Цивілізація дефіциту людяності*

Де ти, чоловіче?

Яви мені образ твій і дай почути мені голос твій…

Григорій Сковорода

Ми організували своє життя так незграбно, що для того, аби залишатися в ньому людиною, жити власними враженнями та емоціями, спілкуватися зі світом прямо, напрочуд, безпосередньо, потрібно докладати окремих зусиль і додаткових витрат. 

Чого боїться сучасна людина? Вона боїться запізнитися на роботу, не здати своєчасно звіт, вона боїться комп’ютерних вірусів, відмови мобільних пристроїв тощо. Повсякденне життя людини обтяжене різноманітними допусками, кодами, правами доступу тощо. І якщо хтось із цим не погодиться, то згадайте бодай, що ви щодня є пішоходом, а отже перебуваєте в просторі Правил дорожнього руху. Якщо це все узагальнити, то сучасна людина боїться того, що сама ж і вигадала. 

Я називаю це «податком на людяність». А добре відомою є економічна формула, що податок на ресурс призводить до дефіциту ресурсу.

Розгляньмо як ресурс людяність, природну поведінку людини та її безпосереднє життя в довкіллі.

Спочатку зробімо припущення, в яких визначимо саму людину.

Людина — це постійна інтеракція, але поширмо це поняття не лише на міжособистісну взаємодію, а й на контакти з довколишнім світом.

У таких інтеракціях людина завжди відповідає на сім запитань: чого хочу? що можу? що маю? звідки? куди? що є Світ? і що є Я?.

У трикутнику перших трьох питань, у їх взаємній координації формується уявлення людини про успіх. 

Постійно шукаючи відповідь на запитання «звідки?», людина формує уявлення про своє минуле. Переосмислення минулого становить зміст досвіду людини.

На основі сформованого досвіду та уявлення про успіх людина шукає відповіді на запитання «куди?», тобто формує свої уявлення та очікування стосовно майбутнього.

Відповідь на запитання «що є Світ?» формує світоглядну основу життя людини, що охоплює й наукове обґрунтування природи довкілля.

Відповідь на запитання «що є Я?» — таємниця, котра надихає на постійний пошук, якщо не перенесена у простір релігійної свідомості.

Залежно від того, як організована інтеракція людини з довколишнім світом і соціумом, визначається людяність. Тут постає надзвичайно важливе питання — хто виступає посередником у такій інтеракції і наскільки в ній зберігається суб’єктність людини, тобто її людяність.

В історії взаємин людини зі Світом, у спілкуванні з іншими людьми завжди були посередники, але вони ніколи не посідали панівного (а нині — домінуючого) становища в таких інтеракціях. Метафорично можна сказати, що сучасну людину по житті починає супроводжувати Суфлер.

Нині ми втрапили в ситуацію, коли наше «хочу» зманіпульоване, наше «можу» нав’язане, а «маю» відтак перетворюється на сурогат успіху.

У відповідь на запитання «звідки?» наше минуле переписується, перекручується і стає предметом усеможливих вигадок і збочень. Це спотворює досвід як переосмислення минулого. У такій ситуації шлях у майбутнє — відповідь на запитання «куди?» — веде на манівці, бо визначається вигаданим досвідом і перекрученим уявленням про успіх.

Впровадження посередників-суфлерів у інтеракції людини зі світом та соціумом призводить до дезорієнтації у відповіді на запитання «що є Світ?». Наукова складова світогляду упосліджується. Компетентність стає жертвою соціальних мереж, які рясно всіяні різноманітними вигадками, конспірологічними теоріями та відвертою маячнею. Людина опиняється посеред повної невизначеності, а це штовхає її до постійних взаємин із Суфлером.

Відбувається екзистенційний злам: запитання «що є Я?» заміщується запитанням «що є Суфлер?». Так ми втрачаємо людяність, бо наше сучасне життя перетворилося на постійне продукування податку на людяність. Це стає виснажливо, а згодом — нестерпно. Відтак людина починає передоручати прийняття рішень Суфлерові. Хибне коло замкнулося.

