У майбутнє з… «окремою думкою» КДБ?

Завершується робота над багатотомним виданням «Реабілітовані історією». Фактично в кожній області України вийшли у світ по п’ять-сім солідних томів, де зібрано документальні матеріали про репресованих, нариси про найвідоміших людей краю, які потрапили в пекло кривавої комуністичної косовиці.

Підготовка цих видань тривала не один рік. І, як це в нас буває, хороша ідея часто реалізовувалася абияк: науково-редакційні відділи здебільшого працювали без будь-якого технічного оснащення, фінансувалися фактично за залишковим принципом. Замість відразу переносити дані про репресованих на електронні носії, кілька співробітників (запросити серйозних фахівців було неможливо — заробітна плата ледь перевищувала мінімальну, яку, до речі, цього року — у зв’язку з фінансовою кризою — зрізали на чверть) із місяця в місяць, із року в рік переписували їх, гортаючи архівні справи, на паперові картки. Потім усе те передруковувалося, редагувалося, звірялося знову зі справами... Величезний обсяг додаткової роботи! І це при тому, що в тій-таки обласній адміністрації персональних комп’ютерів немає хіба що в прибиральниць…

Та, попри все, справа робилася, тримаючись фактично на ентузіазмі людей, які сприймали її не як службовий обов’язок, а як власний звіт перед минулим і майбутнім. У Кіровоградській області, наприклад, науково-редакційний відділ «Реабілітовані історією» фактично взяв на себе додатковий тягар, подаючи на сторінках видання не просто скупі рядки біографічних довідок репресованих, а й розшифровку обвинувачень (зокрема цитати зі свідчень). Мабуть, не треба пояснювати, наскільки цікавішими і живішими стали, здавалося б, сухі й офіційні книжки. На виході — вже передостанній, п’ятий, том.

Із самого початку роботи над ним не було якоїсь конкретної методики. Так само, до речі, як і в діяльності архівів, що на початку 90-х років отримали десятки тисяч томів іще вчора закритих справ, але не мали жодного регламентуючого документа щодо поводження з ними. Стереотипи ж минулого працювали чітко: досі маю блокноти із записами, в яких «пильні» співробітниці архіву викреслювали «зайві», як вони вважали, прізвища.

Але відсутність методики донедавна не заважала успішно видавати том за томом серії «Реабілітовані історією. Кіровоградська область». Але сьогодні, мабуть, повіяли інші вітри, а чиновники, як відомо, аж надто чутливі до них… З’явилася чи то чутка, чи то правдива історія, що десь у східних регіонах України за те, що в подібні видання потрапили прізвища нереабілітованих осіб, поплатився хтось із керівників управлінь преси та інформації. Річ у тім, що серед абсолютної більшості реабілітованих трапляється кілька осіб, які за співробітництво з німецьким окупаційним режимом були не засуджені, а відправлені у фільтраційні табори, а отже, реабілітації не підлягають. Уже тільки це свідчить, що до фільтраційних таборів не могли потрапити ті, хто мав якісь серйозні провини.

Тим часом членом редколегії НРВ «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» якимось чином став колишній співробітник КДБ, а нині, як у нас водиться, начальник відділу взаємодії з правоохоронними органами та оборонної роботи обласної державної адміністрації Василь Даценко. Він з дозволу тодішнього заступника голови облдержадміністрації Тетяни Дмитренко фактично процензурував верстку п’ятого тому, навіть не поставивши до відома Науково-редакційний відділ.

Який же результат цього цензурування? Знайшов півтора десятка осіб, котрих тодішній НКВС відправив у фільтраційні табори. Мабуть, не треба пояснювати, наскільки жорстокий режим тоді панував, але навіть у 1943—1944 роках констатувалося: «даних про зрадницьку діяльність у процесі слідства не добуто». Василь Всеволодович через 65 років їх добув? Звісно, ні. Його аргумент — тільки відсутність формальної реабілітації.

Війна — страшний час для будь-якого народу. Тим більше для українського, який опинився між молотом нацизму і наковальнею радянського, так само окупаційного, режиму. Люди виживали як могли. На жаль, зі скупих довідок не завжди можна прослідкувати перипетії людських доль. Але можна однозначно сказати: їм було надзвичайно тяжко: можливо, доводилось і пристосовуватися, брехати, працювати на окупанта, щоб заробити на шматок хліба. Чому ми забуваємо, що з другого боку стояв інший, часом набагато жорстокіший окупант? До речі, під таким самим червоним прапором, тільки на одному була свастика, а на іншому — серп і молот.

