Трагічна хроніка одного рейду 22 вересня — День партизанської слави

Навесні 1943 року партійно-державні органи керівництва УРСР (нелегальний ЦК КП(б)У та підпорядкований йому Український штаб партизанського руху) отримали від московського Центру зав­дання перетворити збройну боротьбу проти окупантів на всенародне повстання, опанувати антинацистський рух Опору на заході і півдні України. Тобто перенести туди радянські форми партизансь­кої боротьби, з їх жорстким цент­ралізмом, партійним диктатом, неприйняттям альтернативних ідео­логій.

Від початку німецько-радянської війни Західна Україна опинилася поза впливом Кремля. Щодо спроб організувати там підпільні обкоми, райкоми як центри опору, член нелегального ЦК КП(б)У А.Зленко у листопаді 1942 р. відверто констатував: «Следует отметить, что в силу сло­жившейся обстановки, в западных областях, за исключением Черновицкой и Измаильс­кой, ни один обком не успел создать подпольной организации на местах. Поэтому ЦК КП(б)У вместе с секретарями обкомов западных областей вынуждены были посылать для работы в подполье и партизанские отряды людей из Киева, из числа работников западных областей. Люди посылались большими группами. В них входили руководящие областные и районные работники… в каждую западную область было переброшено 100-150 чел. Однако в это время такие переброски себя не оправдали и положительных результатов мы не имели».

Як приклад такої невдалої операції зі створення комуністичної підпільної мережі на Західній Україні можна згадати долю Рівненського партизанського загону в складі 25 осіб (командир І.Іванов, комісар К.Принцевсь­кий), засланого 2 серпня 1941 р. на територію області. Поставлені перед ним завдання виявилися нездійсненними. Залізниця вже була пошкоджена внаслідок військових дій, селяни встигли зібрати урожай, німецьких військ в окрузі не було. Місцева добровільна міліція, сформована ОУН, добряче потріпала непроханих «народних заступників». Уцілілі «червоні партизани», котрі так і не зустріли підпільників, 9 вересня 1941 р. з великими втратами (у тому числі командира загону) повернулися через територію Білорусі. Дії аналогічних груп в інших західних областях були так само провальними…

На початку 1943 р. знову було вирішено запровадити агентуру на західноукраїнських теренах. Це відбилося в Оперативному плані бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р., затвердженому нелегальним ЦК КП(б)У 7 квітня 1943 р.: «…не пізніше 1 червня 1943 р. надіслати уповноважених ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанського руху з групами партійних робітників в Пол­тавську, Станіславську, Дро­го­бицьку, Ізмаїльську і Черні­вецьку області». Перед уповноваженими, які водночас були представниками УШПД, ставилися завдання щодо створення центрів комуністичного опору, підготовки ґрунту для розгортання партизанського руху. Мовою військової тактики це називається «розвідка боєм»: прорватися на територію противника, в ході операції з’ясовуючи його сили, політичну і військову ситуацію в регіоні, прокласти шлях для передислокації на західноукраїнські терени вже існуючих партизанських з’єднань. Прикметним у цьому начерку стратегії виявилася відсутність навіть натяку на можливість співпраці з іншими антинацистсь­кими рухами.

Сектор кадрової роботи ЦК КП(б)У підібрав відповідні кандидатури уповноважених. До Дрогобицької області (за радянським адміністративним поділом існувала у грудні 1939 - травні 1959 рр.) був відряджений Дмит­ро Хижняк, до початку війни - сек­ретар з транспорту Дрогобиць­кого обкому КП(б)У. Він був кар’єрним номенклатурником: член ВКП(б) з 1929 р.; послідовно - піонерський, комсомольсь­кий, радянський, з 1937 р. - партійний функціонер районного рів­ня на Київщині. У вересні 1939 р. в числі багатьох інших партпрацівників Східної України його відряди­ли на роботу до колишнього Львівсь­кого воєводства. За непов­ні два роки встиг пройти шлях від секретаря районного партійного комітету до одного з парткерівників області. З початком війни працював у союзних керівних органах партизансь­кого руху. Там от­римав бойову нагороду - орден Червоної Зірки і звання майора, але безпосередньо в боях участі не брав. У березні 1943 р. після ліквідації ЦШПД Хижняка передали у розпоряд­ження Українсь­кого ШПД.

