ТВОРИ З ПОТРІБНОЮ КІЛЬКІСТЮ ПОМИЛОК

Бетонка закінчилася, але старенький ЛАЗ упевнено продовжував свій звивистий шлях, піднімаючи хмари бурої солончакової пилюки, яка, мов дикий бджолиний рій, обгорнула автобус, намагаючись проникнути крізь віконні та дверні щілини. Східний вітер, здатний розігнати цю буру негоду, очевидно, десь наштовхнувся на потужний заслін, і пасажирам нічого не залишалося, як покірно чекати кінця подорожі.

Несподівано автобус злегка загальмував, і крізь запилюжене вікно я побачила з білого каменю стелу, що ніби з-під землі виросла, й напис: «Тут була Золота Орда». Так, та сама Золота Орда, на руїнах якої виникло Астраханське ханство, куди робили свої набіги кримчаки, ногайські князі, черкеси. Правда, 1554 року московські війська швидко розібралися з цією справою й, «допомагаючи» ногайським князям, «нічтоже сумняшеся» приєднали територію Астраханського ханства до Московської держави.

От і трясемося ми, чхаючи та кашляючи, широкими російськими просторами, аби через дві-три години нарешті дістатися до КПП м. Капустин Яр — нового місця служби мого чоловіка.

Буквально наступного дня наше маленьке сімейство мало змогу зайняти дев’ятиметрові апартаменти в гуртожитку, тим більше що контейнер із нашими пожитками вже був на місці.

Усе складалося вдало, і я поспішила поділитися своїми враженнями з батьками та друзями, надіславши захоплені листи з приводу того, що тут, виявляється, різко континентальний клімат (улітку +40 , узимку —
-40 ) і взагалі — напівпустеля, покрита висохлим чорним полином, верблюжою колючкою. Зате по сусідству — у Волго-Ахтубинській заплаві — зберігся каспійський лотос. Писала про це так, ніби сама його виростила та зберегла. І взагалі почувалася першопрохідником.

І коли через кілька тижнів у гуртожитку з’явився офіцер і почав розпитувати, як знайти цього самого першопрохідника, у мене обірвалося серце. Ну, гадаю, усе — кінець мені, це в листах щось розсекретила, і тепер мене запроторять у буцегарню. Але, судячи з виразу обличчя відвідувача, мета його візиту мала явно мирний характер. Коротше, підполковник Чалий, начальник політвідділу однієї з в/ч, набирав учителів для консультаційного пункту Астраханської заочної школи, що знаходився в 50 кілометрах від містечка, тобто на одному з віддалених майданчиків полігона.

Суть цього чудового заходу полягала в тому, що солдати-строковики могли відвідувати вечірню школу безпосередньо за місцем служби.

Це, мабуть, єдиний у тих краях випадок, коли командування в/ч докладало значних зусиль до того, аби не лише забезпечити солдатові цивільний фах, а й дати йому змогу здобути освіту як таку.

…Для школи виділили одне з найкращих приміщень — майже новий дерев’яний барак, де були обладнані класні кімнати, учительська, хім- і фізкабінети. Як і належить, першого вересня відбулося урочисте відкриття цієї незвичної школи. Учні у відпрасованих за нагодою гімнастерках, «при манерах», із неприхованою цікавістю поглядали на «училок», явно схвалюючи вибір начальника політвідділу: запрошені ним викладачі гуманітарних дисциплін мали одне спільне достоїнство — всі вони були з України. Але це так... приємні подробиці.

Кожен із нас погодився щодня долати відстань у сто кілометрів не тому, що в містечку взагалі не можна було знайти роботу. Саме почуття причетності до справжньої справи сприяло створенню чудового педагогічного колективу.

Особливо хочеться сказати про офіцерів-викладачів. Випускники військових академій, котрі мали блискучі знання, захоплено й вимогливо намагалися не лише донести, а й розширити «школярські» програми з математики та фізики. За велінням серця, а не заради заробітку, вони вільний час заповнювали вчительськими проблемами, віддаючи до копієчки зароблені ними гроші на потреби школи.

Володя Шубін, Женя Чудов, Володя Чамато, Гена Козлов, Ваня Шинкаренко — по-різному склалися долі цих чудових офіцерів, найкращих представників елітних ракетних військ, але маленька вечірня школа зачепила найкращі струни їхніх душ.

