«Це Донецьк, у якому скінчилося вугілля» Донецький погляд на Львів

Вперше в житті побувши у Львові, я несподівано легко сформулював для себе визначення, яке дозволяє коротенько описати землякам-донбасівцям культурну столицю України: «Львів — це Донецьк, у якому скінчилося вугілля». Колись у Галичині знайшли нафту, і людям аж паморочилося в головах від потоку легких грошей. Потім нафти не стало, рівень життя відразу впав... але люди стали вільнішими. Такий-от парадокс...

Архітектурні красоти Львова описано неодноразово й докладно, але таки перше, що звертає на себе увагу, це жителі. Кожен львів’янин трохи краєзнавець, трохи історик і в душі казкар.

Донеччанин, у якого запитають дорогу, у гіршому разі тицьне пальцем у потрібний бік, у кращому — пояснить більш-менш докладно. У Донецьку, втім, заблукати важко: вулиці розташовані строго перпендикулярно і паралельно... Житель Львова завжди дуже детально відповість на запитання допитливого перехожого. Охоче перекаже кілька місцевих легенд про ті вулички чи об’єкти, якими той цікавиться. Навіть якщо його про це спеціально не просили.

Культурною столицею це місто названо не даремно. Тут навіть людина, яка обіймає офіційну посаду, завжди у своєму образі має певний наліт богемної легковажності. Не кажучи вже про те, що майже кожен пробував у житті й писати, й співати, і грати на музичних інструментах, і малювати... Для донецького погляду особлива дивина бачити, як жителі міста збираються на площі Ринок біля ратуші й прямо під будинком мерії танцюють танго. Під живий оркестр! І нікого, зауважте, при цьому не соромляться. Така відкритість вражає — у Донецьку люди все-таки звикли охороняти свій приватний простір.

Як донеччанину, котрий живе в полоні своїх стереотипів, утриматися у Львові від експерименту на тему: «Що буде, якщо я принципово розмовлятиму тільки російською?». А нічого не буде. Не набіжать злі бандерівці з вигуками «чемодан—вокзал—Росія», не відвертатимуться перехожі. Єдине місце, де в ходу записний націонал-патріотизм, — це знаменитий ресторан «Криївка», але там це — елемент антуражу.

Львів’яни насправді поголовно розуміють російську і можуть розмовляти, хоча в тутешніх школах «великий і могутній» з певного часу не викладають. Це, проте, нікому не заважає — старші жителі Львова чудово пам’ятають державну мову Союзу Радянських, а допитлива молодь цілком успішно опанувала російську емпіричним шляхом. По суті й у Львові, і в Донецьку російська мова виконує ту саму функцію — мови міжнаціонального спілкування.

Ворожість до російськомовного люду, яку подекуди відчуваєш, обумовлена суто місцевими причинами: львівські бомжі, алкоголіки та інші волоцюги майже всі — російськомовні. Місцеві стверджують, що це нащадки партноменклатурних чиновників радянського періоду. Залишившись без протекції впливових татусів, колишня золота молодь швидко скотилася на дно, зате навчилася просити милостиню кількома європейськими мовами... Утім, не виключено, що це ще одна байка для туристів.

Політики у своїх інтересах часто підігрівають розкол між Сходом і Заходом України. Це банально й усім відомо. Тепер слід розкрити жахливу таємницю, яка старанно приховується від народу. Львів’яни насправді дуже люблять «донецьких» та інших «східняків», тому що саме туристи зі Сходу, за офіційними даними, витрачають тут найбільше. Якщо вже у Львові когось і недолюблюють, то це сусідів-поляків, які регулярно чинять паломництва до пам’ятника Адаму Міцкевичу. Причому саме за скупість згаданих сусідів, які приїжджають своїм автобусом зі своїм гідом і обідають переважно в дешевих придорожніх харчевнях за містом. Коротше, пуття з них ніякого, тільки галас і стовпотворіння.

Мовний бар’єр у Львові тане на очах. Хоч як соромно в цьому зізнаватися, але природу не обдуриш — першими у твоїй мові «прописуються» українські слівця, які стосуються сфери пиття: «кнайпа», «гальба» тощо. Універсальні «доброго дня» і «дякую» дуже скоро вилітають легко й природно, і навіть із місцевим акцентом. Через якийсь час ловиш себе на тому, що із задоволенням розмовляєш українською мовою.

Нехай не ображаються львівські екскурсоводи, але Львовом цікавіше гуляти без гіда, обираючи маршрут за велінням серця чи просто з примхи. Це перетворює прогулянку на захопливу гру — ніколи не знаєш, куди виведуть криві вузькі вулички Старого міста.

Чарівні пахощі давнини наводять на думку, що працювати в такій обстановці неможливо. У сенсі — гарувати по-стахановськи і, подібно до Аліси із Задзеркалля, «бігти з усіх ніг, щоб залишатися на тому самому місці». З усіх боків скульптури християнських святих і грецьких богів, оповиті серпанком таємничості старі будинки й витерта за довгі століття незліченною кількістю підошов бруківка нагадують, що все в цьому світі — суєта суєт. Львовом хочеться ходити неквапом, насолоджуючись кожною миттю подарованого долею дня сьогоднішнього.

Неминуча у львівському антуражі схильність до сибаритства дивним чином поєднується в жителях міста з високою громадянською активністю. Певне, це пов’язано з економічними чинниками. Львів, втративши великий капітал, став містом дрібних підприємців, а ті, будучи людьми відносно незалежними, не бояться боротися за свої права. Кількість ініціативних громадських груп не піддається обліку. Чимало студентів і просто молоді добровільно й безплатно (!) допомагають владі у вирішенні міських проблем як волонтери.

І хоча місцева влада Донецька зробила чимало кроків у напрямку демократизації та відкритості, у львівського муніципалітету, змушеного мати справу з тутешньою вольницею, є чого повчитися. Аж до дрібниць — у львівській ратуші немає пропускного режиму, і муніципальна охорона, вбрана в незвичному для донецького ока стилі «німці пішли — поліцаї залишилися», навіть не рветься перевіряти документи в людей, які сновигають коридорами мерії. Та й спробуй відрізни відвідувача від клерка — за весь час перебування у Львові мені так і не довелося побачити чиновника місцевої адміністрації в костюмі й краватці. Службовці міськради ходять на роботу в зручному і практичному одязі, не особливо переймаючись дрес-кодом та іншими умовностями.

А ще Львів — це місто, де дуже приємно витрачати гроші. Щирі усмішки зайнятих у сфері послуг львів’ян не йдуть у жодне порівняння з гумовими гримасами персоналу модних курортів. Невисокі ціни вкупі з якістю і розмаїттям кухні будь-кого зроблять злегка гурманом, а головне, додадуть відчуття власної гідності. Англійським та американським студентам, наприклад, цілком вистачає виданих батьками кишенькових грошей на шикарні вихідні у Львові, тому галасливі компанії англомовної молоді чимдалі частіше зустрічаються в місті.

І, звичайно, у Львові немає відчуття, що України — дві. Навпаки. Так, усе не таке, не схоже, інше, але — рідне. Неначе у своєму домі несподівано знайшов комірчину зі старими речами, від яких смачно пахне пилом та Історією…

За організацію прес-туру автор дякує відділу промоції Львівської міської ради.