ЦК КП(б)У призначив його своїм уповноваженим по Дрого­бицькій області -секретарем підпільного обкому. Крім нього, до складу партгрупи ввійшли 12 осіб: парторганізатор С.Чер­нявсь­кий, комсомольський організатор К.Беляєв, агітатор М.Авдєєв, розвідники С.Прібер та В.Музика, радисти В.Іонов, С.Копейкін, В.Шарпіло, інструктор-підривник І.Мороз, перекладачка Т.Авальян, друкарка-набірниця О.Веч­­­лінсь­­ка, лікар В.Сінельніков. Перших трьох також можна вважати ка­р’єрними партноменклатурниками. Уродженець Павлограда Бе­ляєв з перших років війни перебував на якійсь таємній «спецработе». Авдєєв та Прібер мали партизанський досвід, причому ос­тан­ній був заступником секретаря підпільного Павлоградського міськкому КП(б)У. Склад групи за формальними ознаками був досить сильним, але місцевим урод­женцем був лише Василь Музи­ка, який походив із с. Гощани на Дрогобиччині, колишній голова Гощанської сільради і депутат Верховної Ради УРСР. Інші походили зі Східної України та Росії, не знали мови, звичаїв і специфіки регіону.

Групі надали кілька радіо­станцій, похідну друкарню, зброю, бібліотечку, медикаменти. Крім того, Хижняк мав отримати в допомогу один із загонів чернігівсь­кого партизанського з’єднання О.Федорова. Це мав бути сильний у бойовому і моральному пла­ні загін ім. Сталіна, але партизанський генерал виділив Хиж­няку для супроводу загін ім. Чапаєва (командир Філіпов, комісар Обрушенко). Перекла­дачка Авальян свідчила пізніше: «Ча­паевский отряд, в соединении именовавшийся 9-м батальоном, в боевом отношении был одним из самых слабых федоровских батальонов. Имел он весьма небольшой боевой опыт и боевую вы­учку, использовался до сих пор глав­ным образом в обороне, для исполнения второстепенных задач... Состав его был сильно разжижен наличием большого количества недавно мобилизованных Федоровым колхозников Поле­сья, в большинстве своем еще не получивших и не завоевавших оружия». Білоруси становили і більшість командного складу загону.

11 червня 1943 р. група Хиж­няка приземлилася на партизанському аеродромі на території Білорусі, де в той час перебувало з’єднання Федорова. Упродовж місяця вона пересувалася з партизанами на Волинь, водночас намагаючись зміцнити організаційно і дисциплінарно загін ім. Ча­паєва. Представники партгрупи посіли ключові посади у загоні: Прібер став заступником командира загону з розвідки, Чер­нявський - його політруком, Ав­дєєв очолив агітацію і пропаганду партизанів.

Нарешті з території Волині уповноважений відбув у самостійний похід, не маючи достатніх відомостей щодо обстановки за Західним Бугом, на теренах генерал-губернаторства. Маршрут рейду передбачав просування спочатку на захід, до Холму, а вже потім - поворот до Дрогобиччини.

За перший тиждень (7–14 липня) загін, пересуваючись лісовими масивами, не мав зітк­нень з противником, окрім «мел­ких стычек с украинскими на­цио­налистами»; лише на магістралі Брест - Ковель партизани підірвали німецький ешелон. Ком­партійна верхівка загону бачила причину такого успіху в умілих діях розвідки, дотриманні правил маскування. Щоправда, учасниця рейду Авальян суперечила цьому: «шествовали, таща за собой ог­ром­ный обоз, состоявший из нес­кольких десятков повозок, обоз, де­лавший отряд громоздким, не­уклюжим, лишенным маневренности, обоз, который был днем заметен за 10 км, а ночью грохотом своим рвал ночную тишь и возве­щал на весь мир о нашем походе».

Скоріше за все, перекладачка мала рацію. Для українських націоналістів рух загону не був таємницею. Як свідчив лікар групи В.Сінельніков, «О продвижении отряда по маршруту на Запад националисты знали за 1–2 дня до нашего прихода на стоянку...». Лише стримана позиція представників національного руху Опору дозволила загону пройти контро­льованою націоналістами територією Волині до басейну ріки За­хідний Буг. Дрібні сутички з козаками УПА, були, найвірогідніше, випадковими.

На рубежі Західного Бугу сталася перша затримка, оскільки розвідники повідомили про значні німецькі гарнізони в кожному селі на правому березі. Це унеможливлювало таємне форсування річки. До того ж потрібен був час, як свідчив лікар загону, «для ведения дальней разведки, уточнения маршрута на территории области государственных интересов Германии, уточнения и выбора места форсирования реки Буг, приведения в образцовый порядок обоза, подгонки и частичного ремонта обуви, тщательной проверки вооружения и залечивания потертых ног».

