«Цибулинки пам’яті»: про минуле, яке залишається

В одинадцятій книзі «Сповіді» Блаженного Августина читаємо: «Ані майбутнього, ані минулого немає. І неправильно казати про існування трьох часів: минулого, теперішнього і майбутнього. Точніше було б казати — є три часи: теперішній минулого, теперішній теперішній і теперішній майбутнього. Всі ці часи присутні в нашій душі: теперішній минулого — як пам’ять, теперішній теперішнього — як безпосереднє споглядання, теперішній майбутнього — як безпосереднє очікування». Тобто минуле приходить до нас на хвилях пам’яті, і ми сприймаємо наше сьогодення як її органічне продовження в нескінченому плині часу, який ми, свідомо чи несвідомо, творимо. Пам’ять учить, виправдовує, руйнує. Пам’ять складає мозаїку національної історії і формує відповідні ідентичності.

Впорядкована Мирославою Антонович колективна монографія «Ідентичність і пам’ять у пострадянській Україні» (К.: Дух і літера, 2009. — 496 с.) — це спроба наблизитися під різними кутами до пам’яті як колективного феномену, проінтерпретувати її в дусі різних підходів, концепцій, парадигм. У книжці об’єднано статті професійних істориків, лінгвістів, філософів, соціологів і представників інших наук, що постали з доповідей на ХІ щорічній конференції Фулбрайтівської асоціації України. Отже, монографія є якоюсь мірою маніфестацією колективної пам’яті, спогадами (свідченнями?) про бурхливі дискусії, які супроводжували цей академічний захід і які у свою чергу є відгомоном історичних подій, що давно увійшли (або лише зараз входять) у нашу пам’ять. «Пам’ять стає в сучасному світі однією з найцінніших речей. Причому не як склад, архів чи музей вражень, а як умова самого людського буття, про яке пам’ять свідчить», — зазначає в передмові Тамара Гундорова.

Перший розділ книжки — «Формування історичної пам’яті нації і подолання спадщини минулого» відкриває ґрунтовна стаття Олександра Зайцева «Нелегкий вибір історика: історична наука та національна історична міфологія». Її автор аргументовано закликає до «деміфологізації не лише історичної науки, а й (у межах можливого) дидактичної історії, що поширюється через освітню систему і ЗМІ». Справді, Його Величність Міф поки що панує в дидактичній версії вітчизняної історії. А тим часом, не принижуючи його фундаментальних творчих властивостей, хотілося б знайти золоту середину між ним і банальним історичним об’єктивізмом — бодай на кшталт класичних підходів школи Леопольда фон Ранке. Можливо тоді стосунки з минулим на драматичному перехресті індивідуальної і колективної пам’яті були б гармонійнішими, а відповідні світоглядні баталії — толерантнішими. Хоча загальноприйнятне минуле — це утопічний міф, до того ж, як свідчить історія минулого століття, доволі небезпечний.

Цю тему логічно продовжує розвідка Валентини Хархун, присвячена рецепціям комунізму в контексті сучасного українського проекту. Авторка вважає, що «транспортування «совєтського» у минуле, позбавлення його ідентифікаційної сутності відкриває нові перспективи для соціокультурного координування української людини». От тільки хто буде «координаторами» (або ж «інженерами людських душ», як підказує мені власне пострадянське дежавю)? Розставити крапки над «і» щодо радянського минулого намагається і Мирослава Антонович, яка доводить правомірність кваліфікації голодомору 1932—1933 років в Україні як злочину геноциду.

Другий («Ідентичність у контексті сучасної України») та п’ятий («Українська наука та освіта у ХХІ столітті: пошуки ідентичності») розділи колективної монографії містять споріднений і переважно дослідницький матеріал. Це, зокрема, аналіз зв’язку колективної пам’яті та національної ідентичності в різних регіонах України (Олена Іванова), визначення особливостей прояву ідентичності та етнічності в українському соціуму (Любов Півнева), дослідження трансформації етнічної ідентичності українських студентів під впливом програм освітнього обміну (Тетяна Введенська) та освіти як цінності і мірила життєвого успіху в автобіографіях жінок України (Оксана Кісь). Привертає увагу спроба «прочитати» коди ідентичності і пам’яті крізь призму архітектури сучасних міст (Світлана Шліпченко), розібратися з викликами ХХІ століття стосовно мовної ідентичності (Роман Кріцберг), осягнути «шагреневу долю» ЗМІ в сучасному українському контексті (Борис Потятиник).

Окремі розділи присвячено знаковим постатям української культури — всесвітньо відомому мовознавцеві Юрію Шевельову та одному з найкращих вітчизняних перекладачів Григорію Кочуру, сторічні ювілеї яких припали на 2008 рік. «Історії, писані в чотири руки» (метафора Вероніки Алексанич), в яких вітчизняні літературознавці (Тамара Гундорова, Роксолана Зорівчак, Олександр Пронкевич і Тарас Лучук) осмислюють творчість та біографії класиків у контексті питань ідентичності і пам’яті, наповнюють абстрактні історико-філософські дебати неповторним індивідуалізованим змістом, свідченнями, за якими стоять реальні постаті цих визначних особистостей. Як результат — у повній відповідності настановам Юрія Шевельова — руйнується остогидлий карфаген нашої провінційності та меншовартості і відчувається пульсація історико-культурного розвитку, його духовна спадкоємність.

Отже, інтелектуальна, смислова, світоглядна та стилістична мозаїка цієї книжки досить широка, але, ризикну стверджувати, репрезентативна. Це — саме ті доречно згадані Тамарою Гундоровою «цибулинки пам’яті» Гюнтера Грасса. Саме з них проростає наше майбутнє — як безпосереднє очікування України насправді.