У кожного своя доля і свій шлях широкий

Доля випробовує людину, і залежно від того, наскільки успішно вона долає випробування, винагороджує її. В’ячеславу Брюховецькому дісталася щедра винагорода — Мета і наснага для її досягнення. А торування шляху до Мети й було іспитом долі, який він блискуче склав. Сьогодні президентові Національного університету «Києво-Могилянська академія» виповнюється 60 років. Щиро вітаючи його з ювілеєм, скористаймося нагодою для ближчого знайомства з цією непересічною людиною.

— В’ячеславе Степановичу, озираючись на пройдений шлях, що більше відчуваєте — втіху від досягнутого чи жаль за тим, що не вдалося здійснити?

— Якщо бути прискіпливим, то я би сказав, що багато чого не вдалося в житті, тобто за ці 60 років. Оскільки, в принципі, збираюся працювати ще років із 30. Ну, наприклад. Хотів стати відомим футболістом, моїм ідеалом був Пеле. Але не став. Хотів бути відомим шахістом, таким як Таль, але й цього не сталося. Помітили, що всі названі мною прізвища складаються з чотирьох літер? Отож бо. Я став Брюхом — так «охрестили» мене студенти. А Брюх — теж чотири літери, і це тішить. Коли мене запитують, чи реалізувався той план відродження Києво-Могилянської академії, який я колись собі накреслив, відповідаю, що він справдився, а не реалізувався в тому вигляді, в якому замислювався. Але тому, що сама ідея життєдайна, що підтвердилося життям, вона була приречена на успіх. Хоча основою цього успіху є щоденна, загалом непомітна робота. Проект справдився, відтак реалізувався. Більше того. Його маківкою став перехід влади в університеті, а радше не влади, а диригентського пульта, з моєї ініціативи, незважаючи на підписаний контракт (міг би, зрештою, обіймати цю посаду й далі). Але вважаю надзвичайно важливим, щоби молодша людина свіжим поглядом оцінила все, що є сьогодні й, де треба, зробила корективи, а де треба — просто продовжила розвивати напрацьоване.

Недавно один із наших випускників написав річ, про яку я постійно думав, але більше ніхто її не завважував. Мені було дуже приємно, що ця молода людина помітила один, можливо, з найважливіших принципів Києво-Могилянської академії: сама система академії будувалася не під мене і не під мої смаки. Академія більша за мене, тому що тут існують речі, які мені не подобаються, яких я не приймаю, до кінця не розумію, але все одно підтримую. Думаю, що це найголовніше досягнення, тому що університет не може будуватися, як, скажімо, команда фірми (я вже не кажу про військовий загін). Університет містить у собі суперечність. З одного боку має бути надзвичайно чутливим до всіх новітніх віянь, інакше перетвориться на церковно-парафіяльну школу, у тому побутовому розумінні, яке ми звикли застосовувати на означення чогось слабенького. Але з іншого боку університет має бути досить консервативним, щоб модні віяння, які дуже мінливі, не перетворилися на домінанту. Ця суперечність якраз і вимагає терпимості від керівника, створення умов для того, щоб будь-які ідеї мали право на життя в цьому університеті.

Що ж об’єднує цю структуру і є визначальним у її успішності? Це — дотримання давніх традицій і творення нових. Є така гарна притча. В один з відомих університетів, нехай це буде Оксфорд, приїздить група педагогів, з метою вивчити тутешній досвід. Увесь день вони ходять корпусами, знайомляться з кафедрами, оглядають лабораторії. У захопленні від побаченого й почутого. Проте помітили, що від самого ранку під деревом сидить літній чоловік і читає книжку. Надвечір гості, прощаючись, говорять, що тепер їм зрозуміло, чому слава про цей університет розійшлася по всьому світу. Аж раптом хтось із них запитав, що то, мовляв, за чоловік, який цілий день сидів із книжкою під деревом? Йому відповіли, що це — ректор.

— То хто ж тоді керує університетом? — здивувалися гості.

— Університетом керують традиції, — почули відповідь.

Це справді дуже мудро, бо лише традиції можуть створити університет. Я дуже сподіваюся, що ті традиції, які ми тут відродили, й ті, які закладені за 15 років, будуть продовжуватися. І тоді справді Києво-Могилянська академія досягне тих висот, про які сьогодні ми тільки мріємо.

— В’ячеславе Степановичу, свою трудову діяльність ви починали котельником машинобудівного заводу, і певний час цей «технарський» напрямок зберігався. А що вас повернуло на гуманітарну стежку?

— Мабуть, гуманітарієм я був від самого початку. Хоча, з іншого боку, коли навчався у восьмому класі, мене послали до Черкаського педінституту, де була школа обдарованих математиків. Я досить непогано граю в шахи, а це вважається прерогативою людей точного мислення. Водночас один із моїх учителів, коли я по закінченні восьмого класу вирішив вступати до технікуму, сказав: «Що ти робиш? Ти вроджений гуманітарій». Це в мені просто поєдналося, я й зараз дуже люблю техніку, полюбляю майструвати, пишаюся тим, що й дотепер досить кваліфікований як слюсар.