14 липня до загону прибули трійка озброєних невідомих, які назвалися українськими націоналістами і запропонували переговори. Давши згоду, червоні партизани висунули в бік зайнятого націоналістами с. Смоляри заставу в 100 осіб (третину всього загону), роззброїли передові застави, оточили село, забрали зброю у решти і запропонували штабу сотні поїхати з ними. Під час переговорів нібито була досягнута згода щодо взаємних дій проти німців, і зброю націоналістам повернули. Уродженці Східної України, які перебували в сотні УПА, за свідченням К.Беляєва, перейшли до червоних партизанів.

З військової точки зору це була добре спланована і здійснена операція з ліквідації ворожого підрозділу. У разі будь-якого спротиву йому загрожувало знищення на місці. Результатом був повний розклад бойового підрозділу УПА. Згодом, як дізналися партизани, при зіткнення з іншим червоним загоном сотня розбіглася. Тому місцеве командування УПА налаштувалося проти радянських партизан і Хижняка особисто.

Загін ім.Чапаєва отримав невеличкі поповнення. Крім невідомої кількості колишніх упівців, до нього під час маршу приєдналися 30 військовополонених-червоноармійців; Федоров надіслав ще 23 бійця зі свого з’єднання. На момент форсування Західного Бугу загін нараховував уже більше 300 бійців.

23 липня Хижняк перетнув адміністративний кордон генерал-губернаторства, і з цього часу починається хроніка його невдач. Перша спіткала вже вранці 24 числа. Побачивши маєток лісничого, командир передової роти Смагін ініціював його пограбування («попалась водка, сапоги, мука, папиросы и т.д.»), а господар тим часом повідомив про партизанів. Удень, коли вони відійшли від маєтку лише на 2 км і стали у лісосмузі, з Холму прибуло кілька автівок з німецькими солдатами, і загін витримав майже п’ятигодинний бій. Ворог був відбитий, а округою пішов поголос про появу великого радянського загону.

Тамтешні ліси не забезпечували надійного укриття, тому вже 25 липня довелося після лише 40-кілометрового маршу зупинитися на день у невеличкому Трещанському лісі. О другій годині дня з різних кінців лісу надійшли повідомлення про прибуття значних сил ворога (до п’яти тисяч німців і допоміжних частин з військовополонених грузинів і вірменів). Застави з боєм почали відходити вглиб лісу, але фактично загін уже втратив керованість. За спогадами очевидців, командир батальйону Філіпов відмовився битися, заявляючи: «Если бы его оставили на территории Белоруссии, он бы боролся». Його підтримали комісар Обрушенко, начальник штабу Григоренко та інші командири. За свідченням радиста Іонова, вони «крепко подпили, вероятно, думали, что больше не придется выпить, для смелости, очевидно, выпили, но, по-моему, даже и лишнего хватили. После чего и пошли нелепые приказы...» Керів­ництво загоном прийняли на себе Хижняк, Беляєв і Васильєв, але вони не переломили хід бою. Від повного розгрому партизанів рятував ліс, куди ворог не ризикував заглибитися, обмежуючись артилерійським, мінометним та кулеметним обстрілом. Колона на чолі з Хижняком усю нічь шукала місце для прориву.

Лише на світанку вцілілі партизани, залишивши коней і боєприпаси, групками вирвалися з фатального лісу. Деяким із членів групи Хижняка після різних поневірянь вдалося повернутися до Федорова. Так, Авальян та три радисти у складі найбільшої з груп загону (85 бійців) під проводом начальника штабу Григоренка, пройшли ще далі територією Польщі до Яновських лісів, витримали кілька боїв уже в Гали­чині, наробили багато галасу і нарешті повернулися 20 вересня. З іншими групами відійшли Беляєв і Сінельніков. В офіційній історії партизанського об’єднання О.Федорова було зафіксовано, що з 246 партизанів, котрі вийшли в рейд, «в соединение вернулось всего 110 чел.».

Члени групи Авдєєв, Веч­лінська і Копейкін загинули у Трещанському лісі. Мороз, Прібер і Чернявський пропали безвісти вже 26 липня.

Але найжорстокіші випробування чекали на самого Хижняка. Він вирвався з Трещанського лісу з групою в 20 бійців і пішов на територію Польщі, де був призначений пункт збору. На другий чи третій день його невеличкий загін наштовхнувся на засаду карателів, чия поява була спровокована самим Хижняком. Напере­додні він чи відпустив провідника, чи необережно розмовляв з лісником, чи хтось із місцевих мешканців повідомив німцям про групу червоних партизанів. Частина загону загинула від кулеметного вогню, інша - змогла відірватися від переслідувачів, а три бійці з Хижняком відбилися від своїх.

