«ЦЯ ЗЕМЛЯ НЕ ПРИНЕСЕ НАМ ЩАСТЯ...» ДО ТИСЯЧОЛІТТЯ ВІДКРИТТЯ АМЕРИКИ ВІКІНГАМИ

Хто відкрив Америку? І що означає «відкрив»? Якщо мати на увазі найперше відкриття Америки людиною, то це зробили предки нинішніх індіанців близько 30 тисяч років тому, пройшовши по оголеному під час зледеніння дну Берингової протоки з Азії. Якщо ж говорити про остаточне «відкриття» цього континенту, яке скінчилося завоюванням і заселенням його європейцями, то, певна річ, це Колумб. Після його знаменитого плавання 1492 року почалася колонізація Південної та Північної Америк Іспанією, Португалією, Голландією, Англією.

З кінця XVIII ст. й по 1867 рік Аляскою володіла Росія. Зробили свій внесок і скандинави — в 1638—1655 рр. у низов’ях річки Делавер існувала шведська колонія Нова Швеція. Данія також із 1666 по 1917 рік володіла кількома островами Малої Антильської гряди, після чого продала їх США. Нібито незначний внесок в освоєння Нового Світу.

Проте саме скандинави, точніше ісландці, нащадки переселенців із Норвегії, першими пробралися на Північноамериканський континент із Європи. Принаймні сам факт їхньої появи там задовго до Колумба вже давно й неспростовно встановлений історичною наукою. 1961 року норвезький дослідник Гольге Інгстад виявив поселення вікінгів на острові Ньюфаундленд біля берегів Канади.

2000 року виповнилося тисячу років відтоді, як відважні північні мореплавці вперше висадилися на Американський берег і навіть заснували там тимчасове поселення. Після цієї експедиції було ще кілька. За деякими даними, вікінги навіть заходили далеко в глиб Північної Америки — до Великих озер і верхів’їв Міссісіпі.

Несамовиті
північні люди

Вікінги, або нормани («північні люди»), як їх частіше називали в Європі, або варяги, як вони йменувалися на Русі, були грозою узбережжя й річкових долин європейських королівств із кінця VIII до другої половини XI століття. Від Шотландії до Сицилії, побачивши в морі кораблі з червоними або смугастими чотирикутними вітрилами, із різьбленими головами драконів на носі й синіми та жовтими щитами, повішеними уздовж бортів, жителі хапали дітей і найцінніше з майна й панічно тікали в ліси та гори, шукаючи там порятунку від пограбування й шалу скандинавських воїнів. Але не тільки піратами, а й чудовими мореплавцями, вправними рибалками, хліборобами та скотарями були вони, ці «північні люди». Зналися й на торгівлі — тисячу років тому можна було побачити їхні кораблі від Гренландії до Києва й Константинополя, від Кольського півострова до середземноморських берегів Африки.

Найкращі мореплавці Європи свого часу, вікінги вже невдовзі після 870 року почали заселяти узбережжя далекої Ісландії, за два століття до них відкритої ірландськими ченцями. Не бажаючи жити з язичниками, нечисленні християни-ірландці залишили острів. До 930 року заселення Ісландії завершилося й було створено своєрідний парламент і судовий орган — альтинг, де приймалися спільні для всіх закони. Серед ісландських поселенців склалася яскрава своєрідна культура, найважливішою частиною якої стали знамениті ісландські саги. Двом із них — «Сазі про Ейріка Рудого» й «Сазі про гренландців» — ми й зобов’язані збереженням пам’яті про перші плавання європейців в Америку.

Зелена країна

Як стверджують саги (а їхні дані цілком підтверджено археологічними дослідженнями), спочатку вікінги облаштувалися в Гренландії. Цей найбільший у світовому океані острів географічно належить Америці. У 982—985 роках південно-західне узбережжя острова досліджував Ейрік Торвальдсон (на прізвисько «Рудий»), якого за вбивство вигнали з Ісландії на три роки.