Остаточно відчув себе гуманітарієм на військовій службі. Зі своїм армійським приятелем ми знайшли в полковій бібліотеці Канта і зачитувалися ним, хоча мало що тоді розуміли. А після звільнення в запас було твердо вирішено, що піду саме цією стежкою.

— До речі, про книжки. Можете пригадати, яку свідомо придбали вперше в житті?

— Аякже! Тим паче, що вона збереглася. Гадаю, й сьогодні її можна знайти в університетській бібліотеці, оскільки основний фонд своєї особистої бібліотеки — майже десять тисяч томів — я передав туди.

Отже, це було в четвертому класі. Я страшенно хотів вивчати англійську мову. Та для цього треба було мати бодай словник. Жили ж ми вкрай скромно, батьки не мали зайвої копійки, то я міг лише мріяти, зайшовши до книгарні, про ту чи іншу книжку. Якось, повертаючись додому зі школи, я знайшов аж п’ять карбованців. Досі пам’ятаю те місце — біля редакції газети «Черкаська правда». Навіть на той час — до грошової реформи 1961 року — це були чималі гроші. Спершу я наступив на банкноту, і не сходив з місця хвилин десять, аж поки не впевнився, що мене ніхто не бачить. Лише тоді підняв знахідку. Але на цьому моє сумління не заспокоїлося. Адже за всіма правилами родинного етикету я мав би віддати гроші мамі на поповнення сімейного бюджету. Але ж тоді не куплю книжки! Тому, йдучи додому, я нагледів велику каменюку, і, переконавшись іще раз, що за мною ніхто не підглядає, поклав під неї свій скарб. А вже наступного дня, йдучи до школи, забрав і, нарешті, здійснив свою мрію.

— Тоді пропоную продовжити тему «вперше». Коли вперше ви почули назву «Києво-Могилянська академія»?

— Можу пригадати й це. Коли вчився на першому курсі, дізнався, що професор Михайло Юліанович Брайчевський (щоправда, професором він став набагато пізніше) проводить для студентів екскурсії старим Києвом. Якраз мала відбутися чергова така екскурсія — Подолом. Це було восени 1969 року. Було ще досить тепло, і Михайло Юліанович водив нас по всьому Подолу, показував найцікавіші місця, але центральною в його розповіді була Києво-Могилянська академія. Можливо, я й раніше зустрічав десь цю назву, але закарбувалася вона в душі саме тоді, хоча на тій екскурсії навіть на думку не спало, що це, так би мовити, «знак долі».

— У такому разі ще одне запитання «в тему». А коли вперше спало на думку відродити академію?

— Одна моя добра знайома — письменниця Катерина Мотрич пригадує 1977 рік, коли, йдучи з нею Подолом, я, начебто, сказав, що тут була Києво-Могилянська академія і я її відроджу. Сумніваюся, що говорив таке, хіба що для того, аби справити враження на Катерину. Скоріше за все, лише сказав, що академію треба відродити. Це цілком імовірно, бо я й тоді все ще був під враженням від екскурсії Михайла Брайчевського. До речі, вона була останньою, бо органи, які чомусь називають «компетентними», заборонили надалі проводити такі екскурсії. Хоча нічого антирадянського чи націоналістичного там не було, їх усе одно визнали небезпечними.

Насправді ж це бажання вперше виникло в мене далеко від України. У 1989—1990 роках я викладав у Ратгерському (США) та Манітобському (Канада) університетах. Тоді я вперше потрапив у зовсім інший, доти незнаний світ, який, безумовно, мене вразив. Звісно, згодом я зрозумів, що й він далекий від ідеалу. А коли вже спромігся об’єктивно сприймати тамтешню дійсність, подумав: прекрасні університети, дуже гарна усталена в них система освіти, але в нас можна зробити краще. Бодай тому, що наші студенти більш мотивовані. Мав підстави так вважати, бо до роботи в Північній Америці викладав в українських вузах і міг порівнювати. Щоправда, ще не було бачення, як саме це зробити. Та коли повернувся до Києва, мав цікаву розмову з двома студентами — активістами студентської «революції на граніті» 90-го року. На моє запитання, чи не заважає вам революція вчитися, адже навчання — головне призначення студента, вони відповіли: «Спершу побудуємо незалежну Україну, а вчитися будемо потім». Ось тоді я й зрозумів, що коли незалежність розбудовуватимуть неосвічені люди (що, зрештою, до певної міри відбувається сьогодні), то результат буде саме такий, до якого ми сьогодні прийшли. Ця розмова поклала край моїм ваганням і я остаточно вирішив, що мушу взятися за створення такого університету, в якому б готували молодь до розбудови незалежної, квітучої держави.

— Безперечно, Національний університет «Києво-Могилянська академія» — лідер вітчизняної вищої освіти. Та чи став він потягом для решти вищих навчальних закладів? Чи великий попит з боку держави на досвід «Могилянки»?

