«Трубадури імперії», або Реванш на історичній ниві

Останнім часом ЗМІ рясніють новинами з ідеологічного фронту, на якому дедалі більшої ваги набирають відверто українофобські сили. В ситуації літнього політичного штилю, коли наші парламентарі ще у відпустках, чи не на перший план в Українській державі вийшли питання історичної/національної пам’яті.

Нова влада остаточно «дотиснула» Інститут національної пам’яті, звільнивши в кулуарний спосіб його першого директора, академіка Ігоря Юхновського і призначивши на цю посаду члена ЦК КПУ, члена-креспондента НАН України Валерія Солдатенка. Ще 2008 року, за помаранчевого уряду Юлії Тимошенко, відбулася «проба пера» у вигляді повернення представників КПУ до влади в ідеологічній сфері — Держкомархів очолила депутат-комуністка Ольга Гінзбург (чого не зробиш задля інтересів коаліції!). На короткий час колишня робітниця, секретар парткому і заступник директора Конотопського арматурного заводу поступилася кріслом Олександру Удоду, відомому спеціалісту «підручникової» справи. Але ж за рішенням суду товаришка Гінзбург знову керує архівною справою в Україні. Керує в дивний спосіб, бо, на її думку, — як випливає з інтерв’ю «5 каналу» — повернення історичної пам’яті «может навредить потомкам».

Цікаво, що Олександр Удод, багаторічний директор видавництва «Генеза» (яке є лідером у справі продукування підручників і посібників), зараз займає посаду директора Інституту інноваційних технологій та змісту освіти МОН. Нагадаємо читачам, що він сказав «ДТ» про перше пришестя Ольги Гінзбург на посаду головного архіваріуса: це — «тенденційне, наскрізь заполітизоване призначення». А от нині, уже під омофором «біло-блакитного» міністра освіти і науки Дмитра Табачника, він ревізуватиме шкільні підручники з історії задля того, щоб «уникнути зайвої політизації та розвести історію з політологією».

Ще навесні необхідність написання нових підручників з історії Д.Табачник пояснював тим, що вони повинні наповнюватися «неспростовними фактами». Мабуть, такими, якими, наче вправні жонглери, оперують і сам високопосадовець, і товариш Петро Симоненко? Бо ж вони майже в унісон сказали 2007 року (тоді Д.Табачник обіймав посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань в уряді В.Януковича), що командувач УПА Роман Шухевич отримав з рук Адольфа Гітлера два «Залізні хрести». Дарма що це справжня газетна «качка» (яку офіційно спростували в Національній академії наук). Згадаймо методи Йозефа Геббельса… До речі, чи не «першою ластівкою» від Д.Табачника стала наскрізь провокативна фотовиставка «Волынская резня: польские и еврейские жертвы ОУН-УПА», яка відбулася в квітні цього року в Українському домі (організатор — нардеп від Партії регіонів Вадим Колесніченко). Значна кількість світлин на виставці була невідомого походження, їхня автентичність викликала чимало запитань, і не тільки у фахівців.

Як же виглядатиме це «розведення» історії з політологією, наприклад, у «підручниковій» справі? Поки що про написання нових підручників не йдеться — «під рукою» вже наявні. В нових варіаціях «Вступу до історії України» (авторства Віктора Мисана та сімейного тандема Віталія Власова і Оксани Данилевської) відбудуться достатньо кардинальні зміни ідеологічного штибу. Так, абсолютно зникає навіть згадка про Помаранчеву революцію (натомість просто перелічено президентів України), про події під Крутами 1918 року.

Ця трагічна, контроверсійна історія має чималу літературу. В будь-якому разі лідери соціалістичної УНР не мали морального права посилати юнаків на багнети червоногвардійців і моряків. Але ж викинути, як і згадку про українських січових стрільців?.. У підручнику В.Мисана для 5 класу зникло формулювання «штучний голодомор», а також дуже важлива половина речення про те, що радянська влада у 1939—1941 рр. «розправлялася з патріотами» на Галичині та Волині… Немовби цього не було і конче мусимо «виправляти» історію, щоб створити неагресивний образ нашого північного сусіда?

