Це було під Оссовом

Нещодавнє святкування 90-річчя Варшавської битви («дива на Віслі») мало завершитися урочистим відкриттям на Оссовському полі пам’ятника 22 червоноармійцям. Очікували приїзду високих гостей — нового російського посла і навіть президента Польщі. Проте польська громадськість сказала «ні», і торжества перенесли на невизначений термін. Чому так сталося? Про це вже три тижні дискутують ЗМІ — і польські, і російські, і українські.

Пролог

Про могилу червоноармійців на Оссовському полі було відомо давно. Місцеві жителі багато років приносили сюди квіти, запалювали поминальні свічки, і це нікого не має дивувати. Поляки доглядають абсолютно кожну могилу, хоч би хто у ній спочивав — друг чи недруг. На території Польщі існують цвинтарі австрійських, угорських, французьких, англійських, німецьких і радянських солдатів; і, крім муніципальних організацій, завжди знаходяться люди, котрі могили доглядають.

У 2008 році під час робіт з облаштування культурно-історичного парку, який планується створити на Оссовському полі до сторіччя Варшавської битви, тобто до 2020 року, археологи досліджували могилу і справді виявили там тіла 22 солдатів. Простий дерев’яний хрест не вписувався в образ майбутнього парку. Треба було щось робити. І тоді Броніслав Комаровський, тоді маршалок сейму, котрий патронував створення історичного парку під Оссовом, сказав, як тепер згадують, що ця могила — гарна нагода показати росіянам, як поляки ставляться до їхніх загиблих солдатів.

15 липня цього року бургомістр гміни Воломін Єжи Микульський отримав від генерального секретаря Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджея Кунерта такий лист:

«90-та річниця Варшавської битви, яка наближається, повинна дістати особливого, якомога урочистішого оформлення. Прагнучи надати нових цінностей майбутнім торжествам, вищі державні органи влади висунули ідею запросити на плановані торжества представників російської сторони. Канцелярія Президента Республіки Польща звернулася до Ради Охорони Пам’яті Боротьби і Мучеництва з проханням підготувати відповідний об’єкт...

Рада ОПБіМ звертається до керівництва гміни Воломін з проханням розглянути можливість підготовки… братської могили більшовицьких солдатів, які загинули 14 серпня 1920 р. під Оссовом (…) Хочу цим листом підтвердити побажання і наміри Канцелярії Президента, яка розглядає можливість участі Президента РП у торжествах в Оссові (…)».

Те, що буквально за кілька днів у чистому полі було прокладено дорогу і через річку Чарна Струга перекинуто місток, нас із вами здивувати не може. Ми перед приїздом високих гостей і не такі дива бачили. Але в поспіху забули інформувати громадськість про те, куди ця дорога веде, тобто про плани зведення монумента. А це в Польщі, м’яко кажучи, не прийнято. Тільки приблизно за три дні до планованого відкриття пам’ятника в польських ЗМІ почали з’являтися повідомлення про нього — витримані в неупереджено-інформаційному тоні, за яким угадувалася певна розгубленість.

Зрозуміти польських колег неважко. Десь біля самих витоків усієї цієї історії прозирала християнська ідея: благословляйте тих, хто проклинає вас і моліться за тих, хто ненавидить вас. З усіх заповідей Христових цю втілити в нашому грішному житті найважче. Проте 1965 р. у польських єпископів вистачило сил написати німецьким «Прощаємо і просимо пробачити нас». Скільки було галасу! Авторів листа, кардинала Стефана Вишинського та архієпископа Вроцлавського Броніслава Комінека, обвинувачували в нарузі над пам’яттю полеглих у Другій світовій війні; їм кричали, що вони не сміють висловлюватися від імені всього польського народу. Але найгірше було те, що німецькі єпископи не прийняли простягнутої руки, адекватної відповіді не було. Пережили. А в грудні 1970-го між ПНР і ФРН було підписано перші державні угоди, в результаті яких народжені на заході і півночі Польщі німці вперше змогли приїжджати в рідні місця. Крига скресла. Сьогодні зрозуміло, що це єдиний шлях з лабіринту взаємних образ, у якому опинилося багато європейських країн. Як було б добре, якби і в Оссові…

Але щось, що не так просто визначити словами, заважало подальшому польоту райдужних фантазій.