— Я неодноразово робив спроби зацікавити Міністерство освіти нашими здобутками, як позитивним, так і негативним досвідом. На жаль, міністерство тривалий час залишалося незворушним. Тільки нещодавно Василь Дмитрович Шинкарук, ставши заступником міністра, почав залучати наших фахівців до роботи в різних комісіях, замовляти розробку якихось документів, навідуватися до університету. Тобто сьогодні відчуваються певні зрушення. Стосовно ж інших університетів, то там теж дефіцит ентузіазму. Візьмімо для прикладу тестування абітурієнтів. Ми провели семінар, на який запросили практично всіх ректорів, і запропонували, навіть, розробили для них тести (фактично провести набір студентів). Жоден не спокусився пропозицією. Я свідомий того, що тестування — не ідеальний спосіб, але він оптимальний у нашій ситуації. Тобто ще два роки тому ми взагалі не відчували інтересу до наших інновацій. Сьогодні він пробуджується і дай Боже, щоб надалі зростав. Я не кажу, що всі наші пропозиції обов’язкові до впровадження — тим важливіше зрозуміти, де ми зробили правильно, а де — ні.

Скажімо, у нас вперше з’явилася посада президента університету. Це була моя ідея структурної реорганізації. Задум полягав у розподілі влади між президентом НаУКМА, ректором і головою вченої ради. Щось подібне до того, як має бути в державі. На жаль (і це теж досвід), він не спрацював. Коли це стало очевидним, я цей експеримент скасував. Але чимало університетів вхопилися за таку структуру, і тепер у них є президент, ректор і голова вченої ради. Або взяти кредитування курсів. Коли відповідно до Болонського процесу почали вимагати впровадження цих кредитів, до мене, знаючи, що в нас така система вже існує, телефонували деякі ректори й запитували: а як порахувати кредити тим студентам, які вже закінчують навчання? Навіщо? Система кредитування потрібна для підвищення якості навчання і для визначення рівня знань студента, який має намір продовжити навчання за кордоном. А суто формальне набуття ознак Болонського процесу ніколи не спрацює. Чи, скажімо, зовнішнє тестування випускників шкіл, яке проводиться зараз. Не можна уніфікувати вимоги до всіх випускників. Питання не в тому, щоб перевести іспит з письмового чи усного на тест. Воно полягає в тому, як для конкретного університету знайти певну комбінацію тестів, котра виявляла б такого абітурієнта, якого хоче мати студентом університет. Математика, скажімо, одна. Але для нас і для політехнічного університету — це різні речі! Так само, як література для нас і для вузу, де вивчають класичну філологію. Опосередкований тест тут не годиться. А от комбінаторика тестів дає змогу виявляти те, що нам потрібно.

— В’ячеславе Степановичу, вже відомо, що з 1 вересня ви залишаєте посаду президента університету. А що далі, якщо не секрет?

— Якщо відбутися жартом, то піду працювати університетським слюсарем. Коли ж серйозно, то, очевидно, повернуся до викладання, яке змушений був припинити, ставши президентом. За рік, коли трохи оговтаюся, начитаю літератури, бо досі для того, щоб професійно читати, часу було обмаль. Можливо, запропоную якісь курси і буду їх вести. По-друге, я залишаю собі тести, якщо новий президент не заперечуватиме. Досі ними опікувався саме президент, проте вважаю, що так не має бути. Брав на себе цю роботу тільки тому, що це моє дітище, а крім того, був упевнений, що вони нікуди не просочаться. Не хотілося піддавати людей спокусі. Бо нужденне життя початку 90-х, коли професор отримував кількадесят доларів на місяць, було нелегким випробуванням. І ще за мною залишається Фонд, який діє при Києво-Могилянській академії ось уже 15 років. А крім того, хочу написати кілька книжок, але зараз про них мене не питайте.

— Молоді, що її готує університет, не надто поспішають поступитися місцем ті, хто нині перебуває у владних органах. Чи не станеться так, що ваших випускників, яких радо беруть на роботу солідні закордонні компанії, міжнародні організації тощо, так і не допустять до розбудови рідної держави теперішні можновладці?

— Навіть якщо наш випускник ефективно працює в успішній фірмі, він уже сприяє розбудові держави. Крім того, це ще молоді люди, яким до набутих в університеті знань необхідно додати практичний досвід. Але вже маємо чимало наших колишніх студентів, задіяних у середніх ланках урядового управління. Потрібно ще років сім—вісім для того, щоб вони «дозріли». І саме за цей час, за моїм прогнозом, в Україні знов має статися щось дуже знаменне, сумірне з помаранчевою революцією. Нині неможливо передбачити, що саме. Але Україна — дивна країна. У ній тривалий час іде накопичення енергії, а потім відбувається потужний розряд. Згадаємо 20-ті роки минулого століття, коли після революції несподівано стався сплеск національної свідомості, почався бурхливий розвиток науки, культури, літератури і мистецтва. У 30-х роках усе було фізично винищено. Здавалося б — усе, повторити таке вже неможливо! Тим часом знову йшов процес накопичення. Результат — шістдесятники. Їх позапроторювали в табори, винищили. Але минув час, і новий сплеск — Майдан. Душею відчуваю — і знову щось визріває, бо постійно спілкуюся з молоддю, бачу її величезний потенціал. Це дає мені всі підстави залишатися оптимістом.