Суфлер починає відтворювати загал, і першою й найбільшою жертвою соціальних мереж стає компетентність та унікальність людини.

Економіка — це сукупність засобів, способів і мети. Засоби визначає ринок, способи дії підказує економічна формула, а мету має формувати людяність, міра буття, моральний закон, врешті-решт. 

У цій конструкції гроші були тільки інструментом, що забезпечував зручний обмін. Їх феномен розкривався в економічній формулі, бо давав можливість робити кількісні оцінки, відтак вибирати оптимальні способи досягнення мети. За своєю онтологією гроші — це акумулятор довіри, вони є певним сертифікатом, який підтверджує, що їх власник зробив конкретну корисну для людей роботу, а тому може придбати і плоди діяльності інших людей. Така економіка визначала поступ цивілізації. Але в певний момент відбулася зміна позиціювання грошей, і вони замість засобу стали метою та уособленням успіху, розкоординувавши супероснови «хочу— можу— маю». Це й стало першим кроком на шляху, який привів у нинішній стан втрати людяності, людських якостей, бо нестримно зросли податки на суверенітет людини, її приватний простір та час.

Трансформація негайно торкнулася школи й освіти. Замість дослідників-диваків, вправних організаторів довкілля, допитливих спостерігачів вона почала просувати нове збочене уявлення про успіх як гроші: що вдієш — така її доля. Відтак школа стала продукувати користувачів реклами — апофеоз суспільства нав’язаного попиту. Постмодернізм — байстрюк суспільства споживання — знищив сенси понять і сюжетів, зруйнував звичні бази порівняння, але до всього додав «закадровий сміх», і фантасмагорія стала повною.

Настало торжество Суфлера, а з ним розпочався час втрати людиною людяності, своїх людських якостей.

Кожному з нас добре знайома ситуація, коли, запитавши окрему людину, яка була сьогодні погода, притомної відповіді не почуєш. Бо респондент провів весь день у транспорті, замкненому просторі офісу, в цеху, класі, коридорах поліклініки, оглядовій ямі автосервісу тощо.

Створене нами життя постійно доправляє людині нові вимоги: показники, звіти, декларації, свідоцтва, ліцензії, акти звірки, сертифікати тощо. Людина починає брати участь в опитуваннях, думаючи, що робить це добровільно. Таке життя людини перетворюється на постійне адміністрування якихось показників, а роль адміністратора перебирає на себе Суфлер. Людина в цій конструкції стає лише виконавцем запитів чийогось адміністрування, втрачаючи своє призначення творця.

Пандемія, яку зараз переживає людство, нагадала нам про людяність як еволюційний механізм, що створив цивілізацію людей, про людські якості як засадничі основи збереження її існування. Але якщо ми пандемію сприйматимемо лише як медичний чи навіть економічний виклик людству, то все повториться. Вона — наш екзистенційний виклик.

Чи є вихід із цієї екзистенційної пастки? Найпростіший — шукати Вихід там, де був Вхід. Потрібно пригадати еволюційні механізми, котрі створили спільноту людей. Серед них засадничі — довіра і піклування. Усі права та свободи, про які ми нині говоримо, мають сприйматися як вторинні відносно концепту зміцнення довіри. Піклування повинне стати мірою буття, якою надалі маємо визначати сенс успіху.

Слід повернутися й подивитися, як у світових релігіях визначалися відповіді на запитання: чого хочу? що можу? що маю?, бо це дасть можливість природніше, ближче до людини сформулювати уявлення про успіх, координуючись із імперативами, з яких виник наступний суспільний досвід, що привів до поступу цивілізації.