Достеменно обставини його загибелі так і не вдалося встановити навіть спецрозслідуванням, проведеним республіканським штабом 1944 року. Свідчення дали всі члени групи, які вижили, але вони мало що знали про загибель уповноваженого ЦК.

К.Беляєв, посилаючись на інших партизанів, свідчив, що Хижняк та трійко бійців потрапили до рук націоналістів на Форостовецьких хуторах (Лю­бомльсь­кий район) 14 серпня. Партизани необережно зайшли до хутора, де знаходився штаб загону УПА, і їх одразу схопили. Хижняк тримався гідно, відмовляючись давати будь-які свідчення. Сінельніков наводив перекази про загибель командира: «После этого начались пытки и истязательства с целью узнать расположение партизанских отрядов, количество вооружения и личного состава, на что Хижняк сказал, что все равно ничего не скажу, делайте со мной что хотите, но победим мы. Хижняку вбили в лоб орден Красной Звезды и живьем зарыли в Глинянском лесу». За тими ж свідченнями, постать полоненого уповноваженого була використана націоналістами як наочне свідчення успіхів УПА в боротьбі з «червоною партизанкою». Проте нам не вдалося виявити серед відомих на сьогодні пропагандистських, інформаційних та оперативних документів УПА будь-якої інформації про захоплення партизанського командира.

Якщо коротко сформулювати причини поразки рейду, то першою з них варто назвати авантюрність самого завдання, поставленого перед уповноваженими ЦК. Жоден з інших уповноважених (по Станіславській, Львівській та Тернопольській областях) також не досяг успіху. Більшість просто не приступила до виконання завдань, посилаючись на різні об’єктивні причини, як, наприк­лад, група М.Козенка, направлена до Станіславщини.

Абсолютно невдалим виявився і намічений для групи Хиж­няка маршрут, який було прокладено через територію Холмщини, укріплену великими військовими гарнізонами та частинами, з несприятливими природними умовами для пересування партизанів: густонаселена місцевість з маленькими і ріденькими лісками, які не забезпечували прикриття.

Ще одним фактором поразки стала непідготовленість ані Хижняка, ані виділених йому людей, ані загону підтримки до виконання своєї місії. Вони не володіли інформацією про дійс­ний стан справ на Волині, Холм­щині та Львівщині. Той факт, що практично всі місцеві мешканці повідомляли про них або командуванню УПА, або окупаційній владі, став для партизан несподіванкою. І, нарешті, виділення для рейду в Дрого­бицьку область маленького, малодосвідченого і погано озброєного загону насильно мобілізованих білоруських селян стало останньою причиною трагедії. Проведений приблизно в той же час рейд партизанського з’єднання С.Ковпака на Прикар­паття довів, що певного (але не повного) успіху в таких рейдах можливо досягти, лише оперуючи значними війсь­ковими силами.

Можна говорити і про особисті якості Д.Хижняка. Він повністю поклався у військових проблемах на командира загону Філі­пова. Вирішальний бій у Тре­щансь­кому лісі довів хибність такого розподілу обов’язків. З іншого боку, сам Хижняк не володів, очевидно, потрібними лі­дерсь­кими якостями, оскільки і в Трещанському лісі, і пізніше не зміг згуртувати навіть маленьку групу людей.

Ще більше було дрібних причин: громіздкий обоз із 34 підвід; недостатнє постачання; мала дисциплінованість і досвідченість бійців, їхня схильність до грабунків і мародерства тощо.

Але все ж головною причиною трагедії була хибна настанова щодо українських націоналістів, яку отримав Хижняк від республіканського компартійного штабу. У ході рейду він намагався виконати завдання, сформульоване М.Хрущовим у квітні 1943 р.: «Учитывая, что некоторая часть, в первую очередь рядовых участников, этих отрядов искренне желают и могут бороться с немецкими оккупантами, но обмануты буржуазными националистами-руководителями, всеми способами разоблачать руководителей националистических формирований - буржуазных националистов как врагов украинского народа, немецких агентов. Это необходимо проводить путем усиления агентурной рабо­ты, распространения листовок и другими путями...». Спроба позір­но вдалої акції щодо сотні УПА замість співпраці у боротьбі з німцями зрештою коштувала самому Хижнякові життя.