Це така сьогодні робота: стояти в черзі за гуманітаркою

Невелику територію біля входу до відділення «Нової пошти» обгороджено спонтанною конструкцією з дерев'яних піддонів, обривків мотузки та інших залишків упакування посилок. На ящиках сидять і курять кілька доситьміцних хлопців із обвітреними обличчями. Це вантажники, вони ж роздавальники. До них приєднується поліцейський, худий і блідий парубок. Неподалік розташувалися кілька бійців із тероборони. Гуманітарна допомога — справа серйозна.

Десь дев'ята година ранку, сонце починає припікати, люди виходять із черги та влаштовуються під деревами й кущами біля найближчої дев’ятиповерхівки. На пеньках, бетонних плитах, столах для вуличного пінг-понгу або на парапеті біля продуктового магазину неподалік.

— Що дають сьогодні? — цікавиться літній чоловік із велосипедом і зображенням батька Люка Скайуокера із «Зоряних війн» на футболці.

— Ще невідомо. Дізнаємося, коли привезуть. Може, й нічого, як учора. Може, макарони.

— Макарони в понеділок давали. По пачці на одну особу, — заперечує хтось.

— А може, не дай Боже, і м'ясо до макаронів.

— Дівчатка, ви що, не знаєте, що від м'яса старішають? Кашу краще їжте!

Дівчатка, багато з яких своє повноліття відзначили, напевно, років шістдесят-сімдесят тому, посміхаються. З раннього ранку вони курсують між місцевими пунктами видачі та займають чергу. Десь видають хліб, десь — готові обіди, десь — іще щось. Пам'ятаю, ми вже стояли з ними в різних чергах за всіляким дефіцитом. У 80-ті, 90-ті, нульові. Тут-таки, у цьому мікрорайоні, тільки за інших обставин. Не чути було сигналів повітряної тривоги та гуркоту снарядів. У багатоповерхівках, які й без того не вирізнялися веселістю дизайну, не чорніли похмуро вікна без скла, вибитого ударною хвилею. Утім, до обстрілів люди за понад три місяці, якщо можна так сказати, вже звикли. Почувши вибухи, ніхто не квапиться залишати місце в черзі.

Марко Баянов

— Гостинці полетіли...

— Кажуть, мавзолей учора бомбили.

— Який? На Красній площі, чи що?

— Та ні, наш, на Салтівці. Універсам.

— Краще б їхній мавзолей.

— Та нехай він там собі лежить, відпочиває.

— А цей теж, кажуть, відпочиває давно вже. І кістки згнили. А в Кремлі двійник сидить за столом.

— Ага. І в бункері ще один.

Є балабон — візьміть віяло

Чергу до пункту займають іще вдосвіта. Хтось стоїть, хтось іде по інших своїх справах. І якщо встати в чергу годині о сьомій, може виникнути ілюзія, що ти лише якийсь двадцятий чи, у крайньому випадку, двадцять п'ятий. Однак на момент роздавання народ з'являється звідусіль, черга моментально витягується в довгий людський потяг, — і ти стаєш щонайменше сто двадцять п'ятим.

— Ви за ким? — запитують у чоловіка з велосипедом.

— А хто його знає вже. Розійшлися всі кудись. У зеленій хусточці нібито була. І кофті. Нічого, до десятої години прийдуть, розподіляться. Як там було у «Сватанні на Гончарівці»? Батько каже, що в мене не всi вдома. Та дарма! Увечорі зберуться...

— Учора стояла тут одна з балабоном, — сердито озивається бородатий чоловік. — Уявляєте, я, каже, відійду ненадовго. Ні, я не проти, ми самі з дружиною відходили. Прийшли. Шукаємо її, шукаємо. Немає — і все. Зрештою, одній кажу — це не ви? Я, каже. А де ж балабон ваш, запитую? А я, відповідає, перевдяглася. На... ти перевдяглася? Ми ж за одягом запам'ятовуємо. А ти пішла, отже, перевдяглася. Спекотно, каже, стало. Мені з бородою теж, може, не холодно. Усіх же за прикметами визначають у черзі. Мене — за бородою. Мужика ось — за велосипедом. Ну, піду, поголюся, то мене й не впізнає ніхто. Не стояв, скажуть. Так і починається вся ця штовханина потім. Зла ж багато навкруги. І неприємно. Війна триває. Люди й так з озлобленими душами. Ні, ти вже якщо прийшла в чому є, так і стій до кінця. А завтра перевдягнешся. Спекотно їй. Віяло візьми, на... Я ось за цією жінкою, крапчастою. І щоб жодних маскарадів!

Жінка у синій сукні в дрібний білий горошок, на яку вказав сердитий бородань, осудливо відвертається до своєї сусідки, що тримає на повідці собаку:

— Сам він крапчастий... Того тижня воду давали в п’ятилітрових баклажках. Одну баклажку на двох. Добре, якщо вдвох прийшли. А якщо ти зовсім один? Як її ділити? Простояла стільки. Собака ваш не кусається?

— Ні, він добрий. Тільки якщо на лапу наступити, може тяпнути. Не любить він цього. Картоплі ось сітку на десятьох давали. То її хоч у пакет можна. А воду куди? У кишеню хіба що. Я з дитиною стояла. З дітьми до трьох років — без черги. І кому за вісімдесят — теж. У мене онук семирічний, змучився весь. Мені люди кажуть: а ви підіть із ним без черги. Не пускали спочатку. Одна як почала, — я тут стою зранку, і все таке. Але пропустили. То я й сказала — нехай ця жінка мою картоплю й забере собі, на здоров'я. Мені однаково нема куди. Подякувала.

— Так, є люди такі непривітні. Чоловік ось на роздачі стоїть, хоч що запитаєш — ідіть звідси, не затримуйте. А в мене в президентському ящику олії не було. Знаєте, це, напевно, він і витяг олію. Адже їм же й зарплату ще платять.

На годиннику — близько половини одинадцятого. До «Нової пошти» під'їжджає машина, починається розвантаження.

— Картопля нібито знову, — гуде черга.

— А я вам зараз покажу, звідки...

— І добре. Посмажимо її.

— А якщо немає на чому?

— А ти з посилки президентської візьми...

— Так там вода одна, а не олія...

Жінка в горошок знову повертається до сусідки:

— Нашу картоплю, напевно, жуки поїдять. Хто за городами доглядатиме? Саджали під обстрілами. Щось мало привезли сьогодні. Може, й не вистачить нам. Стояли, стояли.

— Що поробиш, робота така в нас зараз. Стояти й чекати. Може, й принесемо щось додому на вечерю. Така робота.

Більше статей Марка Баянова читайте за посиланням.