Диканька. У більшості читачів при цьому слові виникає спокуса поглянути на календар — чи, бува, не Різдво на носі...
Диканька. У більшості читачів при цьому слові виникає спокуса поглянути на календар — чи, бува, не Різдво на носі. За багато десятиліть ЗМІ привчили нас, що цей сміхополіс згадують лише раз на рік — перед великим святом.
А він заслуговує, аби його споминали набагато частіше. Бо якщо хочеш дізнатися про українську шляхту козацьких часів, то ось вам — славетний рід Кочубеїв. Бажаєте довідатися, як нащадки тієї шляхти доросли до царських міністрів, як вони в лісах неподалік Полтави плекали перлини архітектури і садово-паркового мистецтва рівня тодішніх цивілізаційних досягнень Парижа і Рима, — теж сюди. Літописець Самійло Величко, художниця Марія Башкирцева, родовід багатьох колоритних постатей із творів Миколи Гоголя — теж звідси.
Помітний слід в історії Диканьки лишив і американський публіцист Альберт Ріс Вільямс. Кілька разів упродовж свого життя він оповідав англомовному світові про Диканьку. А що знаємо про нього ми, українці?
Американець став у Диканьці новітнім дивом. Кажуть, що був він дуже простий, привітний, компанійський. Любив розмовляти з чоловіками під крамницею, на вулиці, заходив до хат. І все записував, а Гарус фотографував, що він скаже.
Мені поталанило зустрітися зі старожилом Диканьки Євгеном Гармашем. Його дід Митрофан Бабенко служив у маєтку Кочубея спершу лакеєм, потім дворецьким. Дізнавшись про це, Ріс Вільямс шість разів приходив в один і той же час, розпитував трохи сам, як міг, російською або через перекладача і Гаруса про службу, звички князів.
Ганна Мовчан оповіла мені ще більше. В 1924 році після Покрови вона виходила заміж. На весілля прийшов фотограф Гарус з американцем, про якого знало вже все село. Обох за народним звичаєм перев’язали рушниками. Тиждень гуло весілля, і цілий тиждень гості отак і ходили в рушниках. Веселилися, фотографували, розпитували.
Тоді ця вулиця називалася Личківка. Колись на ній жили тільки козаки. Була дуже вузька, обсаджена з обох боків садами. Переважали сливи, та такі, що й з хуторів приїздили підводами вимінювати за всяку всячину, аби мати собі і сушню, і повидло, і слив’янку.
Осінь стояла тепла, сонячна й урожайна. І хоч у ті самі дні на Личківці вирувало ще одне весілля — Гальченко сина Івана женив, американець туди не пішов, гуляв і записував усе тут. Його цікавила і роль дружок і бояр, скрипка і бас, що грали майже без передиху.
Саме в ті дні більшовики Диканьки заходилися впроваджувати, замість одвіку народних, нові радянські звичаї та обряди. У Гаруса народився син, а в колишнього матроса, на той час секретаря партійного осередку О.Воронянського, — дівчинка. Так їм улаштували не хрестини, як усім людям, а звіздини. Та ще й назвали хлопчика Енгельсом, а дівчинку — Комінтерною. Про хлопчика нічого не розповідають, а от коли в роки Великої Вітчизняної в Диканьку ввійшли німці, то дівчинку батьки терміново перейменували на Катю.
На цих звіздинах Ріс Вільямс був у Енгельса хрещеним батьком. Йому подарували вишиванку, яку він тут-таки вдягнув і почав вигукувати цілком по-українськи: «Я кум! Кум!».
Наш американський кум описав свої враження у книжці «Російська земля»(1928). Аби мати уявлення про журналістську майстерність Ріса Вільямса, його стиль, подамо уривок з десятого розділу «Америка приїздить до Диканьки».
«Якось на базарі в Диканьці до мене підійшов Олександр Андрійович Петренко і сказав: «Я отримав листа з Америки. Зі Срібної Республіки!». На якусь мить я був збитий з пантелику, але потім зрозумів — ідеться про Аргентину. Його брат писав з Буенос-Айреса: «Приїзди вже. Продаються нові земельні ділянки. Землю можна купити по двадцять карбованців за акр».
Усе життя Олександр Андрійович Петренко животів на одному акрі землі. Усе своє життя мріяв він про широкі простори, про довгу чорну скибу, що лягає за плугом, про широкий вигін для випасання волів. Він завжди думав, що такі землі лежать в Америці. Америка стала для нього синонімом слова «земля». Багато років тому виїхав його брат, а він, тут, у Диканьці, з надією чекав від нього листа. І от нарешті прийшов лист, у якому брат розповідає про відкриття нових ферм для переселенців і пише Олександрові Андрійовичу, щоб він приїздив.