Солдатська могила чи пам’ятник?

Це перше запитання, яке ставив кожен, хто бачив монумент — величезний православний хрест (надто великий, щоб бути просто хрестом на могилі) з дорогого каменю на тлі 22, за кількістю похованих, армійських штиків. Він якось стилістично не узгоджувався зі словами про християнський обов’язок прощення ворогів, про те, що рядових солдатиків, котрі не з власної волі сюди прийшли, тепер пожаліти треба, а опікування могилами солдатів-чужоземців — давня традиція поляків. Та й кому все це казати? Протестувати проти відкриття монумента прийшли ті самі люди, котрі багато років поспіль приходили на це місце з квітами та поминальними лампадками; гнівні статті й коментарі у Мережі писали ті люди, які всього три місяці тому, 9 травня, брали участь у загальнопольській акції «Запалимо свічу для російського солдата». Кожен протестувальник підкреслював, що нічого не має проти гідного поховання червоноармійців — пристойної надгробної плити, належно оформленої території навколо могили. Але пам’ятнику більшовикам на польській землі не бути!

Анджей Кунерт, бажаючи дещо вгамувати пристрасті, запевняв глядачів ТБП, що це і не пам’ятник зовсім, а так собі — надгробок: «відповідно до чинного в Республіці Польща законодавства та міжнародних домовленостей, не може бути й мови, немає навіть тіні такої можливості, щоб хтось поставив у громадському місці пам’ятник армії, або представникам одного з тоталітарних режимів! Ідеться про солдатську могилу».

Тут слід пояснити, що в Польщі є закон, згідно з яким за пропаганду тоталітарної ідеології, у тому числі фашистської та більшовицької, можна отримати два роки тюремного ув’язнення. Таким чином, ті, хто в ніч перед відкриттям надгробка/пам’ятника намалювали на плиті під ним червоні зірки, ризикували двічі. По-перше, недобре бруднити нове майно. По-друге: я дуже сподіваюся, що в реальному житті в Польщі нікого не ув’язнили тільки за те, що намалював п’ятикутну зірку, але теоретично вона — символ тоталітарного режиму, тож можливі варіанти. Але чи можна висувати хуліганам, як це вже зробили багато ЗМІ, третє обвинувачення — у тому, що вони поглумилися над прахом червоноармійців, намалювавши над їхньою могилою червону зірку? Але тут ми входимо в країну Задзеркалля, тому прошу читачів бути особливо уважними.

Поки думаєш — роби реверанс, це заощаджує час (Льюїс Керролл)

70 років не тільки червоноармійці, а й усі радянські товариші ховали одне одного під червоною зіркою. Їхні нащадки і тепер живуть під цією зіркою, точніше зірками, які переможно сяють із веж Кремля. Почувши про те, що зірка оскверняє могилу, російські журналісти не повірили вухам своїм. «Протестувальнки замазали (тобто знищили раніше існуючі. — С.Ф.) червоні зірки на вже готовому до відкриття пам’ятнику», — гнівно повідомила «Газета. Ru», а слідом за нею і багато інших. Саме в такому вигляді «обвинувальний акт» і гуляє тепер по російськомовних сайтах.

Поки серця одних палали гнівом з приводу присутності червоних зірок на пам’ятнику/надгробку, а серця інших — з приводу їхньої відсутності, треті й четверті з’ясовували, чи не є образою Святого Хреста поява його зображення над могилою безбожників.

«У 1918 р. патріарх усієї Русі Тихон проголосив анафему більшовикам, тобто офіційно виключив їх з громади православних віруючих. Анафему не знято донині. Установлення цього пам’ятника, головним елементом якого є православний хрест, — це плювок в обличчя мільйонам православних віруючих».

Це вже з форуму польського сайта. А ось іще з того самого джерела.

«Православний Хрест пам’ятника, як і будь-який інший хрест, святий. Чи доведено, що загиблі були цього [православного] віросповідання? Чи отримано згоду православних ієрархів на встановлення цього хреста? Чи освячений він ними?»

Гарне запитання. Захід над могилою, що складається тільки з урочистих промов, без поминального обряду, без участі осіб духовного звання, — це, погодьтеся, вже якось надто по-більшовицьки. Та й що мало пролунати над могилою в Оссові? Про мертвих — або добре, або нічого. Отже, щось про мужність бравих хлопців, котрі, виспівуючи «мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем», вирушили в похід маршрутом «Варшава—Берлін—далі скрізь»? Сусіди зліва (якщо стояти обличчям на північ) могли не зрозуміти.

