У пошуках чорної кішки, або Історія як фарс

Одного безхмарного ранку зо три місяці тому я лаштувалася снідати, примостившись перед телевізором. Оскільки ж, як з’ясувалося, дивитися було геть нічого, мусила клацнути на СТБ, де вкотре крутили «Місце зустрічі змінити не можна». Природно, від фільму, який бачила десятки разів, не очікуєш жодних сюрпризів. Усе і йшло як звичайно — аж раптом, ні сіло ні впало, зі споду екрана джином із пляшки вигулькнуло повідомлення: українець на ім’я Роман Гнатишин у 1990—1995 рр. був генерал-губернатором Канади.

«До чого це вони?» — промайнуло в голові. Щоправда, мене (як, певно, й кожного українця) давно вже привчили до несподіваних комбінацій телепродукту — наприклад, до того, що синоптичну картину на завтра доповнюють вислови класиків а-ля Еразм Роттердамський або нав’язливі заклики відновити ерекцію (звісно, тільки з «Імпазою»!). Та й прямолінійна — як палицею по лобі — пропаганда патріотизму давно вже увійшла в щоденний побут (того ранку, зокрема, й як елемент мого сніданку: на етикетці рогалика — або, точніше, «круасана з начинкою «вишня» — фігурував, згідно із підписом, Тарас Бульба, набурмосений та увінчаний лозунгом «Українцем бути престижно»). Тож, проковтнувши реляцію про особисті тріумфи пана Гнатишина разом із куснем патріотично-поживної (та ще й смачнючої!) здоби, я приписала несподівану згадку про цього добродія бажанню телерозумників протиставити його, як взірцевого українця, вайлуватому Пасюкові — особі без жодних ознак національної гідності.

Втім, уже за кілька хвилин на мене чекало нове випробування. Цього разу я ледь не поперхнулася кавою, прочитавши на споді телеекрана: «Ахілл був українцем!» Цю благу вість супроводжував заклик подивитися передачу «У пошуках істини». Що ж, довелося скоритися. Майже одразу з’ясувалося, що передача є варіацією на тему російських «Шукачів» — з кудлатим молодиком на ім’я В’ячеслав Гармаш замість кремезного Андрія І (саме так — «І»!). З’ясувалося також, що у дитинстві, на відміну від багатьох підлітків, згаданий молодик не читав «Легенд і міфів Стародавньої Греції» Куна — інакше знав би ту хрестоматійну істину, що обладунки Ахілла не клали йому в домовину, а віддали хитромудрому Одіссеєві; самого ж героя, спаливши, поховали разом із Патроклом та Антілохом у кургані неподалік Трої. Натомість не переобтяжений читанням книжок «шукач істини», узявши собі за мету віднайти щит Ахілла, здається, вирішив керуватися відомою всім за казками «адресою» смерті Кощія: погибель Безсмертного в голці, голка в яйці, яйце у качці і так далі. Тобто: щит у могилі, могила — на батьківщині Ахілла, батьківщина — в Україні. Це, мовляв, кляті греки зумисне заплутали справу і «привласнили» нашого співвітчизника.

Тож нині — радійте! — «нашого цвіту» прибуло: насправді Ахілл був не міфічним героєм, а вповні реальною особою, білявим кіммерійцем із блакитними очима. Чи були українцями його мати (німфа Фетіда) та його дід (бог Нерей), наразі не повідомляється. Можливо, з огляду на їхню «екстериторіальність»: обидва ж гаяли життя на дні морському. Натомість достеменно встановлено, що Стікс, річка мертвих, — це Керченська протока (а самі мертві, виходить, мешкають на її російському боці?), тоді як вхід до пекла, чи Тартару, міститься десь на острові Зміїний (із чого, як на мене, випливає ще один принциповий геополітичний висновок: віддати його румунам — і ну їх у пекло!).

Усьому цьому абсурдові бракувало хіба однієї, не менш приголомшливої, деталі: української «прописки» Трої. Тож мушу порадити «шукачам» прочитати хоча б статтю Василя Хитрука «Українська Троя» (її можна знайти в Інтернеті). Цитуємо: «Помилка західних археологів, палеографів, дослідників антич­ності в тому, що славнозвісну Трою вони шукали винятково у Малій Азії. Несподівано, але закономірно вона віднайшлася на Україні... Тепер ми нарешті з полегшенням зітхнемо: ТРОЯ ЗНАЙДЕНА!... Це нинішні руїни міста Ольвії».

Так само розчарувала мене інша вилазка «шукачів істини» у минуле, що її присвятили Іллі Муромцю: у ній на роль його билинного візаві, Солов’я Розбійника, «номінували» відомого з пізніх літописів розбишаку Могуту. Як на мене, куди колоритнішою, а заодно ближчою до тих «істин», що їх вишукують у згаданій передачі, була б версія, озвучена в теленовинах кілька років тому: під іменем Солов’я-розбійника криється українська Снігова людина (її навіть обіцяли відловити десь на Рівненщині, приманюючи на солодощі й сухе молоко).