Це вже в післявоєнні десятиліття кільком поколінням українців вбивали в голову, що фашистські табори — це зло, а радянські (до речі, непорівнянно більші за масштабами!) — це виправні установи. Із цими стереотипами частина суспільства живе й досі, вони роз’єднують нас, не дають відчути себе єдиною нацією, згуртованим народом. Тож хіба справа у 15 прізвищах людей, які, очевидно, вже давно спокутували свої гріхи у кращих світах? Європа, до речі, і морально, і документально, підтвердила злочинність обох тоталітарних режимів — і фашистського, і сталінсько-радянського. То кому ж на руку така кадебістська пильність?

Хіба що комуністам, бо в загальному списку Василь Всеволодович знайшов двох жінок, звинувачених у тому, що вони видали німцям комуністів. Одна з них — Клавдія Козлітіна визнала, що назвала прізвище комуніста під побоями і погрозою розстрілом. За це вона отримала 15 років ув’язнення з позбавленням громадянських прав на п’ять років та конфіскацією майна. Відсиділа майже десять із половиною і в 1954 році, вже після смерті Сталіна, повернулася додому. В 90-х була реабілітована. Але! В 2001 році якийсь із заступників генпрокурора України вніс протест про скасування її реабілітації, а президія Кіровоградського обласного суду протест задовольнила! У нас, бачте, в країні немає проблем зі злочинцями, у тому числі й високого рангу, Генпрокуратура виявила 95-річну зрадницю, яка 60 років тому видала комуніста! Суспільство, звісно, не помічає цього, але коли так знущально для людини підкреслюється: мовляв, пильнуйте, не допустіть ворога на сторінки книги про реабілітованих, — то тільки дивуєшся — в якому часі ми живемо і куди прямуємо?!

Інша зрадниця — Явдоха Щурова. Менш як через два місяці після арешту конвой не зміг доправити її через хворобу в залу суду. Менш як через місяць вона померла, тому суд просто не встиг винести вирок, бо інакше, можна не сумніватися, — і впаяли б, і сиділа б, і, очевидно, як і інші, була б реабілітована. До речі, які конкретно причини та обставини її смерті? Ніхто цим не цікавився. От якби Василь Всеволодович узявся їх дослідити (а померлих в ув’язненні людей, ой, як багато!), це принаймні могло б стати певною моральною компенсацією за роки його колишньої служби.

Ще один нереабілітований — справді кримінальний злочинець Юрій Запашний (Хомутецький). Двічі засуджений за крадіжки, потім за втечу з тюрми. Саме в Кіровоградській «шістці» (діє і досі) в середині 60-х доля звела його з відомим дисидентом Йосипом Терелею. Юрій, на той час 22-річний, як сказано у обвинувальному висновку, сприяв Йосипу Терелі в розповсюдженні антирадянських листівок, за що був додатково засуджений до двох років виправно-трудових таборів. Його, звісно, не реабілітували, бо — кримінальний злочинець. Але ж, мабуть, мухи окремо, а котлети окремо?

А ось — суто «політичний». Олег Поляков, член Національно-трудового союзу нового покоління. Певна річ — ворог радянської влади. Так вона для нього й не поскупилася — 25 років таборів. Чому його не реабілітовано — не зрозуміло, адже інших членів НТС реабілітовували.

Не перестаю дивуватися, з якою наполегливістю викреслює Василь Даценко тих, хто не вижив у жорнах НКВС, а отже, не має формальної реабілітації. Мова не лише про тих, хто співпрацював з німецькими окупантами (ставлення Даценка до них ми вже з’ясували), а й про багатьох інших — хто не вписувався в рамки радянського режиму. Наприклад, мешканець села Кам’яний Брід Ульянівського району Анатолій Швець, побувавши у 1947 році у відпустці на батьківщині і побачивши там жахливі картини голоду, не схотів повертатися у свою частину. Спробував вибратися за кордон, але був затриманий. Під час етапування до Києва, викинувся з вікна поїзда й розбився на смерть. Звісно, не реабілітований.

Так само, як Григорій Смирнов-Плакунов, справу якого Кіровоградський обласний суд, очевидно, просто не встиг розглянути, бо довелося відступати. Григорія Григоровича заарештували 3 липня 1941-го, звинувачення — банальна контрреволюція, зв’язок із репресованим і т. ін. Але вирок винести не встигли, відповідно немає і реабілітації.

Сьогодні всі ми, якщо хочемо мати історичну перспективу, давно повинні пробачити їм усе, а не йти в майбутнє з «окремою» думкою колишнього КДБ.