— Коли ж ви їдете? — запитав я його.
— А ніколи, — відказав він. — Чого мені їхати до Америки, коли Америка сама приїхала до мене.
Замість вирушати за тисячі миль за океан, Олександрові треба лише перейти вулицю й зайти до земвідділу місцевої ради. Саме там здійснилася його мрія. Саме там отримав він землю, не за низькими цінами, а задарма — до того ж землю кращу, ніж в Америці, багатющий чорнозем».
Звісно, письменник не міг зазирнути в майбутнє і побачити, як більшовики вже за кілька років заженуть селян у колгоспи і відберуть у них не тільки землю, а й у багатьох — страшним голодомором — і життя.
За сорок днів перебування письменника в Диканьці до нього підходило чимало селян, поповнюючи своїми розповідями його записи. Не все із цього ввійшло до майбутніх книжок. Проте враженням про палац Кочубеїв відведено спеціальний розділ.
Ріс Вільямс застав його цілим, але вже обгорілим. А колись він височів над лісом, над ставом, над селом. Якби революціонери та їхні нащадки вміли цінувати свою історію, то мала б Диканька або санаторій, або школу мистецтв найгарнішу в Європі.
Від палацу до води вели сходи, від них до Острова троянд було перекинуто ажурний місток. Серед троянд князі слухали солов’їв, цілувалися з коханими. Як уже знаємо, більшовики його зруйнували. Відтоді молоді диканьчани слухають солов’їв і цілуються на здичавілих берегах ставу в лопухах. А по воді влітку, замість гордих лебедів, плаває сила-силенна свійських качок і гусей. У спеку вода вкривається ряскою й відгонить аж ніяк не трояндами. Скільки вже претендентів на посаду сільського старости — від комуністів до демократів — першим рядком своєї передвиборної програми записували впорядкування цього ставу, але далі обіцянок справа не посувається?
Дослідження Р.Вільямса підтверджує, що палац Кочубеїв поплатився за надмірну жорстокість у поводженні з селянами останніх спадкоємців знаменитого предка. Вони й справді купалися в розкошах, зневажаючи тих, хто ці розкоші їм забезпечував. За в’язанку дров, украдених з панського лісу, нещасного могли відшмагати до крові. Диканьчани часто потерпали від голоду, а пестунчик вельможної пані тер’єр Лулу мав персональних кухаря і служницю, свій гардероб. Коли собачка здохла, її поховали на Острові троянд, і княгиня заборонила челяді казати «померла», а тільки — «почила».
У загравах Громадянської війни запалав і маєток. Як пише за спогадами очевидців американський публіцист: «Пожежа започаткувала нове літочислення в місцевій історії. Тієї незабутньої ночі взимку 1919 року з темряви вихопився язик полум’я, підскочив аж до верхівок дерев, виріс у вогняний стовп, що жадібно пожирав меблі червоного дерева, картини, килими й гобелени. Дві ночі й один день усі села на 50 верст навкруги злякано й зачудовано спостерігали грандіозну пожежу, похоронне вогнище феодалізму».
Законослухняному американцеві не спало на думку розпитати, коли ж то диканьчани «попрацювали» в палаці — до пожежі, чи як горіло. Та факт лишається фактом — від Кочубеїв під солом’яні стріхи тягли хто рояль, хто картину, хто стос книжок з однієї з найбагатших приватних бібліотек російської імперії. Один дядько із синами припізнився, нічого потрібного не надибав, то зняв зі стіни дзеркало більш як в людський зріст. Притягли додому й поставили в повітці. Уранці корова побачила своє відображення й сприйняла за нахабу, котра претендує на її хлів, і так з розгону буцнула рогами, що від того дзеркала тільки дерев’яна золочена рама й залишилася.
Публіцист поїхав собі до Америки, а диканьчани ще кілька років виколупували з того палацу цеглу на фундаменти хат і сараїв, на погреби, аж поки на тім місці, де він стояв, залишилася сама гора — потягли б і її, так до хати не влізе.
Ріс Вільямс нічого не вигадував. Він бачив, як учорашня безземельна біднота ставала господарем землі, і написав про це. Він спостеріг як іще вчора цьковані злиденні люди ставали, так вони тоді думали, «володарями в царстві Духа», творили нові традиції, звичаї, нове життя. Не його, і навіть не їхня вина, що склалося все інакше. Але письменник розповів про Диканьку світові, і в тім його велика заслуга перед диканьчанами. Хоча ні тодішні, ні нинішні можновладці навіть вулиці назвати його іменем не спромоглися.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google