Три речі, на яких тримається людство

Бог подарував мені весь світ і вже, а ви вчите мене, як здобути мільйон і потім.

«Так говорив вуйко Дезьо»

Настає пора, коли вже не літо, а осінь пропонує свою ренту — унікальну властивість.

Звичайна прогулянка о цій осінній порі доповнюється додатковою, фізкультурною складовою — гімнастикою. До тисяч традиційних кроків додаються ще й нагинання та присідання, бо настала пора горіхів.

Якщо ви просто виходите гуляти вдень, то навантажень великих не передбачається, бо збирачі горіхової ренти добре знають найщедріші стежки й доріжки ще з минулих років і навідуються на них удосвіта, коли після ночі на світ лише благословляється. Тому, щоб натрапити на горішок, потрібно добре вдивлятися у траву обабіч стежок, пильно зазирати під листочки. Часом там чекає винагорода, і тоді прогулянка доповнюється гімнастичними вправами.

Та особливий естетичний захват чекає на вас не від молодого шурхоту горішків у руці. Є, буває особливий момент прогулянки! Ви йдете стежкою. Зокола нічого немає. Розумієте, що до вас тут уже побували сезонні професіонали з торбами. Аж раптом прямо перед очима на стежці вилягся красень горіх! Він щойно впав, від удару об землю випорснув із тріснутої зеленої шкаралупи, і весь у білій павутинці-пуповині ниточок-волокон у всій красі лежить перед вами. Він — ваш! І лише ваш, бо якби хтось ішов перед вами, то вам нічого б не перепало. Тож ви — перший і єдиний володар цього чудесного дарунка.

unsplash/markusspiske

Похапцем нахиляєтеся, ваші пальці стають вологими, і ледве чутний йодистий запах горіхового соку починає лоскотати вам ніздрі. І байдуже, що за вісім тисяч кроків прогулянки дворами, доріжками прибудинкових територій, стежками залишків колишніх садів приватного сектора ви зберете лише кілька горішків, головне, що вам цього разу дістався індивідуальний приз — Ґран-прі цьогорічної осені.

Сьогодні, йдучи додому через парк, згадавши, що смартфон зі мною, завважив цікавий кадр з-за атракціонів. Коли добрався до шуканого ракурсу, то зрозумів, що на фото не вийде нічого путнього. Поверхня води в сусідньому атракціоні-басейні, в якому плавали качки з моторчиком, несамовито сліпила очі. Я вирішив не повертатися на центральну алею й пішов стежкою за тильним краєм майданчика дитячих розваг. За кілька кроків побачив коло стежки горішок. А коли нагнувся до нього, краєм ока побачив ще два. Я зійшов з доріжки, зібрав нові здобутки й відчув під ногою якийсь камінчик. Моя підозра справдилася — схованим у траві під моїм черевиком був ще один горішок. Тоді до широкої стежки я пішов травою. Нахилятися довелося ще й ще. Мене тішила й дивувала ця знахідка, бо всі горіхові дерева в парку добре відомі сезонним професіоналам і ретельно ними адмініструються в режимі реального часу. Свій успіх я міг пояснити лише тим, що горіх, під яким я вполював свої здобутки, стояв трохи осторонь, а головне — погода нині вітряна. Тож здобуток, який мені дістався, — це врожай останньої години. Так воно й було, бо коли моя кишеня наповнилася і я вийшов на стежку, обабіч якої росли три великих горіхи, то під ногами не було жодного горішка.

Додому я вирішив не йти навпростець через дамбу, а обігнути озеро й повертатися до хати через місток. Принагідно задумав перевірити і черепах на плотах посеред водойми, які впродовж літа завжди грілися там на сонечку. Коли йшов повз озеро, зауважив, що черепах уже не було, хоча сонце пригрівало непогано. Проте плавали качки. А ще я помітив, що в глибині парку біля тренажерів з’явилися нові лавочки. Окрім того, що були яскраво пофарбовані, на відміну від старих, мали й спинки. Про це треба буде розповісти Олі, вирішив я і пішов роздивлятися новинки.

unsplash/kalyanachanta

Усе таким і виявилося, тож після тренувань тепер буде де зручно відпочити й попити чаю з шипшини, на який ми «присіли» останнім часом. Погода була благословенна. Я, на відміну від попередніх днів, вдягнувся відповідно, тож мені ніщо не дошкуляло: я не мерз і не почувався жарко вбраним. Вирішив сісти подихати свіжим повітрям, але пішов до лавки-гойдалки на ланцюгах, яка стояла окремо від пішохідних маршрутів. Там, сідаючи, я почув у кишені шурхіт горіхів і вирішив їх перерахувати. Горіхів виявилося 19. Мене вразила кількість, та особливо втішило, що число було просте. Ворожба довколишньої натури доповнилася магією цифр.

