У будинку не живе господар...

Через об’єктив камери бачу затоплені баржі: іржаві і самотні. Не чую жодних звуків, окрім клацання фотоапаратів. У цій частині зони не співають птахи і не шурхотять кущами звірі...

Фотосесія для аматорів у Чорнобилі — ідея фотографів Андрія Чекановського і Гліба Віннікова. Серед навал екстремальних груп наша вирізняється тим, що хоче зберегти зону відчуження на плівці. Ще якийсь десяток років залишилося стояти Прип’яті і Чорнобилю. Скелети міст тліють, і колись знімки з цих місць стануть унікальними.

«Прощавай і пробач, мій дім!» — написано дитячою рукою на одній з хатинок на вулиці Леніна у Чорнобилі. Будинок виглядає зовсім розгубленим і промерзлим: без даху, з виваленими вікнами, а головне — без догляду господаря. Кожна покинута оселя видається тут ніби особливо мудрою. Прихилилася, немовби замислившись, до сарайчика, і якась у її думках філософія... Заходити до порожніх домівок трохи страшно. Здається, ось-ось вийде до тебе сердитий господар і прожене. А, може, налякає здичавілий домовик. Або просто вуж до ніг підповзе...

Не врятують цього містечка окремі городяни, що вивісили на хатах таблички «У будинку живе господар». Із димарів в’ється сірий дим, уздовж парканів — чорнобривці. Але таких помешкань — одиниці.

У Чорнобилі є деяка робота. У затоці дезактивують і ріжуть на метал забруднені баржі та пароплави. Трапляються серед них і просто-таки музейні експонати. Приміром річковий трамвайчик. Стою перед кораблями, і видається, ніби вони міцно задрімали. Самі не знають, що прийшла до них старість, і немає поряд людини, щоб відігнала її... Вони заглибились у річку носами, перевернулися на бік, подекуди залишилися стирчати самі антени чи капітанські рубки. І якщо стрибнути в якусь із них, то корабель сонно застогне... На їхніх боках «розквітнув» живопис: облуплена фарба двадцятирічної давності розпускається пелюстками квітів, складається у чудернацькі візерунки. Ось що можна назвати справжнім сучасним мистецтвом, яке зробило себе саме...

Є в Чорнобилі і людське кладовище. Більшу його частину займають старі єврейські могили. Так ховали лише в цій частині Полісся: таблички з іменем і фотокарткою вміщали у мініатюрні цегляні будиночки. Певно, це єдине місце в Чорнобилі, яке раз на рік по-справжньому оживає. Місцеві розповідають: на поминки кладовище оточують машини й автобуси. З них довгою стрічкою тягнуться родичі й близькі померлих. Вони підмітають торішнє листя, фарбують огорожі, підкладають вивалену цеглу. Але є серед могилок і щемливо сумні, забуті — до них ніколи не приходять.

На в’їзді до Прип’яті — стоп-контроль. А прямо за шлагбаумом шурхотить листям тополина алея, котра прямує ген до центру міста. Тут стоїть готель, будинок культури й багатоповерхівки з престижними колись квартирами. Нині цими спорудами вештаються здичавілі собаки і туристи.

Якось в обхід офіційних домовленостей сюди приїхала група художників. Вони розійшлися містом, щоб намалювати на сірих стінах людей, які ніколи не повернуться. Прикордонники швидко знайшли порушників і вивели їх з міста «за вухо». Але намальовані тіні, мов живі, залишилися. Підіймаєшся, скажімо, на дах висотки, а на шостому поверсі тягне пальчика до кнопки ліфта дівчинка... Прямуєш до парку атракціонів, а біля гнилої лавки пускає мильні бульбашки школярка у шортиках...

Сумні дитячі сюжети бачимо й у дитсадку: серед порожньої спортзали покинуті педальна машина і піонерський барабан; на дитячому майданчику — вицвіле під сонцем і дощами, скалічене плюшеве ведмежа... Малоймовірно, що лапу йому відірвало якесь маля — забракло б сили. Скоріше кінематографісти або фотографи, що приїздять сюди з, на жаль, часто-густо суто спекулятивною метою. Проте й без відірваних лап на знімках люди здатні відчути нашу спільну трагедію. Тлін зруйнованої нами цивілізації...

За організацію поїздки до Чорнобиля автор висловлює подяку «Світу фототуризму» та особисто Андрію Чекановському і Глібу Віннікову.