«Ця війна покладе кінець війнам. І наступна — також»

Ричард Левове Серце, Тимур, Костянтин Острозький, Сулейман І Пишний, Байда Вишневецький, Олівер Кромвель, Петро Дорошенко... Що спільного між цими, безперечно відомими, але такими різними — за своїм походженням, віросповіданням, врешті, належністю до різних епох — історичними персонажами?

Найперше, що їх об’єднує, так це, зрозуміло, їхня знаність у світі і значимість для історичного розвитку людства. Інша спільна типологічна ознака криється в тому, що всі вони були улюбленцями бога війни і найперше слава їх зустріла саме на Марсовому полі. А ще вони та цілий ряд інших, не менш відомих і цікавих історичних особистостей ХІ — початку ХУІІІ ст., стали персонажами ошатно виданої у видавництві «Школа» книги «1000 великих полководців», авторства відомого українського журналіста, популяризатора історії Сергія Махуна.

Війна як об’єкт історичного дослідження не дивина для історіографів. Власне, й сама історична наука розвивалась значною мірою завдячуючи зацікавленості людства історією війн, ратними подвигами воїнів та ще більше — тріумфам їхніх воєначальників, так детально й опукло описаних біографами. Нині професійних істориків більшою мірою цікавить не парадний лик війни, з його характерним бронзовим полиском, а — буденна, сіра і не вельми приваблива її гримаса, така, якою її бачили не полководці, котрі марили про славу, а рядові вояки, змушені зносити неабиякі труднощі, аби реалізовувати ці марення. Утім, війна як історичне соціокультурне явище притягує і, переконаний, й надалі буде притягувати пильну увагу любителів історії. Особливо, коли мова йде про битви, віддалені від нас столітньою та тисячолітньою перспективою. Тобто, коли біль втрат, уже не так пече, а ратні подвиги настільки романтизовані нащадками, що пройдений до них, зазвичай по головах й душах людей, шлях не видається вже таким варварським і нелюдським.

Обрана Сергієм Махуном перспектива у триста—дев’ятсот років якраз і дозволяє говорити про вождів і полководців спокійно, без надмірних емоцій. Так, як і про самі кровопролитні вияви людської агресії і непоступливості розмірковувати в категоріях історичного буття людства, нехай і не надто раціонального, але,хоч як це прикро звучить, природного, іманентного його розвитку. Важко не погодитися з представленою автором у книзі найпершою тезою: «Історія людства — це воістину історія війн».

Представлені у книзі персоналії зібрані у двох номінаціях — полководці середньовіччя та полководці нового часу. До числа перших, крім згаданих уже Ричарда Левове Серце, Тимура, Костянтина Острозького, зараховано й не менш промовисті імена — Вільгельма І Завойовника, Володимира Мономаха, Чингізхана, Данила Галицького, Едуарда ІІ Англійського, Яна Жижки. Початок Нового часу репрезентують і Дон Хуан Австрійський, і Стефан Баторій, і Петро Сагайдачний, і Альбрехт Валленштейн, і Густав ІІ Адольф, і Великий Конде, ще цілий ряд славетних постатей — нехай їх не тисяча, але все-таки чимало. Частина з названих персонажів є героями шкільних підручників, художньої літератури та телевізійних блокбастерів, а тому добре впізнаються читачами. Частина ж — менш рекламована, але, як засвідчує матеріал книги С.Махуна, підстав для захоплення їх ратними звершеннями для любителів цього жанру також цілком достатньо. Тим паче, коли автор пише про це професійно, зі знанням справи, стилістично вправно.

Не обмежуючись лише життєписами визначних полководців, автор вміщує в книзі й розповіді про цікаві, а можливо комусь здасться, й повчальні, сюжетні замальовки з історії воєн і військового буття: про загибель Константинополя, кондотьєрів, швейцарську піхоту, тамплієрів тощо. Цікавим виглядає й поєднання автором персонажів і матеріалів європейської, світової та української історії. Уже сам підбір історичних персонажів демонструє цілком природне сусідство Ярослава Мудрого та Вільгельма І Завойовника, Яна Жижки та Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького та Олівера Кромвеля... Об’єднаних не лише належністю до одних і тих же історичних епох, але й співмірністю військових талантів, масштабністю досягнутих успіхів. Вочевидь, доволі несподіваною для любителя історичної старовини стане й розповідь автора про участь запорозьких козаків у бойових кампаніях Тридцятилітньої війни, при облозі фортеці Дюнкерк у Франції, у Сілезії, Словаччині тощо. Щоправда, відзначаючи майстерність автора в органічному поєднанні сюжетів вітчизняної та світової історії, варто зауважити деяку поспішність у зарахуванні Байди Вишневецького до сонму запорожців. Так само й щодо проголошення його укріпленого замку на острові Хортиця першою Запорозькою Січчю. Надто вже різнилася ця «перша Січ» від наступних Запорозьких Січей і за своєю архітектурою, і організаційними засадами функціонування свого гарнізону, як і, власне, складом самого гарнізону.

А ще прикро, що свою розповідь С.Махун розпочинає з ХІ століття, залишаючи таким чином поза власною й читацькою увагою легендарний образ справжнього руського Ахілла князя Святослава, котрий, за словами літописця, «і сам хоробр і легок, ходя акі пардус, войни многі творяше», і який не одне десятиліття тримав у напрузі всю Східну Європу, дивуючи сучасників військовою доблестю і власною хоробрістю, заповзятістю, що нерідко межувала з безрозсудливістю. Утім, вибір персонажів — то справа автора. Нам лише залишаться сподіватись, що наступного разу для продовження розпочатої розмови він обере і подвиги Святослава, і його батька князя Ігоря, і не менш визначного їхнього попередника Віщого Олега. Адже історія щедра на розповіді про війни, походи, завойовників та захисників вітчизни, тиранів і вождів... Як тут не погодитись з песимістичною іронічністю слів глави британського кабінету на початку минулого століття Девіда Ллойд Джорджа: «Ця війна покладе кінець війнам. І наступна — також»...