Чи хтось чекав від російського посла покаяного акту, осуду теорії та практики більшовизму? Але навіть якщо так, громадськість, і російська в тому числі, мала до цього бути підготовлена або, як мінімум, заздалегідь про це поінформована.

Примирення — дуже непростий процес. Пригадайте, як важко давалося вирішення проблеми Цвинтаря Орлят у Львові. А потім виявилося — і добре, що було важко, завдяки цьому величезна кількість людей узяла участь у дискусії, здобула досвід рефлексії над питаннями, які колись не спадали й на думку, позбулася багатьох стереотипів. І тому Орлята сплять спокійно.

А тепер уявіть собі, що було б, якби відкриття пам’ятника в Оссові все-таки відбулося. Куди було б спрямовано енергію запитань без відповідей?

Пам’ятники Невідомому Солдату

У незліченній кількості вони дісталися нам у спадщину від колишнього СРСР. За бажання їх теж можна вважати своєрідним надгробком, оскільки в переважній своїй більшості вони стоять на кістках людських. Почесна варта, піонерські салюти, купи квітів навколо мають переконувати, що бути похованим у неосвяченій землі, у шумному й багатолюдному, що називається, жвавому місці — це не наруга, а навпаки, знак особливої пошани. Але якщо пам’ять про кількох невідомих і безіменних воїнів доходить до культового поклоніння, то чому мільйони таких самих солдатів донині залишаються непохованими? На місцях великих боїв їхні кістки розорюють трактори, усі про це знають. Помилитися важко: предметом поклоніння, звісно ж, завжди був сам пам’ятник, або ще точніше — стверджувана ним ідея. А прах солдатів біля підніжжя монумента... Після розпаду СРСР він став непробивною бронею для переможеної, здавалося б, назавжди зниклої ідеї. Навіть там, де вона вже ніяк не стикується ні з ідеологією нової самостійної держави, ні зі світовідчуттям її громадян, вона залишається недоторканною. Тому що вона в пам’ятнику, а пам’ятник на могилі, а могилу чіпати — блюзнірство. Так і лежать воїни на перехрестях доріг, під автобусними зупинками, між казино і супермаркетами — там, де доречний пам’ятник, суть якого — монументальна пропаганда, але де ніхто не хотів би поховати своїх близьких. Бувало, хтось у простоті душевній вирішував, що годилося б припинити знущання з мертвих (визволителів чи окупантів, це вже для кого як, але — людей), поховати їх по-християнськи, якщо християни, по-іудейськи, якщо євреї, але в будь-якому разі по-людськи. Такі простаки діставали те, що три роки тому дістали естонці.

Який зв’язок між цими моїми невеселими міркуваннями та подіями в Оссові? Практично ніякого. І якщо я не можу позбутися нав’язливого відчуття, що Оссовський пам’ятник вбудовується в асоціативний ряд «Сталін як ефективний менеджер, і ікони з його зображенням у Росії — відновлення пам’ятників великому вождю в Україні», — то це, що називається, мої проблеми.

Адже розумом я розумію, що таких паралелей не може бути, тому що не може бути ніколи. А все ж таки під акомпанемент різких фраз і газетних заголовків — «Борці з трунами», «Оссов повстав проти мертвих солдатів» — описані вище події починають нагадувати знайому до болю історію про те, як політики використовують у своїх цілях людські кістки. Так, цілі були благі — хто ж з нормальних людей не хоче поліпшення відносин між Польщею і Росією! От тільки засоби... Адже спали собі спокійно колишні червоноармійці під простим дерев’яним хрестом, і поки він був дерев’яний, нікому й на думку не спадало засумніватися, чи на місці він тут. Жителі Оссова, котрих тепер називають вандалами та осквернителями могил, запалюючи над ними свічки, читали коротку поминальну молитву — яку знали, навряд чи за православним каноном, — і це теж нікому не здавалося святотатством. І від цього щирого й простого, без мікрофона, Requiem aeternam у тиші Оссовського поля до бажаного примирення, їй-богу, було ближче.