Зміни в підручниках поки що стосуються п’ятикласників та їхніх батьків. Не забуваймо, що за роки незалежності відомі українські історики (такі як Ю.Шаповал, С.Кульчицький, Ф.Турченко, П.Панченко, С.Тимченко, В.Кучер, П.Чернега, В.Лях, Н.Темірова, В.Мороко…) написали десятки підручників і посібників для 5—11 класів. Чи всі науковці підуть на поступки новітнім цензорам? Так, у підручнику для 11 класу Ф.Турченка, П.Панченка, С.Тимченка «Новітня історія України» (2006 р.) є місце, яке стосується перших місяців радянської влади на щойно зайнятих у вересні 1939 р. українських і білоруських територіях: «Нова влада принесла в Західну Україну жорсткий політичний терор. Органами НКВС були розгромлені всі політичні партії і громадські об’єднання, у тому числі особливо шановані населенням «Просвіти»… Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні в 1939—1941 рр. було ув’язнено понад 10% населення краю».

То що – вже настав час викручувати руки авторам на догоду панам-шевальє та «товаріщам» з їхнім совковим баченням ролі історії? Кому потрібні сьогодні ці беззаперечні факти, коли ми (росіяни, українці, білоруси), за словами посла РФ М.Зурабова, — «единый народ»? А ще й МЗС Росії називає вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні «предметом современных политических манипуляций», свідомо беручи слово Голодомор у лапки.

Що ж казати про кремлівських ідеологів, якщо в Україні живе й квітне «п’ята колона». Пан Д.Табачник вважає пристойним казати про «узкий слой украиноязычной интеллигенции», «исторически обоснованный комплекс неполноценности, свойственный населению западных областей Украины». Важко навіть уявити, що міністр освіти Великобританії може відкрито паплюжити своїх співвітчизників — шотландців чи валлійців…

Ева М.Томпсон у своїй книзі «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» пише: «Російські автори мають дивовижно статичне бачення світу і дивляться на історію з погляду ленінського «хто кого?» або як на битви між богатирями чи між арміями, не розглядаючи ідей, не проводячи копіткого розшифровування цінностей і слабо усвідомлюючи найголовнішу проблему сучасності, а саме взаємовідносини між Собою та Іншими».

Чи усвідомлюють наші доморощені «трубадури імперії», що повертаються зі своїми історичними «оцінками» навіть не в часи перебудови, а в часи застою? Тисячу разів правий був оббріхуваний як лібералами, так і лівими Дмитро Донцов, коли писав 1921 року: «Ідеологія російського комунізму, як і царизму, — це тільки різні форми одної і тої самої суті, одного і того самого з’явища загальнішого характеру, що є нічим іншим, як воюючим із Заходом російським месіянством» («Підстави нашої політики»). Сьогоднішні апологети російського «месіанства» більшовицького штибу встановлюють пам’ятник Сталіну в Запоріжжі, і громадськість України ковтає таке блюзнірство. В Росії про кривавого Молоха сталінських репресій говорять дедалі менше і чимдалі частіше — про «досягнення» Країни Рад. В офісі «Меморіалу» працівники ФСБ проводять обшуки... Патріарх Московський може лише натякнути, а в Києві вже перейменовують частину вулиці Івана Мазепи на Лаврську.

Повертаючись до призначення В.Солдатенка на посаду директора Інституту національної пам’яті, скажемо принагідно, що він повинен поставити крапку в давній суперечці із союзником по коаліції Д.Табачником. Останній 15 травня 2003 р. у Верховній Раді сказав: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість». У свою чергу В.Солдатенко підкреслював, що Голодомор не був етноцидом українського народу, і цей злочин — факт його він не заперечує — не можна порівнювати з Голокостом: «Ніхто, сидячи на троні, не приймав рішення про те, «як би мені заморити голодом українську націю».

Постає питання, чому ж В.Солдатенко вважає, що визнання Голодомору геноцидом зашкодить україно-російським відносинам?

І знову ми повертаємося до зірок на вежах Кремля, які просто-таки магічно впливають на наших «істориків»…