Останнім часом я часто згадую одну з настанов іудейського свята Суккот, коли євреї будують намети і виходять у них переночувати. «Над головою не дах, а небо», — так звучить ця настанова. Якщо її екстраполювати на наше сьогодення, можна стверджувати, що довколишній Світ не у смартфоні-суфлері, а в довкіллі. Причому в довкіллі, подарованому нам, а не вигаданому нами. З тих самих настанов маємо підказку, як координувати супероснови «хочу — можу — маю», що визначають сенс успіху: «У царя Шломо було все, про що могла мріяти людина. І всьому цьому — незліченним багатствам, абсолютній владі, великій мудрості — він назвав ціну: часникове лушпиння, бентега духу, солома на вітрі».

Пригадавши настанови світових релігій, переосмисливши їх, ми, мабуть, правильно визначимо сенс успіху: успіх — це жити і не думати про успіх.

«З минулим не можна поводитися легковажно, це — не історія. Це частина душі людини. Що ти дістанеш із минулого, те майбутнє до нього й доточить. Якщо зі вчорашніх скриньок ти витягнеш гнів і ненависть, то й завтрашній день проведеш каламутно. А це все обіймає простір душі, вона хворіє, бо, замість розвиватися, душа згасає», — так говорив вуйко Дезьо. І це є підказкою до пошуку відповідей на запитання «звідки?» та «куди?».

Минуле не можна читати з чорною свідомістю, бо тоді його переосмислення сформує такий самий досвід. Відтак ми отримаємо збочений напрямок, шукаючи відповідь на запитання «куди?».

Людину оточує незбагненний світ. Щоб не отримати невроз і не зануритися в агресію, яка веде до самознищення, людина створює модель довколишнього світу. Це моделювання і є культурою, матрицею побудови такої моделі. Чим багатша ця матриця, тим багатша модель. Відтак людина вправніше долає страхи невідомого, тобто культура допомагає людині виживати й жити.

Культура — це все: і гарна дорога, обабіч якої ростуть липи, і будиночок над озером, і пісня в цьому домі, і напутні слова батьків дітям, і сад, і город, і врожай, який вдається продати — економіка, і школа — освіта, і добре самопочуття — здоров’я тощо. Культура має бути інструментом, який дасть можливість людині «спокійно» співіснувати з вічним запитанням «що є Світ?»

Наше усвідомлення Світу миттєво змінює сам Світ. Тому навчання і моделювання — це нескінченна праця, яку не можна передоручати нікому, якщо ми хочемо мати правильні відповіді.

Останнім часом траплялося багато публікацій і книжок про досвід скандинавських країн у питанні самоосвіти людей, визначений як більдунг. Це така собі мережа народних шкіл із уже понад столітньою історією, яку можна навіть вважати спонтанним порядком, бо спирається вона на солідарні дії учасників, хоча й має підтримку з боку держави. Але ця підтримка коректна й не перетворює систему в нав’язаний порядок. Більдунг — усебічний і гармонійний розвиток особистості та суспільства. Паростки його з’являються і в Україні, а це вселяє оптимізм. У контексті викладеного можна сказати, що більдунг — це справа всього життя, постійний пошук відповідей на зазначені сім питань. Це повернення людині її людських якостей, розвиток і втілення їх у навчанні та активній діяльності.

На запитання «що є Я?» людина відповідатиме вічно, і не конче словами, думками, теоріями чи гіпотезами. Відповідь на це запитання не промовляється, а втілюється щохвилини. Але дуже важливо, щоб об’єктом інтересу, цікавості, допитливості залишалася сама людина, а не посередник-суфлер, хоч би в які шати він рядився і якої нової форми набував.

«Що є Я?» — це насамперед людяність, людські якості, які мають розкриватися в симфонії відповідей на всі сім запитань. Симфонії, що виникає і втілюється щомиті, поки ми ці запитання собі ставимо й на них відповідаємо, не передоручаючи цю роботу нікому.

* Людяність автор розглядає не лише як моральну чесноту, а й, сукупно з людськими якостями, — людське.

Усі статті Валентина Ткача за посиланням.