Знайшовши зручні місця для поселень з умовами, схожими на ісландські, він назвав ці землі Грюнеланд — Зелена країна, натякаючи на багаті травою пасовища в глибині фіордів. Повернувшись на батьківщину, Ейрік Рудий організував велику групу переселенців, яка того ж 985 (чи наступного) року відпливла в Гренландію. З 25 суден лише 14 досягли мети. Решта або загинули, або змушені були повернутися. Було засновано два поселення: Естербюгден (Східне поселення, неподалік нинішнього Юліангоба) і Вестербюгден (Західне поселення, поруч із сучасним Годгобом).

Наприкінці літа того ж 985 чи 986 року син одного з переселенців, Б’ярні Гер’юльфссон, проторгувавши все літо біля берегів Норвегії, повернувся в Ісландію. З подивом він дізнався, що його батько й уся родина подалися шукати щастя десь на заході, де нібито існує країна, ще прекрасніша, ніж їхня батьківщина. Негайно Б’ярні вирушив слідом за рідними, але жорстокий шторм і сильний туман збили корабель із курсу. Багато днів потому, коли туман розсіявся, на обрії з’явилася земля.

Берег був горбкуватий, вкритий густим лісом. Команда наполягала на висадці, але Б’ярні не дозволив це зробити, воліючи якнайшвидше потрапити в Гренландію, а ця земля не була схожа на ту, яку йому описали. Два дні корабель плив у північному напрямі, й нарешті знову з’явився берег — низький, укритий лісом, із білими піщаними обмілинами. Знову, попри ремствування людей, які вимагали поповнити запаси продовольства та прісної води, Б’ярні відплив геть, зрозумівши, що й це не Гренландія. Через три дні вікінги побачили гористу землю із шапками льодовиків. Б’ярні й тут не дозволив висадитися, попри наполягання команди. Через чотири дні, пливучи на схід, вони нарешті досягли Гренландії, завдяки щасливому випадку майже в тому місці, де оселився Гер’юльф Бардарссон, батько Б’ярні.

Несхвально похитали головами суворі вікінги, дізнавшись, що Б’ярні не схотів досліджувати незнайомий берег. А сам він позбавив себе честі стати першовідкривачем Америки для європейців. Утім, останні тоді навряд чи гідно оцінили б це. Адже вважалося, що існує лише три континенти, згадані в Біблії: Європа, Азія та Африка, і знайдені Б’ярні землі зарахували б до якогось із них. Більшість істориків вважає, що то були узбережжя островів Ньюфаундленд, Лабрадор і Баффінова земля.

Вінланд і скрелінги

Майже півтора десятиліття минуло, перш ніж нога вікінга нарешті ступила на американську землю. Честь першовідкривача випала синові Ейріка Рудого, Лейфу Еріксону, на прізвисько «Щасливий», — правда, зовсім не за це. 1000 року, будучи хрещеним при дворі норвезького короля Олафа Трюггвасона, він повертався в Гренландію зі священиком, який мав навернути місцевих жителів у християнство. В цій подорожі Лейф урятував корабель, який зазнав аварії, за що й одержав своє прізвисько.

У Гренландії він зустрівся з Б’ярні, розпитав його про бачені ним колись землі і, купивши його старий, але ще міцний корабель, вирушив разом із 34 супутниками в путь. Діставшись землі, яку останньою бачив Б’ярні, вони висадилися на берег і обстежили його. Вкрита валунами кам’яниста земля з шапками льодовиків удалині не сподобалася Лейфу. Назвавши цю місцевість Геллуланд («Валунна земля»), він поплив далі на південь. Добравшись до пологого, вкритого лісом берега з широкими піщаними обмілинами, знову висадилися. Маркланд, «Лісова земля», так назвав Лейф ці місця. Пливучи далі в південно-західному напрямку два дні, досягли землі, яка так сподобалася Лейфу та його супутникам, що вони вирішили влаштуватися тут на зиму. Побудували будинки, обладнали стоянку.