Це була наша слабкість, наш кураж, восьма нота акорду, яка лунає весело й ніжно, яку, здавалося б, ніхто не знає, але всі відчувають, коли йдеться про головне. Ми пам’ятаємо про неї завжди. Як неможливо забути щоденні зимові дороги, коли хуртовина, як полинову билину, зносить із бетонки лисицю-корсака чи зайця. А вовчисько вперто тримається в променях світла від фар автобуса і, лише стомившись боротися зі швидкістю машини, пірнає в нічну імлу степу.

Поспостерігавши певний час за живими картинками, зіщулившись, ще ближче притискаєшся до надійного плеча. А коли щокою зручніше вкладаєшся на жорсткий погон свого дорогого товариша, тобою опановує злагода та спокій, і ти переконана, що благополучно дістанешся додому, попри всі ці хуртовини й заноси.

…Травневий степ, вкритий червоним морем тюльпанів, нагадав про те, що навчальний рік добіг кінця, і всі ми чекали випускних іспитів. На той час нашу в/ч очолив новий командир, і ми це відчули відразу. В учительську зайшли чимось занепокоєні учні випускного класу. З’ясувалося, їх включили до «ланцюжка», котрий завтра зранку на кілька днів залишає розташування частини. («Ланцюжок» — караван автомашин й іншої техніки, який рухається степом і здалеку нагадує ланцюжок). І завтра ж перший випускний екзамен — твір. Йду до командира. Дорогою один із солдатиків, котрі неймовірним чином влаштували перекур серед білого дня, шепоче навздогін: «І яка ж земля народжує таких жінок? — і далі вищий пілотаж: — Таку й додому відвезти не гріх».

Натхнена цим щемливо-юнацьким компліментом, постукавши, сміливо переступаю поріг командирського кабінету. Ой, Боже мій, який гарний генерал сидів за столом у глибині кабінету: сухорлявий, підтягнутий, а очі сині-сині за чорними віями. Вказав на стілець. Ну ні, це навряд чи! А по фігурі в білий горошок ситцева сукенка, тільки кльошик від стегна, а засмаглі ноги на височенній шпильці?

— Спасибі, я ненадовго. Ось, сталася накладка, хлопці рік провчилися, але «ланцюжок» вибиває їх з обойми.

У відповідь — ані звука, лише сині очі перетворилися на аквамаринові крижинки.

Почала просити:

— Ну товаришу генерале! Стільки витрачено зусиль і наших, і командування, аби учні успішно закінчили навчальний рік!

— Передусім вони солдати! Усе, розмову закінчено.

Отже, я програла остаточно. Але відступати було нікуди.

Заспокоїла своїх хлопчиків: служіть, мовляв, вірою та правдою, а ми що-небудь придумаємо. А що тут думати, якщо всі твори завтра ввечері мають бути відправлені до Астраханської заочної школи. З цим ділом у них суворо. Ну що ж, суворо так суворо. Сіли вчотирьох — Зіночка Тушевська — вчитель російської літератури, Галочка Сорокоумова, друг мій вічний і єдиний, Галя Поліщук, учитель хімії, та я, — і з потрібною кількістю помилок за кожного з учнів, котрі виїхали, написали твори на задані теми. А на наступний усний іспит хлопці вже були в розташуванні частини.

Особливою вимогливістю серед викладачів-офіцерів вирізнявся Женя Чудов. Розумний, високоосвічений фахівець, він був непохитний в оцінюванні знань учнів.

…Закінчився екзамен із геометрії, клас спорожнів, але за однією з парт виднілася похнюплена фігурка вухатого руданя, котрий мало не зі сльозами на очах розповів, що товариш капітан (Женя Чудов) поставив йому «двійку». А юнак останній рік служить і вдома міг би піти відразу в десятий клас.

Хоч як ми улещували товариша капітана, хоч як умовляли — кремінь. І лише в останній момент якась невідома сила змусила його зобразити в екзаменаційному листку «трійку», яка, скоріш, нагадувала степову гадюку.

…А потім був випускний вечір, була «ціла площа» степових тюльпанів, лимонад і печиво і, звісно, таємно від грізного генерала — шампанське! І був у нас золотий медаліст, котрий запросто міг дискутувати на технічні теми з будь яким класним фахівцем. І прощання наше затяглося, бо хлопці від’їжджали в різний час. Але не було випадку, аби хтось із випускників не прийшов попрощатися й іще раз сказати «спасибі».

Минуло дуже багато років. Але досі подарована на тому першому випускному моїми «дорослими дітьми» порцелянова фігурка Хазяйки Мідної гори й запис у трудовій книжці: «Вчитель російської мови та літератури Капустиноярського консультаційного пункту» не дозволяють долі перегорнути одну із найяскравіших і найкрасивіших сторінок мого життя.