Арифметика визначила мій подальший маршрут: треба йти такою дорогою, щоб мати шанс знайти ще один горішок до круглої суми. Всі сусідські двори мені були добре відомі на предмет наявності в них горіхових дерев. Але це знання добре було відоме й сезонним професіоналам. Та я ж не ставив собі за мету здобути торбу горіхів, мене цікавив один. А вітер був поривчастий, що підвищувало мої шанси на знаходження якогось випадкового горішка. Я й визначив його як «рандомний».

Так і трапилося. Вже майже перед нашим двором, коли я втратив надію чисельно округлити свій кількісний здобуток, у несподіваному місці біля дороги побачив Двадцятого. Такі горішки я виокремлюю, вони особливі. Зазвичай вони з самісінької верхівки дерева падають на тротуар, там тріскаються, а потім відлітають у найбільш непередбачуваному напрямку. Я ж немарно подумки назвав цей горішок «рандомним».

Зараз у кухні я розкладаю горішки на стільниці. Мені трохи жаль порушувати кількісну чарівність простого числа 19. Тому я знаходжу компроміс: Двадцятий горішок іншого сорту, ніж перші дев’ятнадцять. Тож і мій здобуток потрібно кількісно так і визначати: 19+1. Замість одного простого числа, я отримую два, тож естетика чисел не лише зберігається, а й примножується.

Я бавлюся в чарівність та ворожбу цифр і тут-таки згадую, що на вході в парк зустрів свого університетського товариша, який саме з прогулянки повертався додому. Ми привіталися, миттєво щось пригадали з «тих наших часів» і порівняли з забавами нинішніми. Я йому ще переповів хохму, яку недавно придумав: якщо раніше наші зустрічі починалися з пропозиції «А давай…», то тепер вони починаються зі слів «А пам’ятаєш…». Проте ні він, ні я з цього приводу не виявили жодного сентименту, а лише посміялися й запланували найближчими днями зустрітися: «А давай…».

Дальша наша розмова склалася так, що на прощання я нагадав товаришеві слова вуйка Дезя: «Бог подарував мені весь світ і вже, а ви вчите мене, як здобути мільйон і потім». Найцікавіше, що він – знаний у місті підприємець – охоче зі мною погодився, радше – з вуйком, бо читав мою книжку «Так говорив вуйко Дезьо», і додав: «Ти думаєш, чому я в обідню перерву, як випадає можливість, ходжу сюди в парк над озерами?». А я додав, що жити потрібно напрочуд і щодня, аби потім завжди було що згадати.

unsplash/sanderweeteling

Я дивлюся на стільницю, на сьогоднішні горішки й думаю: «А хіба не так?»

Людство тримається на трьох суперосновах. Їх можна відповідним чином визначити. Найбільш непевне — гроші, влада, майно. Найбільш бажане — родина, здоров’я, друзі. Найбільш приховане — свідомість, любов, Віра.

У співвідношенні цих супероснов народжується уявлення суспільства про успіх, мету, власне формується міра буття.

Якщо одна із супероснов абсолютизується, стає домінуючою за рахунок інших, то відбувається втрата міри буття, і суспільство впадає в кризу. Що ми й спостерігаємо нині: в суспільстві споживання гроші і влада стали попереду родини, друзів, любові, Віри. Така хибна, спотворена міра буття впроваджує в суспільні стереотипи збочену доцільність, коли кількість пригноблює естетичну якість, усе природне і стає мірою успіху, метою.

Так, порахувати можна все. Але як порахувати шурхіт горіхів у кишені?

Більше статей Валентина Ткача читайте тут.