Якось під час експедиції в глиб країни зник один із людей Лейфа, «німець» (очевидно, виходець звідкись із Південно-Східної Європи) Тюркір. Колись він був вихователем юного Еріксона, і той його дуже любив. Вилаявши супутників Тюркіра, Лейф і ще 12 чоловік кинулися на пошуки зниклого.

Невдовзі вони знайшли його, але такого п’яного, що знадобився час, аби почути виразну відповідь, де ж він так набрався. Тюркір довго говорив «німецькою», корчив гримаси і крутив очима, але, оговтавшись і заговоривши скандинавською, повідав, що знайшов лози дикого винограду. Він запевняв, що не помилився, оскільки виріс у країні, де море винограду. Лейф і його супутники набрали винограду й нарубали лози, щоб завантажити на свій корабель. Місце їхньої зимівлі Лейф назвав Вінланд («Країна Винограду»). Зима виявилася м’якою, без морозів, худоба могла б пастися там весь рік. В озері «із солодкою водою» водилася небачена «червона риба» (лосось), у лісі було повно різноманітної дичини. Проте навесні вікінги відпливли назад, завантажившись деревиною для будівництва в безлісній Гренландії, виноградними лозами й іншими щедротами Вінланда.

Розповіді Лейфа надихнули його брата Торвальда на експедицію до Вінланда. Наступного року чи через рік він на кораблі Лейфа відплив... щоб ніколи не повернутися. У Гренландії вікінги не зустріли місцевих жителів, до них вона була ненаселеною. Не знайшов слідів людини Лейф і під час зимівлі 1000—1001 років у Вінланді й також визнав його ненаселеним. Але це було не так.

Торвальд, перезимувавши в будинку, побудованому Лейфом, навесні вирішив докладніше ознайомитися з країною. На схід від місця свого поселення вікінги наштовхнулися на березі на три перекинутих човни зі шкір, під якими ховалися дев’ять тубільців. Кинувшись на них, прибульці перебили всіх, крім одного — той зумів сховатися. Розплата не забарилася: невдовзі безліч човнів підійшла до берега, і хмара стріл обрушилася на вікінгів. Одна з них уп’ялась у груди Торвальда. Помираючи, він пробурмотів: «Ми відкрили родючу країну, але вона не принесе нам щастя...».

Слова виявилися пророчими. Невдачею наступного року закінчилися спроба Торстейна, брата Торвальда й Лейфа, привезти тіло загиблого додому, а також дві інші експедиції з наміром заснувати у Вінланді поселення. Причиною стали аборигени, «скрелінги», як прозвали їх вікінги. Хто такі скрелінги, індіанці чи ескімоси? Мало хто з учених зважується однозначно відповісти на це запитання. Саги описують жителів Вінланда як людей невисокого зросту, смаглявих, вилицюватих, із великими очима й кошлатим волоссям, із лихим виразом обличчя. Хоч як там, а сутички з ними змусили залишити Вінланд і найчисленнішу експедицію вікінгів на чолі з Торфінном Карлсефні Тордарссоном (прибл. 1005—1007 рр.), який намагався заснувати там постійне поселення.

Інше питання, про яке точаться суперечки: де був Вінланд? Різні дослідники зараховували його до різних пунктів східного узбережжя Північної Америки, від Ньюфаундленду до Флориди. Розкопки Гельге Інгстада в 1960—1964 роках у Ланс-о-Медоуз на острові Ньюфаундленд неспростовно довели тільки те, що це скандинавське поселення початку XI століття, але стовідсотково пов’язати його з Вінландом не можна. Безперечно, плавання гренландських поселенців до Америки стали постійними. На це вказують і результати розкопок гренландських поселень. Так багато дерев’яних будівель у повністю позбавленій лісу країні можна пояснити тільки масовим завезенням лісоматеріалів з континенту. Вінланда й Маркланда не раз згадано в ісландських літописах і навіть в одній із німецьких хронік.

