У НЬОГО БУВ ДАР РОЗПІЗНАВАТИ ДУШУ ЗЕМЛІ

Після 75-річного ювілею Юрія Хіміча й незадовго до його смерті 23 липня я побував у київській студії Юрія Івановича, розташованій прямо за Трапезною церквою Києво-Печерської лаври. Був чудесний липневий день. Ми дивилися в південному напрямку за течією Дніпра на куполи та церкви Близьких і Далеких печер і на зелені бляшані дахи переходів між ними.

«Ніде у світі немає такого гарного місця», — сказав Юрій Іванович. Ось уже вкотре він дивився на цю панораму і все одно помічав, який неповторний кожний краєвид, що відкривається перед очима. Його тягло займатися живописом щодня, оскільки кожний день приносив новий тон чи відтінок кольору, що просто необхідно було відобразити на полотні.

Я пишаюся тим, що Юрій Хіміч був моїм другом. Ми познайомилися завдяки його мистецтву. Це сталося 1993 року, через деякий час після мого приїзду в Київ як посла США в Україні. В Музеї історії Києва проводилася виставка його робіт. Такого живопису, як у нього, я ніколи раніше не бачив.

Одна з картин, на якій Софію Київську було зображено в обрамленні квітучих каштанів і характерних для художника пишних рожевих хмар, вразила мене, як і ще кілька зображень Святої Софії та інших київських церков.

І ми познайомилися. Я з задоволенням відкрив для себе, що він так само сповнений життя, як і його картини. Переді мною був художник, який глибоко розумів красу своєї країни, зміг відобразити у власних картинах сутність церков, річок, вітряків, давніх могікан і руїн, гір, дерев і квітів, і за допомогою пензля перенести всю свою пристрасть та життєву силу практично на будь-яку плоску поверхню, що була під рукою, чи то зворотна сторона афіші, шматочок картонної коробки або клаптик паперу.

Ми проводили багато часу разом протягом тих чотирьох із половиною років, коли я був послом США в Україні й після того, під час моїх частих візитів до Києва. Разом ми переглянули тисячі його картин — відбиток усього його життя та творчості, захопленої та проникливої: Україна, Росія, інші республіки Радянського Союзу, починаючи від Середньої Азії і закінчуючи Крайньою Північчю, Хельсінкі, Прага, Ростов Великий і багато інших місць, якими він подорожував.

Як таке можливо, щоб художник малював церкви в самий розпал репресій і тиранії? Він був вільний духом у всіх відношеннях, попри обставини, в яких йому довелося жити. Звісно ж, він не був загрозою для держави. Його вважали великим художником і шанували як у молоді роки, так і протягом усього його життя.

Юрій Іванович подарував мені акварель, яку зробив у Самарканді. На ній відбиті спека та напівпрозоре світло Середньої Азії, про які мені відомо не з чуток. Художник пояснив мені, що картина писалася всього кілька хвилин, оскільки повітря було настільки сухе, а сонце було таким спекотним, що акварельні фарби засихали й твердішали майже відразу після того, як він розводив їх водою. Він буквально вловив спеку та світло і зобразив їх своїми блискавкоподібними мазками. В молоді роки Юрій Хіміч був визнаний одним із кращих художників-акварелістів Радянського Союзу.

Україну він писав постійно, мандруючи містами та селами, де була хоч одна церква або хоч один пам’ятник архітектури, — від Кам’янця-Подільського, де він народився 12 квітня 1928 року, до Чернігова та Львова, і від Карпат до Криму, де він проходив військову службу в Севастополі, і згодом часто проводив літню відпустку зі своєю сім’єю.

Зараз я розумію, як багато довідався про Україну від Юрія Івановича. Я теж побував з ним у Бахчисараї, Судаку, Херсонесі, Софії Київській, Видубецькому монастирі, Чернігові, Переяславі-Хмельницькому, Львові, Карпатах і в багатьох інших визначних місцях. Він мав дар розпізнавання душі місцевості.

Він декламував вірші, які написав у той самий час, що й картини, котрі мені показував. Він докладно розповідав про поневіряння своєї сім’ї під час Великої Вітчизняної війни, ділячись усіма тягарями й болем. Він говорив про своїх коханих, які надихнули його на створення картин. Іноді він робив влучні зауваження з приводу політичної та економічної ситуації в країні й добродушно пародіював промови українських політиків, які чув по радіо.

Після тривалого й напруженого дня в посольстві, де я ламав голову над плутаниною української політики, я часто виривався з офісу, щоб випити чашечку чаю та пообідати разом із Юрієм Івановичем, його дружиною Валентиною та їхніми кішками. Кішки були просто дивовижні. Хіміч і його кішки розуміли один одного з напівслова, демонструючи взаємну повагу та розуміння.

Мені дуже пощастило, оскільки Юрій Іванович показав мені тисячі своїх картин. Мабуть, я їх бачив більше ніж будь-хто ще, за винятком його дружини Валі та сина Мишка, чудового художника, чий талант батько зростив і глибоко шанував. Мій дім повний картин, що продовжують дарувати мені велику насолоду.

Я дуже сподіваюся, що картини Юрія Хіміча збережуться в його музеї в Києві. Вони заслуговують на те, щоб ними захоплювалися багато поколінь українців.