фото- і відеозйомку. Наприклад, тільки-но я помічав цікаву побутову сценку і підносив до ока фотоапарат, індуси відразу поверталися в мій бік і починали привітно махати руками. Були геть курйозні випадки. Якось я побачив у величезному вуличному потоці запряженого у гарбу буйвола і приготувався знімати. Однак візник відреагував зов-сім несподівано — він одразу зупинив буйвола, щоб мені (як йому здавалося) було легше фотографувати. Утворилася пробка, однак візник холоднокровно, але красномовно показав усім найближчим водіям на мене — бачите, мовляв, людина знімає, треба вшанувати. Хтось із водіїв спокійно дочекався закінчення зйомки, хтось обережно об’їхав гарбу із буйволом, але всі при цьому сліпучо всміхалися і привітно махали руками. Був ще один мимовільний експеримент на доброзичливість. Повертаючись у готель на велорикші, я побачив високого гарного поліцейського з бездоганною поставою. Суворе обличчя охоронця порядку було незворушнім, немов із граніту. Замилувавшись, я мимоволі усміхнувся йому і помахав рукою. І тут сталося диво. Обличчя поліцейського миттєво перетворилася на привітне, променисте, по-дитячому відкрите, і він... також привітно помахав мені рукою.

У Делі, Мадрасі, Калімпонзі з успіхом пройшли фотовиставки Ізразцова. Й у свою чергу результатом його подорожей по Індії стали численні нові роботи. Понад сто з них демонструються нині в Національній бібліотеці України імені В.Вернадського, де за сприяння посольства Республіки Індії в Україні та Дитячого фонду України проводиться фотовиставка «Індія — країна мудрості й надії».

А у В’ячеслава Миколайовича Ізразцова — нові плани. Він збирається зняти фільм про чарівницю кераміки, народного художника України Людмилу Іванівну Мєшкову. І ще — подорожі з кінокамерою та фотоапаратом по не менш дивовижній і прекрасній країні, ніж Індія, — нашій рідній Україні.