Розквіт поселень вікінгів у Гренландії тривав до другої половини XIII століття. 1261 року гренландці добровільно підкорилися владі норвезького короля Гокона IV. Похолодання клімату, сутички з ескімосами-туле, що почали переселятися в Гренландію, падіння цін у Європі на найважливіший предмет експорту гренландців — моржеву кістку, політика обмеження торгівлі з Гренландією з боку датських королів, до яких із 1380 року перейшов норвезький престол, — усе це призвело до сумного результату. Десь між 1364 і 1410 роками перестає іcнувати Західне поселення, а до 1500 року зникає і більше та розвинутіше Східне. Куди ж поділися їхні жителі? Вимерли? Можливо, й так, — адже навіть у середині XIII століття скандинавське населення Гренландії не перевищувало п’яти тисяч чоловік, а потім швидко зменшувалося. А можливо, нащадки вікінгів переселилися в «благодатний Вінланд»?

Загадка Кенсингтонського каменя

1898 року якийсь американський фермер (до речі, скандинавського походження) Олаф Оман, розчищаючи ділянку землі від лісу під посіви неподалік селища Кенсингтон, біля самісіньких витоків Міссісіпі, виявив під корінням зрубаної ним старої осики великий прямокутний камінь, поцяткований дивними письменами. Напис на камені, зроблений рунічними літерами й розшифрований ученими-філологами, гласив, що 1362 року 30 чоловік вирушили з Вінланда на захід для розвідування нових земель. Частина людей залишилася доглядати корабель, а решта пішла в глиб нової країни. Поки одні дослідники ловили рибу, інших десятьох убили, мабуть, місцеві жителі. Це сталося за 14 днів шляху від моря. Оце й увесь напис.

Серед учених немає єдиної думки щодо справжності цієї знахідки. На основі текстологічного аналізу більшість із них згодні з Е.Вальгреном, главою «скептичної школи», неабияким фахівцем зі скандинавських і германських мов, професором Каліфорнійського університету. Це підробка, стверджують вони, зроблена в XIX столітті. Але багато хто дотримується раніше висловленої точки зору іншого відомого вченого, Г.Голанда, який вважає камінь і напис на ньому неспростовним свідченням того, що за сто тридцять років до Колумба відважні північні мореплавці побували в самісінькому серці Північноамериканського континенту.

На думку Голанда, напис на Кенсингтонському камені можна пов’язати з експедицією Пауля Кнутсона, посланого 1355 року королем Норвегії Магнусом Ейріксоном, аби зміцнити в гренландських поселеннях християнську віру, що на той час похитнулася. Дізнавшись про зникнення жителів Західного поселення та ймовірне переселення їх у Вінланд, Кнутсон вирушив слідом за ними. Подорожуючи в марних пошуках зниклих співвітчизників неосяжними просторами Північної Америки кілька років, втративши при цьому значну частину людей у сутичках з індіанцями, експедиція Кнутсона повернулася в Норвегію.

Проте як скандинави змогли пробратися так далеко в глиб континенту? Очевидно, з Гудзонової затоки по річці Нельсон, озеру Вінніпег і річці Ред-Ривер. Або ж по річці Олбані й озеру Верхнє — тим паче ймовірний шлях, що неподалік містечка Беардмор на північному узбережжі цього озера 1931 року нібито знайшли поховання вікінга в обладунках. Але й це поховання є серйозні підстави вважати підробкою. Як і малодостовірне твердження, що французькі торговці хутром ще в XVIII столітті зустрічали на ріці Міссурі серед індіанців-манданів людей із білою шкірою та блакитними очима...

Так, родюча земля Америки не принесла вікінгам щастя. Так і не змогли вони, попри кілька спроб, заснувати тут поселення. Занадто нечисленні вони були. На занадто сильний опір натрапили вони з боку «скрелінгів» — індіанців та ескімосів. Але сьогодні, вдивляючись в імлу минулого тисячоліття, щоб побачити, як, очевидно, вперше в історії нога європейця ступає на американську землю, ми не можемо не захоплюватися мужністю Лейфа Щасливого та його людей, котрі пробралися так далеко в невідомий тодішній Європі світ.