Далеко не весь потенціал можливих «одкровень» був використаний і у випуску під красномовною назвою «Отаман Сірко. Смерть перевертня». У передачі до цієї характеристики додалися ще кілька визначень славного кошового: Іван Сірко — український диявол, український Люципер. Водночас до його фольклорного образу були додані риси й біографічні сюжети, що становлять продукт новочасного міфотворення, — наприклад, історія про іспит, який Сірко мусив здати козакам-характерникам, а також захоплююча оповідь про справжні причини втечі Наполеона з Москви. Виявляється, сталося це тільки тому, що довкола міста тричі обнесли правицю Сірка, відрубану після його смерті. Останній сюжет є, здається, лише парафразою казки про те, що у 1942 році літак із рештками Тимура (Тамерлана) облетів лінію фронту, — адже міфічне «прокляття Тамерлана» також стало одним із сюжетів для «шукачів істини».)

Щоправда, оповіді про гадане взяття Сірком і запорожцями під час Тридцятилітньої війни (1618—1648) Дюнкерка і зведений на його честь пам’ятник на узбережжі Ла-Маншу виразно бракувало продовження, яке мені трапилось у підручнику, виданому під грифом «Вища освіта ХХІ століття». Ось як із позиції сьогодення описується український «проффесор» XVII століття: «Кожному слід знати, що кошовий отаман Іван Сірко воював навіть у Франції, потім у Паризькому університеті читав лекції з історії України і Польщі. Цей визначний полководець і дипломат, енциклопедист свого часу, який володів багатьма мовами, мав знання, що дорівнювали знанням найвидатніших тоді вчених світу... У лекціях з історії України, з якими І.Сірко виступав у столичному університеті Франції, він докладно зупинявся на давніх українських (ще праукраїнських) традиціях тіловиховання і тіловдосконалення, на системі українсько-козацьких шкіл військового одноборства і самозахисту, їхньому впливові і єдності з інтелектуальним і духовним вихованням... Проте І.Сірко в історії козацтва і козаччини — явище зовсім не унікальне, таких звитяжців було чимало по Україні, — вони були в кожному населеному пункті, в кожному козацькому загоні, полку» (Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навчальний посібник. — Київ, 2003).

Зрозуміло, що за тих темпів, із якими стирається нині межа між наукою й псевдонаукою, «шукачі істини» завжди знайдуть собі відповідних «консультантів». Щоправда, досі вони намагалися «сертифікувати» свій сумнівний телепродукт, звертаючись до фахових істориків. Рецептура проста: береш у науковця годинне інтерв’ю, викроюєш із нього кілька загальних міркувань і здобрюєш ними власні фантазії. Не дивно, що після такого «обрізання» кілька моїх колег зареклися на майбутнє мати щось спільне зі згаданим телепроектом.

Утім, інколи його творці не соромляться визнати, що зміст передачі висмоктано з пальця. Найпоказовішим щодо цього виявився сюжет про рештки галери, знайденої в Чорному морі, — власне, про купу амфор на його дні. На ведучого зійшло «осяяння»: це — не будь-що, а вантаж весільного вина для князя Володимира, та ще й не простого, а з отрутою. Такі ж бо, мовляв, були візантійці: віддаючи свою принцесу за слов’янина, здумали перетворити їхнє весілля на «суцільне свято смерті». На жаль, лише фахівець може повною мірою оцінити й решту анекдотичних «деталей» цих далеких подій: те, що принцеса Анна перед весіллям хотіла накласти на себе руки, а Володимир зустрів її у сяючій короні й був проголошений «першим імператором Київської Русі». Одначе не треба жодної освіти, аби зрозуміти, що оскільки смертоносна галера потонула й, за словами ведучого, «ніхто так і не дізнався про всю цю історію», він її попросту вигадав — як, зауважимо, й десятки інших фактів і фактиків. Чого вартий хоча б діамант султана Мехмеда (вартістю 15 млн. доларів), подарований Кочубею за сексуальні послуги, надані ним володарю османів! Або золоті копальні гетьмана Мазепи, що їх марно розшукували сталінські агенти! Або, нарешті, твердження: «Ми знайшли золото Мазепи!»

Насправді знахідки шукачів від телеканалу СТБ дорівнюють нулю. Московському шукачеві у цьому сенсі пощастило більше. Наприклад, нам показали «Один день із чорним археологом», знятий, що характерно, не у Росії, а десь на околицях галицького Самбора. Якийсь заїжджий панок, анітрохи не криючись, продемонстрував свій металодетектор, технологію «промислу» й добову здобич: трофеї часів Другої світової війни, багнет і медаль часів Першої світової війни, а заодно й золотий кулон зі старого єврейського цвинтаря. Це, звісно, ніщо, порівняно з теперішнім систематичним грабунком вітчизняних археологічних багатств. Тож, можливо, замість пошуків примарних скарбів нашим телевізійникам варто зайнятися українськими «джентльменами удачі» й тими, хто є для них «дахом»?

На жаль, реальні проблеми дослідників минувшини нікого не цікавлять — натомість глядачеві пропонують поринути, якщо вдатись до назви однієї із телепередач, у «паралельний світ» історичних фантазій, які нині рясно розквітли в Україні. А як на це немає ради, залишається адресувати «шукачам істини» найбанальніший з афоризмів: «Дуже складно шукати чорну кішку в темній кімнаті...» Ну а далі вони й самі знають.