У новорічну ніч не в лазню, а в море

Володимир Авраменков, засновник дайвклубу «Катран», шалено залюблений у море, воно — все його життя, яке він не проміняв би на жодне інше. Володимир із дружиною Оленою, доньками та друзями традиційно зустрічають Новий рік на дні морському з ялинкою, Дідом Морозом і подарунками.
— Я Рак за гороскопом, — розповідає Володимир Авраменков. — Вода — це джерело життєвої енергії. Фрідайвери, до яких я належу, перш ніж пірнути, медитують, розмовляють із морем. Якщо не домовився з ним — не варто пірнати, збирайся і їдь геть! Інколи контакту з морем не виходить, на душі тривога, інколи ж падаєш у нього, як в обійми коханої жінки. Легко тому, хто чистий у помислах, — тоді вода прийме негайно, вона любить легкість і від­кри­тість. Упевненому, але не самовпевненому, легко знайти спіль­ну мову з морем.
Шок! Саме так описують свій стан люди, котрі вперше опускаються на дно з аквалангом. Кажуть, найгостріші відчуття можна отримати на 15-метровій глибині, де підводна флора та фауна найбільш розмаїті. Людина опиняється на порозі іншого, паралельного світу — досконалого й самодостатнього, і при цьому казково гарного.
Новий рік у гостях
у Посейдона
За час, відколи я захоплююся дайвінгом, у нас з’явилися свої традиції. Щороку 31 грудня ми з друзями... йдемо не тільки в лазню, а й у море. Ось уже кілька років поспіль я збираю компанію охочих зустріти Новий рік під водою. У нас усе по-справжньому — із Дідом Морозом та Снігуронькою. Встановлюємо живу ялинку на дні, прикрашаємо її іграшками й гірляндами. Близько дванадцятої, під оплески, дайвери дружно йдуть у воду — решта п’ють на березі в очікуванні.
Рівно опівночі, щоправда, не під бій курантів, відкорковуємо шампанське — це єдине, що вдається пити під водою, саме в горло йде. Так ми веселимося на підводній вечірці, водимо хороводи навколо ялинки. Одне слово, все як у людей.
Торік ми були в Симеїзі. У воду ввійшли під час шторму. Щойно опустилися, як море нас розкидало в різні боки. Випити шампанське нам так і не вдалося — знайшли пляшку на березі вранці першого січня.
Десь п’ятнадцятирічним я з ранку до ночі не виходив із моря. Не зупиняло навіть те, що не мав гідрокостюма. Азарт перемагав будь-які незручності. Довго перебуваючи у воді, не можна згинати ноги, бо миттєво схопить судома. Ми з хлопцями, неначе крокодили, на рівних ногах виповзали на сушу. Але щасливі й зі здобиччю.
Я полював острогою. Змайстрував її з нержавіючого дроту товщиною з палець, прив’язав на другий кінець гумовий бинт у вигляді петлі, продів палець у петлю, натягнув, і вийшов арбалет. Коли відпускав палець, стріла летіла. Довжина мого списа становила майже два метри, я дуже пишався цією острогою. Вдавалося на величенькій від­стані під­стрелити рибку величиною зав­більшки з сірникову коробку.
Пам’ятаю, ми сиділи на пляжі — грілися після чергового «полювання». У мене виникло відчуття, що підійшла риба. Море неначе кликало. Ми пішли у воду. Все дно було огорнуте білою пеленою, з якої виринала риба, було багато кефалі, лобанів — ця могутня риба сягає понад метр завдовжки. Мені пощастило підстрелити кількох. Ми вийшли на берег, задоволені щедрим уловом. Здавалося, що ще треба. Але раптом мене ще сильніше покликало море. Я розгубився, адже полювання вдалося, однак слухняно пірнув. На п’ятиметровій глибині на мене чекала величезна риба, дуже схожа на кефаль. Моя острога — 1,8 м, а риба вдвічі більша. Це був чудовий екземпляр: спина кольору воронячого крила, сріблястий живіт і сіренькі смуги по боках. Я навіть подумав, що це акула, але мене заспокоювало те, що в неї не серпоподібний акулячий хвіст. Від риби до дна було метра півтора. Ми довго плавали поруч, хоча ближче, ніж на три метри, вона мене не підпускала, а видимість була чудовою — 15 метрів.
Я був по-справжньому захоплений нашим знайомством і навіть не намагався її підстрелити: ніхто не має права нищити таку красу. Напевно, ця риба була королевою моря — прегарна і спокійна, впевнена й дуже велика.
У такі хвилини порівнюю себе з героєм твору «Старий і море»: хотілося б сидіти на старому причалі, радіти життю і померти у мить щастя.
Побачення з долею
Цієї передноворічної пригоди я ніколи не забуду... Ми занурювалися на одному з рифів на кордоні з Суданом. У тих місцях, як правило, водяться білопері рифові акули (завдовжки від півтора до трьох метрів). Вони не агресивні, майже безневинні. Ми довго плавали, знімали на 20-метровій глибині. Ближче до вечора зголодніли: настав час полювати. Мій товариш підстрелив кілька півтораметрових тунців, і ми вже лаштувалися на берег. Але поранена риба пустила кров. І тут почалося...
Таке враження, що хтось увімкнув рубильник небезпечної каруселі. З’явилися величезні, більш як на півтора метра, чорні океанські тунці. Зграї по десять рибин металися навколо нас зі швидкістю випущеної стріли, а мене вразило, що завжди спокійна риба-наполеон пурхала як метелик. Незабаром з’явилися акули.
Найчутливіше місце в акули — ніс. Ось по ньому двометрова акула й одержала відеокамерою, коли з цікавості підпливла занадто близько.
І тут настала повна тиша — це напружувало, насторожувало. З глибини рифу несподівано виплив справжній монстр — велетенська білопера океанська рифова акула — завдовжки понад п’ять метрів. Вона впевнено йшла прямо на нас. Метушитися було безглуздо, з’явилося відчуття безвиході. Це була зустріч із долею. Ми забилися в щілину рифу, де часто ховається небезпечна риба-крилатка і трапляються пекучі вогненні корали. Але нам було байдуже: ми ховалися від цього чудовиська, витіснивши звідти незадоволених мурен. А потім стали дертися вгору по рифу, зриваючи нігті, дряпаючи пальці і порвавши об гострі виступи костюми. Нас врятувало те, що ми здогадалися викинути улов. Течія забрала рибу та її кров, і акула, мабуть, попливла за нашою здобиччю.
Ми так-сяк добралися до моторки, що чекала нас на поверхні, і навіть зібрали свій улов — убита риба невдовзі спливла на поверхню. Цей улов мав особливий смак наших переживань. Зізнаюся, що заради одного цього занурення варто жити!